Сьомий хрест - Сторінка 31

А ви, що це з вами скоїлось? – Похитуючи головою, вона розглядала його виснажене тіло з цікавістю матері, що народила багато синів і тому розуміє усі слабості тіла й духу. Така жінка здатна приборкати навіть диявола. Вона допомогла Георгові переодягнутись. І хоча він не міг прочитати того, що було в її схожих на чорний стеклярус очах, недовір'я його розвіялося.

– Бог не дав мені дітей, – сказала пані Мареллі, – тим більше я думаю про всіх вас, коли пораюся біля вашого одягу. Я й вам кажу: будьте обережні, бо інакше ви не витримаєте. Ви ж добрі друзі. Хочете подивитися на себе в дзеркало? – Вона повела його в сусідню кімнату, де стояло її ліжко та швейна машина. Тут теж купами лежав усякий дивний одяг. Вона розкрила стулки великого гарного трельяжу. Георг побачив себе збоку, спереду і ззаду. Він був у фетровому капелюсі й жовтуватому пальті. Його серце, що протягом кількох годин поводилося цілком розумно, почало шалено калатати, коли він побачив себе.

– Тепер ви можете показатися на людях. Коли чоловік погано вбраний, йому важко чогось добитися. Людину по одежі стрічають, а по уму проводжають. А тепер давайте я загорну ваш старий одяг. – Він пішов за нею в першу кімнату. – Отут я приготувала рахунок, хоч Беллоні казав, що не треба. Не люблю я цих рахунків. Гляньте-но на цей капюшон – майже три години роботи. Подумайте лишень самі, хіба я можу забрати у людини чверть її заробітку, коли костюм зайця потрібен їй тільки на один вечір? Беллоні дав мені за вас двадцять марок. Я зовсім не хотіла брати цієї роботи. Звичайно я лагоджу тільки театральні костюми. Гадаю, що дванадцять марок – це не забагато. Отут вісім марок. Вітайте Беллоні, коли зустрінете його.

– Дякую вам, – сказав Георг.

Уже на сходах у нього ще раз майнула підозра: а що, коли його підстерігають біля вхідних дверей. Він уже спустився майже вниз, коли жінка тукнула йому, що він забув пакунок із своїм одягом.

– Пане! Пане! – кричала вона.

Але він не обернувся і вискочив на вулицю, тиху й безлюдну.

– Сьогодні Франц, певно, зовсім не прийде, – сказав хтось у Марнетів, – віддайте його млинця дітям.

– Франц став уже не той, – сказала Августа. – Відтоді, як працює у Гехсті, він для нас і пальцем не ворухне.

– Він дуже зморюється, – сказала пані Марнет, що добре ставилася до Франца. 4 – Зморюється, – сказав її Шшенький, зморщений чоловічок. – Я теж зморююся. Я працюю по вісімнадцять годин – це вам не робочий день на заводі.

– А пам'ятаєш, – промовила пані Марнет, – як ти перед війною працював на цегельні; увечері просто з ніг падав.

– Ні, не через втому не приходить Франц, – сказала Августа, – він, певно, завів собі коханку у Франкфурті чи в Гехсті.

Усі подивилися на Августу. Вона посипала цукром останнього млинця, і в неї аж ніздрі роздувалися від бажання поплескати язиком.

– Він на щось таке натякав? – спитала мати.

– Мені – ні.

– Я завжди думав, – сказав брат, – що Софі накидає оком на Франца. Тут йому справді досить було тільки пальцем кивнути.

– Софі на Франца? – сказала Августа. – Отже, її вогонь надто вже розгорівся.

– Вогонь! – Усі Марнети страшенно здивувалися. Лише якихось двадцять два роки тому в сусідньому саду сушилися пелюшки Софі Мангольд, а тепер у неї, як запевняє її подруга Августа, десь узявся вогонь.

