Сьомий хрест - Сторінка 37

Якщо така людина є, то самотність – тільки випадок. Так, Франц був справжній друг. А інші? Він зважував їх одного по одному. Це було на диво легко: відбір тривав якусь мить, паче небезпека, що йому загрожувала, була своєрідний хімічний реактив і безпомилково визначала таємні сполуки, з яких складається людина. Кілька десятків людей пройшло в його мозку; вони, можливо, працювали або їли, і гадки не маючи про те, на які страшні терези їх поклали в цю мить. Страшний суд без трубного гласу, ясного осіннього ранку. Нарешті Георг вибрав чотирьох.

У кожного з цих чотирьох, він певний, можна знайти притулок. Як же дістатися до них? Раптом він уявив собі, що в цю мить біля чотирьох дверей стали вартові. "Мені не можна самому йти туди, – сказав він собі. – Хтось інший мусить піти замість мене. Інший, якого ніхто не підозріває, який не має зі мною нічого спільного і все-таки зробить для мене все". Він знову почав перебирати всіх своїх знайомих. І знову почутив себе самотнім, наче його не батьки породили, наче він не з братами виріс, ніколи не грався з іншими хлопцями, не змагався пліч-опліч з товаришами. Безліч облич, старих і молодих, промайнули в його пам'яті. Він безсило вдивлявся в ці викликані ним привиди – напівсупутники, напівпереслідувачі. Раптом він помітив серед них обличчя, густо всіяне веснянками, не старе і не молоде. Паульхен Редср і справді на шкільній лаві мав вигляд дорослого чоловіка, а в день свого весілля – підлітка, що йде до першого причастя. Дванадцятирічними хлопчиськами вони наполовину випросили, наполовину заробили собі на перший футбольний м'яч. Вони були нерозлучні, поки інші думки, інша дружба не повели Георга іншим життєвим шляхом. Увесь рік, що прожив його разом з Францом, він карався почуттям провини перед маленьким Редером. Георг ніколи не міг пояснити Францові, чому він соромиться того, що розуміє такі думки, які Редер ніколи не зрозуміє.

Іноді йому хотілося повернутися назад і все забути, аби лише знову зрівнятися з своїм маленьким шкільним товаришем. Заплутаний клубок спогадів, з якого незабаром потяглась одна рівна нитка: о четвертій треба бути в Бокенгаймі. Піду до Редерів.

IV

Полудень. На новому пасовиську по той бік шосе чабанові Ернсту легше пасти, вівці держаться купи, але краєвид гірший. Лани Мессерів унизу сягають шосе. А за шосе садиби Мангольдів та Марнетів заступають Ернстові обрій. Нагорі поля зливаються з довгою стрічкою букового гаю. Гайок теж належить Мессерам. Цей клаптик лісу обведено дротяною загорожею. За гайком знову тягнеться поле Мессерів. З кухні пахне тушкованим м'ясом. А ось уже полем йде Ойгені з горнятком у руці.

Ернст підіймає кришку, і обоє заглядають усередину – Ернст і Неллі.

– Дивно, – говорить чабан до своєї собачки, – горохова юшка пахне тушкованим м'ясом.

Ойгені ще раз обертається. Вона щось середнє між кузиною Мессерів і економкою.

– У нас, друже, доїдають і залишки.

– Ми з Неллі не помийниці, – каже Ернст.

Жінка кидає на нього швидкий погляд і сміється.

– Прошу вас, Ернсте, не сваріться зі мною, – говорить вона. – У нас на обід готують дві страви, коли з'їсте юшку, підійдіть з тарілкою до кухонного вікна.

Вона швидко іде геть. Це вже немолода, огрядна жінка, але хода в неї красива, легка. І кажуть, волосся було колись чорне та лискуче, як воронове крило. Вона з порядної родини, і старий Мессер, мабуть, одружився б з нею, але вона сама все зіпсувала, коли у двадцятому році генералові Манжену з Міжсоюзницької комісії заманулося розмістити тут, нагорі, два полки.

