Собор Паризької Богоматері - Сторінка 54

Піднявшись на верхній поверх, вона поставила лампу на скриню, і Феб упевнено, як постійний відвідувач цього будинку, відчинив двері, що вели до темної комірчини.

— Увійдіть сюди, мій дорогий, — сказав він до свого супутника. Чоловік у плащі мовчки скрився, і двері за ним зачинилися; він почув, як Феб замкнув їх на засув і за якусь хвилину разом із старою зліз по драбині. Світло щезло.

VIII. ЧИМ ЗРУЧНІ ВІКНА, ЩО ВИХОДЯТЬ НА РІЧКУ

Клод Фролло (бо ми гадаємо, що читач, кмітливіший, ніж Феб, одразу впізнав у цьому привидові архідиякона), Клод Фролло кілька хвилин навпомацки ознайомлювався з темною комірчиною, в яку його замкнув ротмістр. Це був один з тих закапелків, що їх архітектори іноді залишають у місці з'єднання даху й капітальної стіни. Вертикальний розріз цієї собачої конури, як влучно назвав її Феб, утворив би трикутник. До того ж у ній не було ні вікна, ні навіть слухового віконця, а схил даху не давав можливості випростатися на весь зріст. Тому Клод сів навпочіпки серед пороху й сміття, яке хрустіло в нього під ногами. Його голова палала, помацавши навколо себе, він знайшов на підлозі уламок скла, приклав його до чола; холодне скло трохи освіжило його.

Що відбувалось у цю хвилину в темній душі архідиякона? Тільки він і бог могли про це знати.

В якому фатальному порядку снувалися в його уяві думки про Есме-ральду, Феба, Жака Шармолю, улюбленого брата, що його він покинув серед вуличного багна, про архідияконську сутану, а може, і про власне добре ім'я, яким він ризикував, перебуваючи у старої звідниці Фалурдель, і взагалі, усі картини й події цього дня? Важко про це сказати. Але безперечно, що всі ці образи склалися в його мозку в жахливу сполуку.

Він зачекав чверть години; йому здавалося, що він постарів на сто років. Раптом він почув, як заскрипіли дерев'яні щаблі, хтось піднімався вгору. Отвір знову розкрився, знову з'явилося світло. У сточених шашелем дверях його нори була досить широка щілина; до неї він і припав обличчям. Таким чином він міг бачити все, що відбувалося в сусідній кімнаті. Стара відьма з котячим обличчям, тримаючи в руці лампу, з'явилася в отворі першою, потім показався Феб, підкручуючи свої вуса, і нарешті третя особа — вродлива, граціозна Есмеральда. Священик побачив, як вона, мов сліпуче видіння, з'явилася з-під землі. Клод здригнувся, туман застелив йому очі, кров закипіла, усе загуло й закрутилося навколо нього, більше він нічого не бачив і не чув.

Коли він опритомнів, Феб і Есмеральда були вже самі, вони сиділи на дерев'яній скрині біля лампи, що освітлювала їхні юні обличчя й жалюгідне ліжко в глибині горища. Поряд з ліжком було вікно, розбиті шибки якого утворювали візерунок, подібний до павутиння, на якому зависли краплі дощу, крізь це вікно виднілися клаптик неба і місяць, що наче спочивав на пуховику з м'яких хмар.

Молода дівчина сиділа розрум'янена, збентежена, тремтяча. її довгі опущені вії кидали тінь на палаючі щоки. Офіцер, на якого вона не насмілювалася звести очі, сяяв. Машинально, чарівно-недбалим жестом вона креслила по скрині кінчиком пальця безладні лінії й дивилася на цей пальчик. її ніг не було видно, до них тулилася маленька кізка.

Ротмістр був чепурно одягнений; комірець і манжети його сорочки, що виднілися з-під мундира, були оздоблені мереживом, що на ті часи вважалося неабиякою елегантністю.

Дом Клод тільки з великими зусиллями міг розібрати те, про що вони говорили, так дуже стукотіло у нього в скронях.

