Сьомий хрест - Сторінка 15

Інші думки витіснили з його душі надію позбутися Георга. Він подумав: "Таких упертих хлопців, – коли люди правду кажуть, – жорстоко катують, і Георг, напевне, помирав би дуже тяжкою смертю". Голоси цих людей заглушали різкий, сухий голос комісара – звичайний голос звичайної людини, що удає з себе поважну персону.

– Але ж у вас була якась підстава думати, що цей Георг Гайдлер помер? – Нараз гестапівець заричав – І не морочте мені голови, пане Меттенгаймере!

Шпалерник здригнувся. Він зціпив зуби й мовчки дивився на комісара.

– Адже ваш зять був молодий, здоровий, він ні на що серйозне не хворів. Тож, напевно, у вас були якісь підстави твердити таке?

– Та я ж нічого не твердив. – Шпалерник знову заспокоївся. Він навіть пустир свою ліву руку. А що було б, коли б він затопив цьому молодчикові у пику? Той застрелив би його на місці. А обличчя в комісара стало б червоним, як буряк, з білуватою плямою там, де вдарила його рука. Вперше за багато-багато років в його старечій, втомленій голові виникла відчайдушна, але нездійсненна думка. Він подумав: "Якби в мене не було родини!" Щоб приховати усмішку, він закусив кінчик вуса. Комісар здивовано подивився на нього.

– Тепер слухайте уважно, пане Меттенгаймере, Ми вислухали ваші показання, якими ви підтвердили наші власні спостереження, а в деяких важливих пунктах навіть доповнили, і хочемо вас застерегти. Ми хочемо застерегти вас у ваших же інтересах, пане Меттенгаймере, в інтересах вашої родини, де ви глава. Не кажіть і не робіть нічого такого, що б хоч якоюсь мірою стосувалося колишнього чоловіка вашої дочки Ельзи. І якщо у вас виникне якийсь сумнів або буде потрібна порада, то звертайтеся не до своєї дружини або іншого члена родини і не до священика, а до нашого головного управління, кімната вісімнадцять. Чи ви мене розумієте, пане Меттенгаймере?

– Звичайно, пане комісаре, – сказав Меттенгаймер.

Він не зрозумів ні слова. Проти чого його застерігали? Що підтвердилось? Які сумніви можуть в нього виникнути? Обличчя комісара, в яке йому тільки що хотілося вдарити, раптом закам'яніло – непроникне втілення влади.

– Тепер ви можете йти, пане Меттенгаймере. Ви живете на Ганзаштрасе, одинадцять? Ви працюєте у фірмі Гайльбаха? Хайль Гітлер!

Через хвилину Меттенгаймер уже був на вулиці. Тепле, тонке проміння осіннього сонця заливало місто і звеселяло його, мов навесні. І старого підхопив бурхливий людський потік. "Чого вони хотіли від мене? – думав він. – Нащо мене викликали? Може, все-таки через дитину Еллі? Вони можуть, як це називається, позбавити мене права опікування". Несподівано йому трохи відлягло. Він казав собі, що просто якийсь чиновник його про щось питав в якійсь офіційній справі. Через таку дрібницю нема чого хвилюватись. У нього не було ніякої охоти далі сушити собі цим голову. Йому захотілося, щоб навколо пахло клейстером, захотілося швидше одягнути робочий халат, пірнути у повсякденне життя так глибоко, щоб його ніхто не міг знайти. Підійшов двадцять дев'ятий номер трамвая. Старий проштовхався наперед і стрибнув у вагон. Його в свою чергу підштовхнув чоловік, що стрибнув за ним, – кругленький добродій у новому фетровому капелюсі, який з'їхав йому на потилицю. Добродій був лише трішечки молодший за Меттенгаймера. Вони обоє важко відсапувались.

– Нам з вами вже пізно викидати такі штуки, – сказав Меттенгаймер.

– Атож, – сердито відказав добродій.

