Сьомий хрест - Сторінка 33

Тепер він бачив Лені такою, якою вона була тоді насправді: не легкокрила фея і не тупа міщанка, а дівчина, що заради свого коханого готова була піти у вогонь, варити юшку, розліплювати листівки. Якби він тоді був турком, вона б заради нього оголосила священну війну в Нідерраді.

На дорозі за огорожею почулася хода. Пройшов чоловік з паличкою. Майн, напевно, десь близько, і Георг лежав не в саду, а в прибережному сквері. Він розглядів за деревами блискучі, білі будинки Верхньомайнської набережної. Почув гуркіт поїздів, хоч було ще темно, дзвінки перших трамваїв.

Треба йти звідси. За його матір'ю, либонь, стежать. За тією жінкою, за Еллі, що носить його прізвище, напевно, теж стежать… У цьому місті стежать, мабуть, за всіма, хто колись знав його. Стежать за його друзями, вчителями, за його братами й коханими. Ціле місто – немов тенета, і він уже потрапив у них. Треба вислизнути звідси.

Правда, зараз він зовсім виснажився. Його сил ледве вистачить на те, щоб перелізти через огорожу. А як він вибереться з міста на шлях, яким учора прийшов сюди? Як проб'ється до кордону шляхом у двадцять разів дальшим?

Чи не краще просто сидіти тут, поки його знайдуть?

Він спалахнув від гніву, наче хтось інший зробив йому таку пропозицію. Поки він здатний зробити хоч би маленький рух, що наблизить його до волі, хоч яким безглуздим і безнадійним був би цей рух, він все ж таки його зробить.

Зовсім близько, біля мосту, загуркотіла землечерпалка. "Моя мати теж, мабуть, чує її, – подумав Георг, – і мій молодший брат також".

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

І

Ще не минула безсонна ніч, а колишній бургомістр Обербухенбаха Петер Вурц, нині бургомістр об'єднаних сіл – Обер– і Унтербухенбаха, – уже підвівся з ліжка, на якому промучився цілу ніч, прослизнув двором у хлів і сів там в найтемнішому кутку на ослінчик для доїння корів. Він витер піт з обличчя. З учорашнього дня, коли радіо повідомило прізвища втікачів, усі в селі – чоловіки, жінки й діти – намагалися подивитися на нього.

Чи справді обличчя в нього бліде, мов крейда? Чи справді він аж труситься з переляку? Чи справді він увесь висох?

Село Бухенбах лежить на Майні, поблизу Вертгайма, осторонь від шосе й ріки, – наче шукає тиші й самотності.

Раніше було двоє сіл – Обербухенбах і Унтербухенбах, що з'єднувалися спільною вулицею, від якої в обидва боки йшла польова дорога. Минулого року це перехрестя обернули на сільський майдан, на якому в присутності представників влади з промовами й привітаннями посадили "гітлерівський дуб". Два села об'єднали в одне при проведенні "реформи управління" і землевпорядкування.

Коли землетрус руйнує розквітле місто, то при цьому завжди розвалюється кілька старезних будов, що й так уже ледве трималися. А що та сама зухвала рука, яка за душила права людей, задушила при цьому і кілька старих безцільних звичок, сини старого Вурца і їхні приятелі-штурмовики почували себе перед усіма селянами, що опиралися з'єднанню обох сіл, сміливими бунтарями.

Сидячи на своєму ослінчику, Вурц у відчаї ламав руки так, що аж кістки тріщали. Іще було рано доїти, і корови стояли сумирно. Вурц раз у раз здригався, опановував себе, знову здригався. Він думав: "Він і сюди може прокрастись, він і тут може підстерегти мене…" Чоловік, якого він так боявся, був Альдінгер, той старий селянин, якого Георг і його товариші у Вестгофені вважали не цілком нормальною людиною.

Старший син Вурца був колись заручений з наймолодшою Альдінгеровою дочкою, вони хотіли тільки почекати кілька років. Поля обох родин лежали поруч, так само поруч були і два маленьких виноградники на тому березі Майну; вирощувати виноград стало невигідно, і їх можна було використати на щось інше. Тоді Альдінгер був бургомістром Унтербухенбаха. Але у тридцятому році дочка Альдінгера закохалася в юнака, що працював тут, коли прокладали Вертгаймський шлях. Альдінгер був не від того, щоб мати такого зятя: хлопець мав постійний заробіток.

Молоде подружжя переїхало в місто. У лютому тридцять третього року Альдінгерів зять з'явився в селі. На це не звернули особливої уваги. Скільки робітників з маленьких міст, де їх погляди були всім відомі, вважали за краще пересидіти у родичів на селі перший період арештів та переслідувань! Зять знову зник після того, як Вурц, за порадою синів, доніс про цього гостя у гестапо. Тим часом Альдінгер, оскільки села мали незабаром об'єднати, згуртував навколо себе групу людей, які вважали, що коли бургомістром не може лишитися Альдінгер, то й Вурцові не до лиця обіймати цю посаду, а нехай об'єднану громаду очолює хтось третій. Цю групу підтримував і пастор, який був мешканцем Унтербухенбаха, бо церква і пасторський дім були саме там.

Альдінгерового зятя тепер і справді шукали, бо він протягом кількох років збирав внески для профспілки і на місцеву робітничу газету. Ніхто з селян, хоч як упереджено вони ставилися до чужинців, не помітив нічого поганого в цьому врівноваженому чоловікові, котрий допомагав Альдінгерові збирати врожай за хліб та ковбасу для своєї родини, що потроху зросла до п'яти душ. А з синами Вурца він посварився у шинку – вони вже тоді водилися з штурмовиками. Тому вони й почали під'юджувати батька.