Сіро-блакитна хмара пливе вгору по дорозі, розтікається по селах, пагорбах і долинах; разом з нею лине різка чужа музика; чужа шинель на кілку біля вхідних дверей, чужий запах в коридорі, чуже вино, що його наливає чужа рука, чужі слова кохання – чуже стає рідним, а рідне поволі стає чужим. А потім, майже через вісім років, коли сіро-блакитна хмара сповзла вниз по дорозі і чужа ваблива музика прозвучала востаннє, і вже не в повітрі, а тільки у вухах, Ойгені до половини висунулася з вікна на Мессеровому горищі. Тут вона знайшла собі притулок, коли хазяйка дому померла від п'ятих пологів.

Батьки Ойгені, що вигнали її з дому, вже померли, а її син від француза, дитя окупації, вчиться у Кронбергу.

Хлопчиків батько вже давно попиває аперитив на Севастопольському бульварі в Парижі. Ніхто тепер жодним словом про цю історію не згадує. До цього вже звикли.

І Ойгені теж звикла. Її обличчя змарніло, хоч вона ще вродлива. Але її низький голос став якийсь надтріснутий з тієї хвилини, як вона зрозуміла, що сіро-блакитна хмара, вслід якій вона так довго дивилась, уже давно не окупаційна армія, а просто туман. Відтоді вже теж минуло багато років. "Для товстуна Мессера, для цього старого шкарбана, – думає собі Ернст, – Ойгені справжній скарб.

Цікаво, чи вона зразу хотіла дати мені дві страви, чи тільки згодом надумала".

Франц так утомився, що йому здавалося, ніби пас пролітає просто в його голові. Проте він не зіпсував жодної деталі, певно, тому, що уперше не боявся цього. Він думав лише про одне – чи пощастить йому поговорити з Еллі наодинці, коли він відвезе їп на квартиру яблука.

І коли він уявив собі, що за кілька годин знову побачить Еллі, саме ту Еллі, яку завжди у мріях бачив своєю дружиною, у нього майнула думка, що все це могло б бути насправді. Не заради того, щоб допомогти Георгові, вони зустрінуться, а заради себе самих. Він, Франц, не тому відвезе їй яблука, щоб проскочити повз шпиків, їм ніщо не загрожує, ніякої небезпеки немає. Франц пробує уявити собі, що він просто купив два кошики яблук для першої зими їхнього спільного життя. Так роблять сотні людей. Хіба їм заказано бути учасниками звичайного життя? Невже завжди перед ним стоятиме ця тінь?

На мить, на одну-єдину мить Франц завагався й запитав себе, чи не варте оце тихе щастя усього іншого. Трохи тихого щастя зараз, негайно, замість страшної жорстокої боротьби за велике щастя усього людства, до якого він, Франц, мабуть, ніколи не належатиме. "Тепер ми можемо пекти яблука в нашій пічці", – скаже він Еллі.

Вони поберуться у листопаді, такий бенкет справлять, що ну. У Грізгаймському селищі на них чекатимуть дві затишні кімнатки. Йдучи вранці на роботу, він буде певний, що ввечері побачить Еллі. Неприємності? Вирахування з зарплати? Високі норми? Ввечері в їхній чистенькій квартирі все це забудеться. Навіть стоячи біля верстата, як зараз, і штампуючи деталь за деталлю, він буде думати: "А ввечері – Еллі". Прапори? Свастики? Віддайте Гітлерове Гітлеру. Тільки не забирайте в них – у Еллі і в нього – того, що робить їх щасливими: кохання й різдвяної ялинки, печені в неділю й бутербродів з дому, маленьких привілеїв для новоженців, їх садочка і гулянок для робітників. У них народиться син. Звичайно, доведеться заощаджувати і на рік відкласти поїздку пароплавом під гаслом "Сила через радість". Новими розцінками люди поки що вдоволені. Хто це тільки вигадав, що норми збільшились? Але шалені темпи колись дадуться взнаки. "Та годі тобі бурчати, – скаже Еллі. – Прошу тебе, не кричи, Франце, особливо тепер". Еллі знову при надії. Але, на щастя, Франца призначили старшим робітником, вони навіть зможуть повернути Елліному батькові ту невелику суму, яку були змушені позичити в нього. Коли б тільки Еллі знову не завагітніла. Франц скаже: це вже занадто, війна ось-ось вибухне. На цей раз Еллі плакатиме. Вони будуть підраховувати кожний пфеніг. Від цих підрахунків у Франца стискається серце. Він і сам не знає чому.