Коли Меттенгаймер прийшов на роботу, Зімсеи стрів його такими словами:

– Якби я тільки знав, Меттенгаймер, що ви так скоро прийдете! Я думав, у вас пожежа або жінка в Майні втопилася.

– Просто ходив в одній справі, – сказав Меттенгаймер. – Котра година?

– Пів на одинадцяту.

Меттенгаймер натягнув халат і зразу почав лаятись:

– Знову спершу наліпили бордюр! Ну куди це годиться? Його зовсім не видно. Ви боїтесь, що шпалери замажуться? То будьте обережніші! А це треба обідрати, тільки час згаяли… – Він пробурмотів – Щастя, що я вчасно прийшов! – і застрибав по драбинах, мов білка.

IV

Георгові пощастило. Тільки-но відімкнули собор, як він перетворився на раннього богомольця. Він став там просто одним з небагатьох чоловіків серед численних жінок. Причетник пізнав його. "Ага, – задоволено подумав він, – цього теж було забрало, за три хвилини до кінця".

Георгові не зразу вдалося підвестись. Він ледве доплентався до дверей і вийшов. "Цей і двох днів не проживе, – подумав причетник. – Впаде просто на вулиці". Георгове обличчя зробилося й справді землисто-сіре, наче від смертельної хвороби.

Якби ж то не рука! Подумати тільки, якась дурниця губить усе! Де, коли це скоїлось у мене з рукою? На стіні з битим шклом учора вранці… Люди, що виходили з собору, виштовхнули його в маленьку вуличку. Обабіч вулиці стояли низенькі будинки, в крамницях уже світилося. Вуличка вивела Георга на велику площу, яка здавалася в тумані безмежною.

На площі й вуличці було повно людей. На ринку торговці відчиняли ларки. Ще в дверях собору апетитно запахло кавою і свіжим печивом, бо поруч була кондитерська. Погляди всіх, що виходили після обідні, зверталися до пирогів з яблуками і пухких булочок, виставлених у вітрині.

Коли Георгові в обличчя вдарило прохолодне, вологе повітря, він зовсім знесилів. Ноги йому підломилися, і він сів на брук. З собору вийшли дві сестри – старі діви.

Одна рішуче пхнула йому в руку п'ять пфенігів, друга вилаяла її:

– Ти ж знаєш, що це заборонено.

Молодша закусила губу. Її лаяли вже п'ятдесят років.

І все-таки Георг посміхнувся. Він так любив життя!

Він любив у ньому все: і солодкі грудочки на пухких булках, і навіть полову, яку під час війни домішували до хліба. Він любив міста і ріки, всю країну і всіх людей – Еллі, свою дружину, і Лотту, і Лені, і Катрінхен, і свою матір, і. маленького брата; гасла, які пробуджують у людей свідомість; пісеньки під акомпанемент лютні; уривки з книг, котрі йому читав Франц, в яких були великі думки, що перевернули все його життя; навіть теревені старих жінок. Яке хороше життя в цілому. Погані тільки окремі явища. Він і тепер любив його.

Георг насилу підвівся і, спершись на стіну, голодний і нещасний, почав дивитися на ринок. В тумані, при світлі ліхтарів уже прокидалося життя, і серце Георга залила гаряча хвиля, немов його теж любили, незважаючи ні на що, любили усі, хоч, може, і востаннє, любили болісною, безпорадною любов'ю. Він зайшов до кондитерської.

П'ятдесят пфенігів треба залишити, як недоторканний фонд.

Він поклав кілька пфенігів на прилавок. Продавачка висипала йому на клапоть паперу тарілку розкришених сухарів та обгорілих краєчків печива. Вона з подивом глянула на його куртку, що здалася їй надто шикарною для такого сніданку.

