Сьомий хрест - Сторінка 18

Нам тепер, щиро кажучи, вже не треба ніякого фюрера. – Всі здивовано втупилися в нього. – Ми вже маємо одного такого, що нам увесь світ заздрить. – Усі розсміялися, крім нього самого. Він провів великим пальцем по носі.

– Вісімнадцять марок? – спитав Георга човняр.

– Я сказав – двадцять, – відповів Георг. Він опустив повіки, бо йому здавалося, що він зрадить себе блиском очей.

Човняр помацав куртку.

– Добре носиться? – спитав він.

– Добре, – відповів Георг, – тільки не дуже гріє.

Отакий вовняний светр тепліший.

– Наречена щороку плете мені такі.

– Отже, любить, – сказав Георг.

– Хочеш, поміняємось?

Георг примружив очі, наче розмірковуючи.

– Може, поміряєш?

– Ходім до вбиральні, – сказав Георг. – Хай собі сміються. Вони не повинні бачити, що в нього немає сорочки під курткою.

Коли вони помінялися, Георг скоріше побіг, ніж пішов далі берегом Рейну. А човняр, поважно випроставшись, вийшов з убиральні й рушив назад до парапету, взявшись однією рукою в бік, а другу піднявши для привітання. На його широкому обличчі була написана впевненість, що йому вдалося спритно обдурити ще одного простака. "Залишатися в ній далі було небезпечно, – подумав Георг, – та й мінятись – теж небезпечно. А втім, тепер уже пізно про це думати".

Раптом хтось поруч гукнув:

– Гей! – Із своїми вудочками й відерцем, легко, мов хлопчик, підстрибуючи, підійшов Щупачок. – Куди ви йдете? – спитав він.

Георг показав просто перед себе:

– Отуди, берегом Рейну.

– Ви не тутешній?

– Ні, – відповів Георг. – Я тут лежав у лікарні. Я йду до родичів.

Щупачок сказав:

– Як ви нічого не маєте проти мене… Я напрочуд компанійська людина.

Георг промовчав. Він ще раз скоса глянув на Щупачка.

Георг з дитинства намагався перебороти в собі дивне почуття тривоги, яке щоразу поймало його, коли він стрічав людину з якоюсь тілесною чи духовною вадою. Тільки Валлау вдалося остаточно розвіяти це почуття: "Ось тобі живий приклад, Георг, як людина до цього доходить".

І думки Георга знову полинули до Валлау. Його охопила безмірна туга. "Усім своїм нинішнім життям я завдячую йому, – подумав Георг, – навіть коли б мені сьогодні довелося померти".

А Щупачок молов без угаву:

– А ви були тут цими днями, коли справляли бучне свято? Все це якось дуже дивно. А ви були тут раніше, за окупації? Як вони тоді гарцювали на своїх сірих конях, ці марокканці у червоних плащах! От французи – це вже зовсім інша фарба в картині міста, якийсь сіро-голубий туман. Чого це ви так біжите, дозвольте спитати, хочете ще сьогодні добігти до Голландії?

– Хіба це дорога в Голландію?

– Спершу ви прийдете в Момбах, де повно спаржі. Ваші родичі там живуть?

– Далі вниз.

– У Буденгаймі? В Гайдесгаймі? Вони селяни?

– Частково.

– Частково… – повторив Щупачок, "Чи не позбутися мені його? – подумав Георг. – Але ж як, чорт візьми? Ні, завжди краще ходити удвох або втрьох. Тоді ти більше схожий на тутешнього".

Вони минули невеличкий розвідний міст над сплавною гаванню.

– Боже мій, як летить час у товаристві, – промовив Щупачок так, наче хтось зобов'язав його підганяти час.

Георг подивився на Рейн. Там, зовсім близько, на острові, стояли один біля одного три низеньких білих будиночки, відбиваючись у воді. Щось у цих будиночках, з яких середній скидався на млин, здалося йому знайомим і любим, ніби там жила дорога йому людина. Острів перетинав залізничний міст, перекинутий на другий берег.

