Сьомий хрест - Сторінка 39

Ми маємо різні пільги й доплати у 7 пфенігів за годину, нас звільняють від податків і дають отакенну купу чудових пелюшок! Це вже помітно.

– Наче націонал-соціалістська організація народної допомоги дізналася, що старі пелюшки остаточно зіпсовані трьома попередниками нашої найменшої дитини, – зауважив Пауль.

– Ти його не слухай, – сказала Лізель, – побачив би ти, як у нього блищали очі і який він був веселий у серпні, під час туристської поїздки, такий, як тоді, коли ми готувалися до весілля.

– Куди ж ви їздили?

– До Тюрінгії. Ми там оглянули Вартбург, і Мартіна Лютера бачили, і гору Венусберг… Це теж була своєрідна винагорода. Ні, такого ще не було ніколи в світі.

– Ніколи, – одмовив Георг. Він подумав: "Такого підлого обману. Ні, ніколи!" І сказав: – А ти, Паулю? Як твої справи? Ти вдоволений?

– Та ніби нічого, – відповів Пауль. – Двісті десять на місяць – це все-таки на п'ятнадцять марок більше, ніж у двадцять дев'ятому, найкращому по війні рокові, та й то я так заробляв лише два місяці. А тепер це мій постійний заробіток.

– Уже й по людях на вулиці видно, – сказав Георг, – що роботи доволі. – Йому стискало горло, і серце щеміло.

– Чого ти хочеш, це ж робота на війну, – сказав Пауль.

– Хіба це не дивне почуття? – спитав Георг.

– Яке?

– Те, що ти робиш такі речі, від яких люди вмиратимуть?

– Ах, – сказав Пауль, – для одних це погано, іншим на користь іде. Не варто сушити собі цим голови. Молодчина Лізель, оце справжня кава. Нехай Георг частіше заходить до нас.

– Я вже три роки не пив такої смачної кави, – запевнив Георг. – Він погладив Лізель по руці, подумавши при цьому: треба мерщій тікати, але куди?

– Ти завше любив поговорити, Жоржику, – сказав Редер. – А тепер ти ніби став тихіший. Раніше ти б мені докладно пояснив, які гріхи у мене на совісті. – Пауль розсміявся. – Ти пам'ятаєш, Жорже, як ти одного разу прибіг до мене весь червоний. Я тоді саме був без роботи. Але ти все одно причепився, щоб я неодмінно купив у тебе якусь книгу про китайців. Неодмінно я! І саме про китайців! Прошу тебе, не кажи мені нічого про іспанців, – сказав він сердито, хоч Георг мовчав. – Я й слухати про це ще хочу! Якось обійдеться і без Пауля Редера. От бачиш, вони ж так захищались, і все-таки їх розбили. Мої капсулі не вирішують справи. – Георг мовчав. – Ти завжди чіплявся до мене з такими речами, а вони ж зовсім мене не обходять.

– Коли ти робиш капсулі для куль, – озвався Георг, – отже, все-таки обходять.

Тим часом Лізель нагодувала дітей, прибрала зі столу і промовила:

– Скажіть татові: "На добраніч!" Скажіть і Жоржеві: "На добраніч!"

Я піду покладу дітей, – промовила Лізель, – а ви можете балакати без лампи.

Георг вирішив: доведеться зважитися на це. Хіба у мене є вибір? Він сказав, ніби між іншим:

– Послухай, Паулю, можна я сьогодні у вас переночую?

Редер трохи здивовано відповів:

– Звичайно, а що таке?

– Та знаєш, я вдома з усіма пересварився, нехай трохи заспокояться.

– Ми тебе приймемо навіть з жінкою, – сказав Редер.

Георг сперся головою на руки і подивився крізь пальці на Редера. Може, обличчя Пауля і було б інколи серйозне, аби не ці веселі веснянки.

Редер спитав:

– А ти й досі спалахуєш через кожну дрібницю?

І завжди в тебе якісь ідеї! Я ще тоді казав: мене не чіпай, Жорже. Страх як не люблю марних мрій, краще вже думати про картопляну юшку. А ці іспанці такі самі, як і ти. Я хочу сказати… такі, який ти був колись, Жорже.