– Коли у неї є вогонь, – озвався Марнет, поблискуючи масними очицями, – тоді їй потрібні трісочки. "Атож, саме така трісочка, як ти", – подумала пані Марнет: вона ніколи не кохала свого чоловіка, але зовсім не була через це нещасна. "Нещасною, – повчала вона дочку перед весіллям, – можна стати лише тоді, коли ти когось кохаєш".

У той час, як кузина Августа намагалася якнайсправедливіше поділити його млинця на дві половини, Франц увіходив у кінотеатр "Олімпія". В залі вже було темно. Люди сердито бурчали, бо він, незграбно протискуючись до свого місця, заважав їм дивитися хроніку.

Франц іще здалека помітив, що крісло поруч з його місцем зайняте. Він бачить обличчя Еллі, бліде й нерухоме, з широко розкритими очима. І коли він сам починає дивитися на екран, він притискує лікоть до тіла, бо рука, що лежить на спільному бильці крісла, – це рука Еллі.

Чому не можна стерти минулі роки і своєю рукою стиснути її руку? Він сковзнув поглядом по її руці, плечу, шиї. Чому він не може погладити її пухнасте каштанове волосся? Воно має такий вигляд, ніби чекає ласки. В її вусі жевріла червона цяточка. Невже за весь цей час ніхто не подарував їй інших сережок? Франц нахмурився.

Ні, жодного зайвого слова, жодної зайвої думки. Якщо він під час антракту заговорить до вродливої сусідки, що випадково опинилась біля нього, в цьому не буде нічого підозрілого, навіть коли за Еллі стежать і в кіно.

Він раптом засоромився свого хвилювання. Цей уривок хроніки, що наче широко розчинені двері, на якусь мить відкривала перед людьми короткі картини життя в усьому світі, іншим часом захопив би всю його увагу. Але навіть сонце можна затулити рукою – так сьогодні Георгова втеча затулила від Франца все інше, хоч би це інше був увесь світ, який хитає війна, що крає і його душу. А може, ті два трупи, що лежали на сільській вулиці, теж були колись такі ж, як Франц і Георг. "Куплю-но я смаженого мигдалю", – подумав він, коли увімкнули світло. Виходячи з свого ряду, він пройшов повз Еллі. Вона подивилася на нього – він був так близько від неї – і не впізнала. "Отже, Ельза все-таки не прийшла, – думала Еллі. – Хто ж прислав мені квитка – вона чи не вона? Може, стара жінка, що сидить поруч зі мною, її мати? Та що б там не було, – як хороше сидіти тут, у кіно. Хоч би швидше кінчився антракт і знову погасло світло".

Вона подивилась на Франца, коли він повертався. На її обличчі промайнула легенька тінь. Заворушилися якісь далекі спогади – вона й сама не знала, радісні вони чи сумні.

– Еллі, – мовив Франц.

Вона з подивом глянула на нього. Вона ще не впізнала його, але на душі їй одразу ж полегшало.

– Як тобі живеться? – спитав Франц.

Її обличчя спохмурніло, вона навіть забула відповісти.

Він сказав:

– Я все знаю. Не дивися на мене. Еллі, слухай уважно, що я скажу. Бери мигдаль і їж. Я вчора був біля твого будинку, тепер поглянь на мене і засмійся.

Вона дуже швидко увійшла в свою роль.

– Їж, їж, – припрошував він. Він говорив швидко й тихо. Їй лишалося тільки казати "так" або "ні";– Постарайся пригадати його друзів. Може, ти знаєш когось, кого я не знаю. Пригадай, з ким він дружив. Може, він все-таки прийде сюди. Дивися на мене і смійся. Я не можу провести тебе додому. Завтра рано приходь у критий ринок, я там допомагаю тітці. Замовиш яблука. Я віднесу їх до тебе, ми зможемо поговорити. Ти все зрозуміла?

– Так.

– Подивися на мене.