Мабуть, він у глибині душі відчуває, що такі підрахунки просто непристойні. Зрештою, хтось дає Еллі добру пораду, і на цей раз усе кінчається щасливо. Вони навіть можуть дозволити собі записатися на прогулянку пароплавом; старшу дитину на цей час візьме до себе мати Еллі, а маленьку – її сестра. Ця сестра навчатиме малюка робити ручкою "хайль Гітлер". Личко в Еллі і досі свіже й гарненьке. Протягом дня Франц думає: "Може, вона хоч сьогодні почастує мене чимось смачним, так мені вже набридла ця бурда".

Якось ранком Франц приходить на завод і бачить, що замість Оклецька пилюку вимітає якийсь незнайомий хлопець.

– А де ж Оклецьок? – запитує Франц.

– Його заарештовано, – відповідає хтось.

– Оклецька заарештовано? А за що саме?

– За поширювання чуток, – відповідає один з штампувальників.

– Що ж це за чутки? – питає Франц.

– Про Вестгофен. У понеділок звідти втекло кілька в'язнів.

– Що? З Вестгофена? – дивується Франц, – Хіба там є хоч одна жива душа?

Тепер озивається другий штампувальник, спокійний, сухий чоловік з сонним обличчям, на якого Франц ніколи не звертає особливої уваги.

– А ти думав, що там усі гинуть?

Франц здригається і починає белькотати:

– Ні, ні… Я думав, що всіх уже відпустили…

Штампувальник криво посміхається і відходить від нього. "Якби мені тільки не треба було сьогодні поспішати ввечері додому, – думає Франц, – щоб можна було хоч один раз поговорити по щирості з такою людиною, як цей штампувальник". Раптом Франц згадує: цього штампувальника він знав колись. Він зустрічався з ним у минулому, він його знав давно, ще до того, як познайомився з Еллі, до…

Франца пересмикнуло, він справді зіпсував деталь.

Але ж навіщо зганяти свою злість на цьому хлопцеві, на Горішку, якого всі робітники хвалять, що він за три дні навчився так само вправно вимітати пилюку з-під рук, як Оклецьок, що виконував цю роботу цілий рік.

Стоячи на майданчику третього номера трамвая, Георг думав: "Чи не краще піти пішки? Далекими околицями?"

Може, він уже привернув до себе увагу? "Ніколи не суши собі голови тим, чого ти не зробив, – радив йому Валлау. – Це марна трата сил. Не кидайся в різні боки, но гарячкуй. Тримайся спокійно, впевнено".

Але яка користь від порад, які тобі самому не допомогли? І Георг перестав дослухатися голосу Валлау. Раніше він завжди міг оживити його звучання, а зараз раптом усе змовкло. І гуркіт цілого міста не міг заглушити цієї тиші. Трамвай круто повернув, виїжджаючи з міста. Нараз Георгові здалося неймовірним, що він їде тут, живий і здоровий серед білого дня. Це суперечило всякій логіці і здоровому глуздові. Або то був зовсім не він, або… Несподівано крижаний вітер різонув його по скронях, наче третій номер в'їхав в іншу зону.