Тепер ти вже, здається, трохи вгамувався. У твоїй Росії вони теж нічого не добилися. Спершу щось таке здавалося, іноді виникала думка: "А може, хто знає". А тепер…

– Тепер? – перепитав Георг. Він швидко заплющив очі. Проте один-єдиний гострий погляд з-поміж його пальців таки влучив у Пауля. Він здригнувся.

– Тепер, та ти ж сам знаєш.

– Що?

– Яка там колотнеча!

– Що ти маєш на оці?

– Та що я знаю, я не можу запам'ятати всі ті прізвища.

До кухні знову зайшла Лізель:

– Тепер і ти лягай, Паулю. Не гнівися, Жорже, але…

– Жорж хоче сьогодні у нас переночувати, Лізель.

Він посварився вдома.

– Який же бо ти запальний! – сказала Лізель. – За віщо ж?

– Це довга історія, – сказав Георг. – Я тобі розповім завтра.

– Добре, на сьогодні вже досить, а то Пауль не виспиться і завтра ледве ноги переставлятиме.

– Певна річ, – сказав Георг, – мабуть, йому на роботі не легко.

– Краще трохи більше попрацювати і заробити кілька зайвих марок, – сказав Пауль. – Краще понаднормова робота, ніж протиповітряне навчання.

– А потім передчасна смерть? – сказав Георг.

– Нам цього все одно не уникнути, коли буде нова війна. І не так нам уже й весело живеться, Жорже, щоб чіплятися за якийсь там зайвий рік. Іду, Лізель. – Він озирнувся навколо і сказав: – Тільки чим же тебе вкрити, Жорже?

– Дай мені моє пальто, Паулю!

– Яке у тебе дивне пальто, Жорже. Поклади собі подушку на ноги, не забрудни тільки жінчиних троянд. – Раптом він спитав: – Скажи мені по секрету, за що ж ви знрву посварилися? За дівчину?

– Ах, – сказав Георг, – за… за малого, за Гайні. Ти ж знаєш, як він любив мене!

– А, то, виходить, за Гайні… Я його недавно стрів, вашого Гайні. Йому вже, либонь, шістнадцять-сімнадцять років? Ви, Гайслери, всі вродливі хлопці, але цей особливо гарний. Кажуть, есесівці хочуть заманити його до себе.

– Кого? Гайні?

– Ну, ти це знаєш краще за мене, – сказав Редер і знову сів до кухонного стола.

Тепер, коли він знову дивився Георгові в обличчя, в нього майнула та сама безглузда думка, що й на сходах: чи це справді Георг? Обличчя Георга знову дуже змінилося. Редер навіть не міг би сказати, в чому полягала та зміна, бо обличчя було дуже спокійне. Воно змінилося так само, як і годинник, що йде-йде і раптом зупиняється.

– Раніше у вас бували скандали тому, що Гайні був на твоєму боці, а тепер…

– А це правда про Гайні? – спитав Георг.

– Як ти можеш не знати цього? – сказав Редер. – Хіба ти не з дому прийшов?

Раптом серце в маленького Редера шалено забилося.

Він спалахнув:

– Цього ще тільки бракувало! Ти мене обдурюєш! Три роки тебе не було, а потім приходиш і обдурюєш мене.

Такий ти був завжди, такий ти й тепер. Обдурюєш свого Пауля! І тобі не соромно! Що ти накоїв? Щось ти вже накоїв, не думай, що я такий дурень! Ти зовсім не з до му прийшов! Де ж ти був увесь цей час? Мабуть, ускочив по саму шию? Утік? Що з тобою сталося?

– Чи не міг би ти позичити мені кілька марок? – сказав Георг. – Я мушу зараз же йти геть. Зроби так, щоб Лізель нічого не помітила.

– Що з тобою сталось?

– У вас немає радіо?

– Ні, – сказав Пауль. – У Лізель такий голос, і цей вічний гармидер…

– Про мене об'являли по радіо, – сказав Георг. – Я втік…

Георг дивився просто у вічі Редерові. Редер раптом зблід, так зблід, що веснянки на його обличчі, здавалося, запалали.

– Звідки… ти втік, Жорже?

– Я втік з Вестгофена, я… я…

– Ти? З Вестгофена? Ти там сидів весь час? І як у тебе стало духу! Та вони ж тебе вб'ють, коли піймають!