Її ясні очі були сповнені довірливого спокою. "Шкода, що в них немає нічого іншого", – подумав Франц. Вона вимушено засміялася. Коли знову стало темно, вона ще раз глянула на Франца, повернувши до нього своє справжнє серйозне обличчя. Тепер вона, мабуть, сама б охоче взяла його за руку, але тільки тому, що їй було страшно.

Франц зібгав у руці порожній мішечок. Він раптом зрозумів, що між ним і Еллі нічого не може бути, поки Георг лишатиметься в Німеччині. Добре, що йому хоч вдалося побачити її на хвилинку, не наражаючи на небезпеку ні її, ні себе.

Але зараз вона сидить поруч нього. Вона – жива, і він також. І почуття щастя, хай слабке і коротке, на мить перемогло усе, що мучило його. Невже вона справді бачить цей фільм, дивиться широко розкритими очима? Він би гірко розчарувався, якби дізнався, що Еллі, забувши про все на світі, пожирає очима коней, які шалено мчать засніженим степом. А Франц уже не дивився на екран.

Він дивився на руку Еллі, а часом кидав швидкий погляд на її обличчя. Коли фільм закінчився і спалахнуло світло, він здригнувся. Перед тим, як вони пішли кожне своєю дорогою, їх руки в тисняві торкнулись одна одної, мов руки дітей, яким заборонено гратися разом.

V

У цьому жовтуватому пальті Георг почував себе вільніше і немовби якоюсь іншою людиною. Прости мене за все, Беллоні. Що ж далі робити? Скоро на вулицях не буде жодної живої душі, з усіх кафе й кіно люди підуть додому. Ніч лежала перед ним, мов прірва, в якій він марно сподівався знайти прихисток. І він ішов далі, мало не падаючи від утоми, елегантна лялька-автомат. Він думав узавтра послати Лені до свого старого друга Боланда. Тепер треба йти самому. Іншого виходу немає. Добре, що в нього хоч є цей одяг. Він міркував, який шлях І78 найкоротший. Уявити собі усі ці вулиці й провулки, коли хотілося тільки спати, було так само важко, як справді пройти цим шляхом. Георг доплентався на місце близько половини одинадцятої. Двері під'їзду іще не були замкнені, дві сусідки на ганку ніяк не могли досхочу набалакатись. Освітлене вікно на четвертому поверсі – вікно Боланда. Поки що все гаразд. Двері ще не замкнені, люди ще не сплять. Він не сумнівався, що вірно намислив. Саме до Боланда і треба було піти. Саме до нього, отже, нема чого довго роздумувати. "Саме до нього", – повторив Георг уже на сходах. Його серце билося спокійно, може, тому, що більше не слухало марних пересторог, а може, тому, що на цей раз справді нічого було боятися.

Георг пізнав жінку Боланда. Вона була не стара і не молода, не вродлива і не потворна. "Одного разу, – згадав Георг, – під час страйку, вона, мати кількох дітей, взяла до себе чужу дитину". Дитину, в якої не було батьків, – батько, мабуть, сидів у тюрмі, – ввечері привели до пивниці на збори. Боланд узяв дитину за руку і пішов додому, щоб спитати дружину, а повернувся сам. Збори тривали, обговорювали підготовку до якоїсь демонстрації.

Тим часом дитина знайшла собі батьків, братів, сестер і вечерю.

– Мого чоловіка немає вдома, – сказала жінка, – він у пивниці по той бік вулиці. – Вона була трохи здивована, але в неї не виникло ніякої підозри.

– Можна зачекати тут на нього?

– На жаль, ні, – сказала жінка розважливо, але рішуче, – вже пізно, а в мене заслабла дитина. "Треба дочекатися його, – подумав Георг. Він спустився трохи нижче і сів на сходах. – А що, як зараз замкнуть вхідні двері? Хтось може прийти раніше за Боланда, мене побачать і почнуть розпитувати. Та й Боланд може прийти не сам.