Від цього погляду Георг схаменувся. Він запхав усі кришки собі в рот уже на вулиці. Повільно жуючи, він пошкандибав площею. Ліхтарі ще горіли, хоч вони були вже і зайві. Крізь імлу осіннього ранку проступав ряд будинків на протилежному боці. Георг ішов щоразу далі й далі лабіринтом вузьких вулиць, що, мов нитки, намоталися навколо ринку, куди він, врешті, знову вийшов. Георг побачив вивіску: "Д-р Герберт Левенштайн". "Ось хто мені допоможе", – подумав він.

Він побрався сходами. Перші звичайні сходи за багато місяців. Коли зарипіли східці, він так перелякався, наче йшов грабувати. Тут теж пахло кавою. За дверима квартир починається звичайний день – люди позіхають, будять дітей, мелють каву на млинках.

Коли він увійшов до приймальної, на якусь хвилину стало тихо. Всі подивилися на нього. Тут було дві групи пацієнтів. На дивані біля вікна – жінка з дитиною і молодий чоловік у дощовику, біля столу – старий селянин, літній городянин з хлопчиком і тепер ще Георг.

Селянин продовжував:

– Я оце вже вп'яте тут. Вилікувати він не вилікував, але мені трохи полегшало. Тільки б дотягти, поки наш Мартін повернеться з армії і одружиться. – В його монотонному голосі вчувався біль, якого йому завдавало кожне слово. Але він терпів його, бо дуже любив розповідати про себе. Він додав – А ви?

– Я тут не заради себе, – сухо відповів йому сусід, – а заради хлопчика. Це єдина дитина моєї єдиної сестри.

Батько хлопчика заборонив їй вести його до Левенштайна. Тому я сам привів його сюди.

Старий селянин сказав, тримаючись руками за живіт, – мабуть, там і боліло:

– Хіба немає іншого лікаря?

Другий байдуже промовив:

– Але ж і ви тут.

– Та я вже був у всіх – у доктора Шмідта, у доктора Вагензайля, у доктора Райзінгера, у доктора Гартлауба.

Раптом він звернувся до Георга:

– А ви чого тут?

– Та ось, рука.

– Цей не лікує рук, він розуміється тільки на внутрішніх хворобах.

– У мене і всередині щось не гаразд.

– Автомобільна аварія?

Двері приймальної відчинилися. Старий, знемагаючи від болю, навалився на стіл і на Георгове плече. Не тільки страх – страшенна дитяча боязкість охопила Георга.

Таке саме почуття проймало його у приймальнях лікаря, коли він був такий же малий, як отой блідий хлопчик. Як і тоді, він весь час перебирав бахрому на кріслі.

Біля вхідних дверей задзеленчав дзвінок. Георг здригнувся. Але то був лише новий пацієнт, смуглява дівчинка-підліток; вона пройшла мимо стола.

Нарешті Георг став перед лікарем. Прізвище, адреса, професія? Георг щось відповів. Стіни навколо нього захиталися, він падав у прірву з білості, шкла, нікелю, в бездоганно чисту прірву. Падаючи, він ще почув голос, що попереджав його, хто такий лікар за національністю. А запах, що вдарив йому в ніс, нагадав кінець усіх допитів, коли його змазували йодом і перев'язували.

– Сідайте, – сказав лікар.

Побачивши Георга у дверях, лікар подумав, що цей пацієнт, либонь, тяжко хворий. Лікар добре знав такі симптоми: ні відкритих ран, ані опухів, лише легенька синювата тінь під очима, – у цього чоловіка вона вже була густа й темна. Яка в нього хвороба? Останнім часом лікар уже звик до того, що хворі прибігають сюди вдосвіта, щоб сусіди не бачили, – в останню хвилину, як колись бігали до знахарки. Він почав розмотувати пов'язку.

– Нещасний випадок?

– Так.

Незважаючи на почуття обов'язку, яке в ньому викликала кожна рана, кожна хвороба, бо він був справжнім лікарем, Левенштайн відчув дедалі сильніший неспокій.

Ну, хіба ж це пов'язка? Клапоть підкладки? Він повільно розмотував її.