Вони поминули в'їзд на міст, де стояв вартовий.

– Гарний міст, – похвалив Щупачок. Георг слідом за ним зійшов з дороги на лужок. Раптом Щупачок зупинився і потягнув носом повітря. – Горішник! – Він нахилився й зібрав кілька горіхів у відерце. Георг квапливо шукав горіхи і судорожно давив їх каблуком на камені.

Щупачок розсміявся:

– Ви, мабуть, страшенно любите горіхи!

Георг опанував себе. Він втомився й змокрів од поту.

Не бігтиме ж вічно за ним цей клятий Щупачок. Десь же він почне вудити рибу.

– Там видно буде, – відповів Щупачок, коли Георг обережно спитав про його наміри.

Вони підійшли до верболезу, що нагадав Георгові Вестгофен. Його тривога зростала.

– Ось! – сказав Щупачок.

Георг остовпів. Вони стояли на косі. Перед ними справа і зліва був Рейн. Далі йти не було куди.

Коли Щупачок побачив вражене Георгове обличчя, він засміявся.

– Ой як же я вас обкрутив, ой як обдурив! А навіщо було поспішати? – Він поклав вудочки й відерце і потирав собі стегна. – А в мене принаймні був супутник!

Він і гадки не мав, що секунду тому йому загрожувала смерть. Георг відвернувся й закрив обличчя здоровою рукою.

На превелику силу взявши себе в руки, він спокійно промовив:

– Ну, що ж, бувайте здорові!

– Хайль Гітлер! – відповів Щупачок.

Але в цю мить лози розсунулися, з них вийшов поліційний з вусиками та чубчиком на лобі й весело гукнув:

– Хайль Гітлер, Щупачку! А покажи-но мені твій дозвіл ловити рибу.

Щупачок відповів:

– Та я ж зовсім і не ловлю.

– А твої вудочки? їх я завжди ношу з собою, як солдат рушницю.

– А відерце?

– Загляньте-но всередину. Три горішки.

– Щупачку! Щупачку! – зітхнув поліційний. – Ну, а ви? У вас є документи?

– Це мій приятель, – сказав Щупачок.

– Тим більше, – сказав поліційний, чи тільки хотів сказати, бо Георг, зробивши спочатку ніби ненароком кілька повільних кроків до верболозу, раптом пішов швидше, а потім побіг, розсуваючи лози.

– Стій! – загорлав поліційний, вже не благодушно й жартівливо, а так, як годиться поліційному – Стій! Стій!

Обидва – поліційний і Щупачок – кинулися за ним.

Георг пропустив їх повз себе. Як усе це нагадувало Вестгофен – і зблискливі калюжі, й верболіз, а тепер ще й свистки, і серце, яке калатало так гучно, ніби ось-ось зрадить його. На тому березі, зовсім близько, була купальня: колоди, коло яких плюскотала вода, і між ними пліт.

– Він там! – крикнув Щупачок.

Тепер почувся свист і на березі, бракувало тільки сирени. Найгірше – це його кволість: коліна наче з вати і те, що він втратив почуття реальності, бо такого не буває наяву, це може тільки приснитися – що ти все біжиш і біжиш. Він упав обличчям на рейки, як потім помітив. Ага, він, біля якоїсь фабрики. З-за стіни долинало рівномірне гудіння, але ні свисту, ні криків уже не було чути.

– Кінець, – сказав він, сам не знаючи, що він цим хотів сказати, – кінець його силам чи його кволості. Якусь мить Георг бездумно чекав на чиюсь допомогу ззовні чи на якесь пробудження або чудо. Але чуда не сталося, і допомога ззовні не прийшла. Він підвівся й пішов далі; вибрався нарешті на широку вулицю з двома коліями рейок.

Тут було безлюдно. Обабіч вулиці стояли не жилі будинки, а поодинокі фабричні корпуси. Георг подумав, що берег тепер охороняють, і знову подався до міста. "Скільки часу змарновано! Вона ж чекає", – подумав він, поки не збагнув, що це дурниця. Лені не може ждати, бо нічого не знає.