– Звичайно, – сказав Георг.

– І ти хочеш піти від нас невідомо куди? Ти збожеволів!

Георг усе ще дивився Редерові в обличчя, яке здавалось йому небом, усіяним зірками. Він спокійно сказав:

– Любий, любий Паулю, я не можу… ти і вся твоя родина… Ви так тихо-мирно жили… а тепер я… чи ти розумієш взагалі, що ти говориш? А що, як вони зараз піднімуться сюди? Можливо, вони ішли по моїх слідах…

– Тоді вже однаково пізно, – сказав Редер. – Якщо вони прийдуть, скажу, що я нічого не знав. Останніх слів ми просто не сказали один одному. Розумієш, ми зовсім і не говорили цього. Старий знайомий завжди може завітати, коли йому заманеться. Як я можу знати, де ти вештався весь цей час?

– Коли ми бачилися востаннє? – спитай Георг.

– Востаннє ти був у мене в грудні тридцять другого, на другий день різдва, ти ще тоді з'їв усе наше печиво з корицею.

– Вони будуть тебе допитувати… без кінця допитувати, – сказав Георг. – Ти не знаєш, які вони знають способи. – В його очах зажевріли колючі іскорки, яких так боявся колись Франц.

– Не такий страшний чорт, як його малюють. Чому це їм спаде на думку шукати тебе саме в нашій квартирі?

Вони не бачили, як ти зайшов сюди, інакше вони вже були б тут. Подумай тепер краще, що робити далі? Як ти вийдеш звідси? Не сердься, Жорже, але, по-моєму, тобі краще якнайшвидше піти звідси.

– Я мушу покинути це місто, – сказав Георг. – Покинути цю країну! Я мушу знайти своїх друзів!

Пауль розсміявся:

– Твоїх друзів? Знайди спершу ті нори, куди вони сховались…

– Згодом, – сказав Георг, – коли буде час, я розкажу тобі, що це за нори. Там у нас, у Вестгофені, теж є кілька десятків товаришів, про яких уже давно забули. Я багато чого розкажу тобі, якщо ми до того часу самі не позалазимо в такі нори.

– Ех, Жорже, – сказав Пауль. – Просто я згадав про одного хлопця… про Карла Гана з Ешерсгайма, який тоді…

– Облиш! – сказав Георг. Він теж згадав про одну людину. Невже Валлау вже мертвий? Невже він нерухомий в цьому світі, який так шалено мчить уперед? Він знову почув голос Валлау, який гукнув до нього: "Жорже!"– одне-єдине слово, що долинуло здалека, перемагаючи простір і час.

– Жорже! – промовив маленький Редер. Георг затремтів. Пауль злякано подивився на нього. На якусь мить Георгове обличчя знову стало чужим. Тому-то він і спитав чужим голосом:

– Чого тобі, Паулю?

– Я міг би завтра вранці піти до твоїх друзів, – сказав Пауль, – і провести тебе до них.

Георг відповів:

– Дай мені зібрати докупи думки, згадати, хто живе тут у місті. Адже минуло понад два роки.

– Ти б не потрапив у цей вир, – сказав Пауль, – якби не зв'язався з отим Францом. Пригадуєш? То він тебе і втягнув у цю справу… На збори ми тоді всі ходили, в демонстраціях усі брали участь. І наші серця кипіли люттю.

І надії і в нас були. Але твій Франц… то він у всьому винен.

– То не Франц, – сказав Георг. – Це те, що сильніше над усе на світі.

– Що ти хочеш сказати цим "сильніше над усе на світі"? – спитав Пауль, відкидаючи валик кухонного дивана, щоб Георгові зручніше було спати.

VI

Небожі Еллі того вечора не відходили од вікна, щоб побачити, коли привезуть яблука. Це були діти того самого зятя-есесівця, яким старий Меттенгаймер вихвалявся на допиті. Еллі знала, що Франц приїде з яблуками лише тоді, коли розійдеться вся родина: зять – у свій загін, діти – в клуби, а сестра – в цьому Еллі не була цілком певна – на жіночий вечір.

Сестра на кілька років старша за Еллі; в неї пишний бюст і різкіші, ніж в Еллі, риси обличчя, в них світиться не туга, а навпаки – життєрадісність.