(Базікання закоханих — річ досить банальна. Це вічне "я вас кохаю". Для байдужих слухачів це зовсім безглузда й одноманітна музична фраза, якщо тільки вона не прикрашена якимись "фіоритурами"; але Клод не був байдужим слухачем).

— О, не зневажайте мене, монсеньйоре Феб, — промовила молода дівчина, не підводячи очей. Я почуваю, що роблю дуже погано.

— Зневажати вас, чарівне дитя! — відповів офіцер тоном чемної й поблажливої ґречності. — Зневажати вас, боже мій! Та за що ж?

— За те, що я прийшла сюди.

— Щодо цього, моя красуне, у нас з вами різні погляди. Я повинен не зневажати вас, а ненавидіти!

Дівчина перелякано подивилася на нього.

— Ненавидіти мене? Що ж такого я зробила?

— Ви примусили так довго себе благати.

— О так! — промовила вона. — Це тому, що я боялась порушити свою обітницю… Я не знайду своїх батьків… талісман втратить свою силу. Та що мені до того? Навіщо мені тепер мати й батько?

Кажучи це, вона підвела на ротмістра свої великі чорні очі, що сяяли радістю й ніжністю.

— Хай мене чорт візьме, якщо я вас розумію! — вигукнув Феб. Якийсь час Есмеральда мовчала, потім сльоза скотилася з її очей, з уст зірвалося зітхання, і вона промовила:

— О монсеньйоре, я кохаю вас!

Молоду дівчину оповивав такий аромат цнотливості, така чарівність невинності, що Феб почував себе в її присутності трохи ніяково. Але ці слова надали йому сміливості.

— Ви мене кохаєте! — запально вигукнув він і обняв рукою її стан. Він тільки цього й чекав.

Священик побачив це і кінцем пальця намацав вістря кинджала, схованого у нього на грудях.

— Фебе, — сказала циганка, тихенько відводячи від себе чіпкі руки ротмістра, — ви добрі, ви великодушні, ви гарні, ви врятували мене, мене — сироту, яку підібрали цигани. Я вже давно мрію про офіцера, який би врятував мені життя. Це про вас мріяла я ще задовго перед тим, як зустріла вас, мій Фебе. Герой моїх мрій мав так само, як і ви, красивий мундир, шляхетний вигляд, шпагу. Вас звуть Феб, це чудове ім'я, я люблю ваше ім'я, я люблю вашу шпагу. Вийміть вашу шпагу, Фебе. Я хочу глянути на неї.

— Дитино! — вигукнув ротмістр, усміхаючись, і вийняв з піхов свою шпагу.

Циганка глянула на рукоятку, на лезо, з чарівною цікавістю оглянула букви на ефесі й поцілувала шпагу, кажучи до неї:

— Ти шпага хороброї людини. Я кохаю твого хазяїна.

Феб і цього разу скористався з нагоди, щоб поцілувати її чудову схилену шийку, що примусило молоду дівчину почервоніти, мов вишня, і швидко випростатись.

Священик у пітьмі своєї комірчини заскреготав зубами.

— Фебе, — звернулася до ротмістра циганка, — дозвольте мені поговорити з вами. Пройдіться трохи, щоб я могла побачити вас на весь зріст і почути, як дзвенять ваші остроги. Який ви гарний!

Щоб догодити їй, ротмістр підвівся і, самовдоволено усміхаючись, покартав її:

— Яке ж ви дитя! До речі, красуне моя, ви бачили мене коли-небудь у парадному камзолі?

— На жаль, ні! — відповіла вона.

— Ото справді краса!

Феб знову сів біля неї, але значно ближче, ніж раніш.

— Послухайте, люба моя…

Циганка жестом, сповненим дитячої пустотливості, грації та веселощів, кілька разів ударила його своєю гарнесенькою ручкою по губах.

— Ні, ні, я не слухатиму вас. Ви кохаєте мене? Я хочу, щоб ви мені сказали, чи ви мене кохаєте.

— Чи кохаю я тебе, ангеле мого життя! — вигукнув ротмістр, стаючи навколішки. — Моє тіло, моя кров, душа моя — все твоє, все для тебе! Я кохаю тебе, я ніколи нікого не кохав, крім тебе.