Ніхто не допоможе, ніхто не чекає. Невже й справді немає нікого, хто б ждав, хто б йому допоміг? Рука боліла, він знову упав на неї, чиста пов'язка забруднилася.

На маленькій площі, куди виходив головний ринок, зачинялися рундучки. Перед трактиром стояла довга колона грузовиків.

Георг увійшов, розміняв п'ятдесят пфенігів і взяв собі шклянку пива. Його серце так підстрибувало, наче всередині було багато вільного місця. Але воно щоразу боляче ударялося об щось. "Довго я так не витримаю. Може, кілька годин, але кілька днів – нізащо".

Чоловік, що сидів за сусіднім столиком, пильно подивився на нього. Здається, я вже стрічався сьогодні з цим типом? Тепер знову біжи, кидайся в різні боки, як скажений собака; ніщо вже тобі не допоможе. Ну ж бо, Георге!

У трактирі і біля входу було багато людей – приїжджих, торговців з ринку. Георг уважно оглядав їх. Он молодий хлопець допомагає літній жінці навантажувати машину. Коли хлопець відійшов од машини до кошиків, Георг попростував до нього.

– Послухайте! Як прізвище тієї жінки на машині?

– Отієї, з паперовим мішечком? Пані Біндер.

– Отже, я не помилився, – сказав Георг, – мені треба їй щось переказати.

Він почекав біля кошиків, поки завели мотор, відтак підійшов до машини. Закинувши голову, він спитав жінку:

– Скажіть, ви пані Біндер?

– А що таке? Що таке? – недовірливо й здивовано спитала жінка.

Георг рішуче глянув на неї.

– Пустіть мене на хвилинку в машину, – сказав він. – Я вам все розкажу по дорозі, мені з вами в один бік.

Машина рушила. Георг міцно вчепився за борт. Він почав повільно, нагромаджуючи усякі подробиці, торочити щось про лікарню, про якихось далеких родичів.

Тим часом чоловік, що сидів за сусіднім столиком, підійшов до хлопця, з яким Георг розмовляв.

– Про що він вас запитував?

– Чи справді та жінка пані Біндер, – здивовано відповів хлопець.

VI

Шпалерник Меттенгаймер звичайно ходив обідати додому, коли працював десь поблизу. Але сьогодні він зайшов до кафе, замовив собі свинячої грудинки й пива. Малого учня він почастував гороховою юшкою. Потім і для учня замовив пива і почав розпитувати його поважним тоном, яким розмовляють з підлітками чоловіки, що самі вже виростили кількох синів. Зайшов якийсь чоловік, сів і замовив кухоль світлого пива. Меттенгаймер одразу ж упізнав його по новому фетровому капелюху; вранці вони разом їхали двадцять дев'ятим номером. На мить йому щось стиснуло коло серця. Він ураз замовк, похапцем проковтнув останній шматок і поспішив на роботу, щоб надолужити все, що, на його думку, прогаяв уранці. Дружині Меттенгаймер нічого не сказав про виклик. Тепер він постановив зовсім нічого й не говорити. Взагалі йому хотілось якнайшвидше забути про цей допит, про цей безглуздий виклик.

Він ніяк не міг утямити, навіщо його викликали. Та, мабуть, якоїсь особливої причини й не було. Просто вони час від часу вихоплюють когось із людей. В місті, либонь, багато таких "вихоплених". Тільки ніхто нічого не каже одне одному. Меттенгаймер, стоячи на драбинці, почав лаятися, бо погано наліпили бордюр. Він уже хотів був злізти з драбини, щоб навести лад і на нижньому поверсі.

Але нараз йому стало млосно, і він присів на щаблі.

Сміх штукатурів, що дражнили учня, дзвінкий голос хлопчика, який влучно відбивав кожен жарт, звучали в порожній лункій квартирі набагато гучніше, ніж голоси колишніх і майбутніх її мешканців, бо їх приглушують різні речі – всілякі килими й меблі.