Вурц навіть злякався, як швидко зреагували на його донос. Альдінгера одразу ж забрали. Вурцові потрібно було тільки, щоб Альдінгера не було тут на той час, поки його самого затвердять на посаді бургомістра. Йому навіть було б приємно побачити, як Альдінгер лютуватиме. Але вийшло не так – з невідомих причин Альдінгер не повернувся. Спершу Вурц потрапив у важке становище.

Унтербухенбахівці обминали його і при кожній нагоді, коли він виконував свої повинності або йшов до церкви, допікали йому, як могли. Але сини і друзі синів утішали його: нові керівники, як сам фюрер, так і Вурц, мусять впевнено робити свою справу, незважаючи на труднощі й підступи ворогів.

Якби хтось поглянув на Бухенбах з літака, то його тільки порадував би вигляд чистенького, добре впорядкованого села, з його церковною дзвіницею, ланками й лісочками. Якби ж хтось проїхав повз село машиною чи кіньми, то воно б справило вже трохи інше враження, звичайно, коли б не забракло бажання й часу пильніше придивитися до нього. Щоправда, дороги всі чисто підметені і шкільний будинок недавно пофарбований. Але чому це плуг має тягти корова, та ще й тільна? Чому так боязко оглядається дитина, що зібрала травички в фартушок?

Ні з літака, ані з автомашини не можна добачити селянина Вурца, що сидить на своєму ослінчику. Не можна побачити й того, що в жодному хліві немає більше чотирьох корів, що в обох об'єднаних селах є лише двоє коней.

Ні з літака, ані з автомашини не можна вгледіти, що один з цих двох коней належить синові Вурца, а другого коня господар придбав собі десь років п'ять тому не дуже чистим шляхом, як одержав страхівку від пожежі. (Нещодавно селянам стало відомо, що в цій справі готується судовий процес). Це тихе, чисте село убоге, дуже вбоге, як і кожне інше село, від якого тхне бідністю.

Землю Гітлер ніколи не зможе змінити, говорили спочатку. Посунути нас ближче до зони винограду він не може. Алоїс Вурц нам свого коня не дасть на оранку. Хіба що нам продадуть у кредит одну молотарку на все село? Так це вже й раніше думали зробити.

Ви кажете, завели свято врожаю? А хіба раніше не привозили в село кожної осені каруселі й кіоски з усячиною? Але хлопці, котрі в понеділок поверталися додому з Вертгайма, думали, що нічого – подібного ще ніколи не було. Хіба бачено колись у житті, щоб зібралося разом три тисячі селян? А такий фейєрверк? І хіба чули колись таку музику? А хто врешті підніс заступникові імперського керівника селян букет квітів? Вже ж не Агата, дочка Алоїса Вурца, а маленька Ганні, донька третього Шульца з Унтербухенбаха, в якого й пфеніга в кишені немає.

Ближче до міста село посунути не випадало, постійного ринку, щоб продавати свої продукти, усе ще не було.

Але місто щотижня приїздить у село, у машині з кіноапаратом. На екрані в приміщенні школи можна побачити фюрера, що виступає в Берліні, побачити весь світ: Китай і Японію, Італію й Іспанію.

Вурц сидів на ослінчику й думав собі: "Цей Альдінгер усе одно програв, і де він тільки стирчав останній час? Про нього вже ніхто й не згадував".

А найбільше людей у Бухенбаху вразила справа з державною землею. Та земля завжди належала державі.

А тепер" на ній влаштували щось подібне до зразкового села, поселили тридцять сімей з усіх сіл округи. То були переважно багатодітні селяни, які зналися ще на ремеслі.

З Берблінгена привезли коваля, з Вайлербаха шевця; з багатьох сіл попривозили по одній родині, а наступного року, казали, ще переселятимуть туди людей. На це сподівалися в кожному селі, як на великий лотерейний виграш. Кожен знав якусь родину, що на неї випав цей виграш, якщо не в своєму, то принаймні в сусідньому селі.

Поступово люди, що через історію з Альдінгером ставилися до Вурца вороже, почали розуміти, що цей Вурц поставив на вірну карту, коли дозволив своїм синам піти в штурмовики. Коли хтось хоче здобути право переселитись у нове село на державній землі, коли хтось плекає хоч найменшу надію на це село, то він щонайменше не повинен виказувати своєї ворожості до Вурца, бо через його руки проходять усі документи людей нового села.

І ще одне, не треба занадто часто показуватись у Альдінгерів; поступово навколо цієї сім'ї створилося тонке кільце порожнечі. Про Альдінгера скоро вже й згадувати перестали. Можливо, він і справді помер. Його жінка ходять у всьому чорному, цурається людей і не пропускає жодної відправи в церкві. Правда, вона й раніше частенько там бувала. А його сини ніколи не заходять у шинок.

І лише вчора вранці, коли по радіо передали про втечу, все знову змінилося. Тепер ніхто б не хотів бути в шкурі Вурца. Альдінгер – дужий чоловік, і якось він уже роздобуде собі рушницю, коли надумає прийти до села. Вурц усе-таки зробив підлість – звів наклеп на свого ближнього. Через нього тепер усе село наче в облозі. Його охороняє загін штурмовиків, серед них і сини Вурца. Та все це даремно. Альдінгер знає місцевість, він може з'явитися щохвилини і всадити у Вурца кулю. Нікого це не здивує.

І ніяка охорона тут не допоможе.