Ротмістр стільки разів повторював цю фразу за таких самих обставин, що випалив її одним духом, не забувши ані слова. Почувши це пристрасне освідчення, циганка підвела до брудної стелі, що заміняла небо, очі, сповнені райського блаженства.

— О, — прошепотіла вона, — ось та мить, коли я хотіла б умерти! Феб визнав, що "та мить" якраз слушна для того, щоб ще раз палко поцілувати її, чим завдав архідиякону нової муки.

— Померти! — вигукнув захоплений ротмістр. — Що це ви кажете, чарівний ангеле? Саме зараз, цієї миті й варто жити, клянусь Юпітером! Померти на початку такого раювання! Клянуся рогами сатани, це все дурниця! Це все не те. Послухайте, моя кохана Сіміляр… Есмеральда… Пробачте, але у вас таке бусурманське ім'я, що з ним я ніяк не можу дати собі ради. Воно, немов густий чагарник, у якому я весь час плутаюся.

— Боже мій, — промовила бідна дівчина, — а я гадала, що це ім'я красиве, тому що незвичайне! Та коли воно вам не подобається, то я воліла б називатися просто Готон [228].

— Ах! Не варто засмучуватись через такі дрібниці, моя красуне! Це ім'я, до якого треба звикнути, от і все. Тільки-но я вивчу його напам'ять, все буде добре. Отже, послухайте мене, моя Сіміляр: я кохаю вас до нестями. Я вас так кохаю, що просто дивно. Я знаю одну дівчину, яка через це казиться від люті…

Дівчина ревниво перебила його:

— Хто вона така?

— А яке нам діло до неї? — сказав Феб. — Ви мене кохаєте?

— О!.. — промовила вона.

— Ну от і добре! Це найголовніше. Ви побачите, що і я вас кохаю. Нехай мене підчепить на свої вила цей довготелесий диявол Нептун, якщо я не зроблю вас найщасливішим створінням у світі. У нас буде де-небудь гарненька квартирка… Я накажу своїм стрільцям гарцювати попід вашими вікнами. Вони всі кінні й заткнуть за пояс стрільців капітана Міньйона. Серед них є пікінери, лучники, пищальники. Я поведу вас на великий парад паризького гарнізону біля хлібниць Рюллі. Це пишне видовище. Вісімдесят тисяч озброєних людей, тридцять тисяч білих панцирів, лат, кольчуг, шістдесят сім цехових корогов і стягів, прапори парламенту, рахункової палати, скарбниці, монетного двору, словом, увесь чортів почет! Я поведу вас подивитися на левів королівського палацу, це хижі тварини. Усі жінки люблять такі видовища.

Молода дівчина, уже кілька хвилин захоплена своїми думками, мріяла під звуки його голосу, не вдумуючись у зміст його слів.

— О! Ви будете щасливою, — вів далі ротмістр і водночас непомітно розстебнув пояс циганки.

— Що ви робите? — раптом вигукнула вона. Ці "недозволені дії" розвіяли мрійливість циганки.

— Нічого, — відповів Феб, — я тільки сказав, що вам доведеться викинути це безглузде вуличне вбрання, коли ви будете зі мною.

— Коли я буду з тобою, мій Фебе! — ніжно прошепотіла молода дівчина.

Вона знову замислилася й замовкла.

Ротмістр, підбадьорений її ніжністю, обняв її стан і, не відчуваючи опору, почав тихенько розшнуровувати її корсаж, зсунув нашийну косинку. Архідиякон, важко дихаючи, побачив, як із серпанку, мов місяць, що піднімається на обрії з туману, виступило чарівне оголене плече циганки, кругле, смугляве.

Молода дівчина не опиралася. Здавалося, вона нічого не помічала. Очі хороброго ротмістра виблискували. Раптом вона обернулася до нього.

— Фебе, — сказала вона з виразом безмежного кохання, — навчи мене своєї віри.

— Моєї віри? — вигукнув ротмістр, зайшовшись реготом.