Сьомий хрест - Сторінка 40

Її чоловік, Отто Райнерс, удень – банківський чиновник, ввечері – есесівець, а вночі, коли буває вдома, – і те і друге.

У темному передпокої Еллі не помітила, що на обличчі пані Райнерс, дуже схожому на її обличчя, був вираз збентеженості й безпорадності.

Коли діти кинулися до Еллі, яку вони всі любили, пані Райнерс тільки рукою махнула, наче не встигла уберегти дітей від небезпеки. Вона пробурмотіла:

– Ах, ти вже прийшла?

Еллі сказала по телефону, що купила яблук. Але Райперс наказав жінці відправити яблука назад, або нехай сама платить за них. А головне, хай Еллі і носа до них не потикає. Жінка спитала його, чи він, бува, не здурів.

Тоді Райнерс узяв її за руку і пояснив, чому їй не лишається нічого іншого, як вибирати між Еллі та своєю родиною.

Старша дочка Меттенгаймера знайшла собі найкращого чоловіка. Пані Райнерс завжди була й лишилася розсудлива. Те, що Райнерс, член організації "Сталевий шолом", обернувся на затятого прибічника Гітлера, антисеміта й антицерковника, вона сприйняла спокійно, немов це були якісь дивацтва чоловіка, з якими доводиться миритися.

Вона ходила на жіночі вечори і навчання з протиповітряної оборони, хоч їй там було нудно. Вона вважала, що це її подружній обов'язок і що родинне життя легко можна регулювати, якщо поводитися розумно й обережно.

Вона тільки тихенько посміхалася, коли Райнерс дивився крізь пальці на те, що діти причащалися і ходили до церкви у великі свята. Це, правда, було трохи небезпечно, але разом з тим це було ніби застрахування на майбутнє.

Коли пані Райнерс побачила Еллі серед дітей – вони стягли з неї капелюшок, мацали її сережки і мало не викрутили їй руки, – вона лише тепер зрозуміла, як важко їй виконати чоловіків наказ – вибирати між Еллі й дітьми. "Яке безглуздя! Чому я взагалі маю вибирати? Хіба можливий такий вибір?" Раптом вона гримнула на дітей, щоб вони дали Еллі спокій і йшли геть.

Коли діти пішли, сестра спитала Еллі, скільки коштують яблука, потім полічила гроші і поклала їх на стіл.

Коли Еллі почала відмовлятися, вона сунула їй гроші в руку і, тримаючи її руку в своїх, почала обережно умовляти сестру.

– Ти ж розумієш, – сказала вона під кінець, – ми ж можемо бачитись у батьків. Сьогодні про нього знову передавали по радіо. Ах, люба Еллі, чому ти тоді не одружилася з моїм дівером! Він був закоханий у тебе по самісінькі вуха. Ти, певна річ, ні в чому не винна. Але ти знаєш Райнерса. І ти навіть не уявляєш, що тебе ще чекає в майбутньому!

Іншим разом у Еллі просто зупинилося б серце від таких слів, а зараз вона подумала: "Аби тільки вона не вигнала мене, поки Франц не прийде з яблуками". Вона сказала спокійно:

– А що ж чекає мене в майбутньому?

– Райнерс каже, що тебе можуть ще раз арештувати, ти вже подумала про це?

– Так, – відповіла Еллі.

– І ти така спокійна, ходиш собі сумирно по місту, купуєш на зиму яблука?

– А ти думаєш, що мене не арештують, коли я не купуватиму яблук? "Еллі завжди якась напівсонна, – думала сестра, – опустить очі і ховає свої думки, а вії – мов ті завіси".

– Тобі зовсім не треба чекати тут, поки привезуть яблука.

Еллі відповіла швидко й рішуче:

– Ні, я замовила яблука і не хочу, щоб нас обдурили.

Не дозволяй своєму Райнерсу забивати тобі памороки. За кілька хвилин я не зачумлю вашого дому. Та я вже все одно його занапастила.

– Знаєш що, – сказала сестра після короткого роздуму, – ось тобі ключ від мансарди, йди нагору, обмети полиці, постав банки з варенням на шафу. Потім покладеш ключа під килимок.

Пані Райнерс повеселішала, бо знайшла-таки спосіб випровадити Еллі з квартири, не проганяючи її. Вона пригорнула сестру до себе і хотіла поцілувати – звичайно вона цілувала її тільки в день її іменин. Еллі відвернула обличчя, і губи сестри сковзнули по її волоссю.

Коли двері за Еллі зачинилися, сестра підійшла до вікна. На цій тихій вулиці вони живуть вже п'ятнадцятий рік. Але навіть розважливій пані Райнерс ці звичайні, такі знайомі будинки здавалися сьогодні якимись іншими, наче вона дивилася на них з вікна швидкого поїзда. В її холодному серці виник сумнів, хоч і він набув форми повсякденних господарських розрахунків: усе це не варте й щербатої копійки…

Тим часом Еллі відчинила вікно мансарди, щоб освіжити задушливе повітря. На етикетках, наліплених на банки з варенням, сестра чітким почерком написала сорти фруктів, число і рік виготовлення. Бідна сестра! Еллі чомусь жаліла старшу сестру, хоч тій поки що посміхалася доля. Еллі сіла на скриню й почала чекати, поклавши руки на коліна, опустивши вії, похиливши голову – так вона сиділа вчора на тюремному тапчані й так завтра чекатиме хтозна-де.

Франц важко побрався сходами, тягнучи великі кошики. "Все-таки це друг", – сказала собі Еллі, в її житті є й щось хороше. Вони квапливо виймали яблука з кошиків, і їхні руки торкались одні одних. Еллі скоса глянула на Франца. Він мовчав і прислухався. Адже їх переслідувачі могли під якимось приводом піднятися й сюди.

Герман, напевно, буде не дуже задоволений, коли почув про цю зустріч, навіть коли все буде гаразд. Франц спитав:

– Ти щось намислила? Як ти гадаєш, він у місті?

– Так, – відповіла Еллі, – мені здається, що він тут.

– Чому ти так думаєш? Адже табір досить далеко від міста. І тут його багато хто знає.

– Так, але ж він теж знає багатьох. Може, тут є якась дівчина, у якої він думає найти прихисток. – Її обличчя трохи спохмурніло. – Три роки тому, незадовго до його арешту, я якось бачила його здалека в Нідерраді. Він мене не бачив. Він ішов з дівчиною не просто під руку, а рука в руці, отака дівчина, можливо…

– Можливо, але чому ти така певна?

– Так, певна; я певна, що в нього тут хтось е. Кохана або друг. Та й гестапо так думає, бо вони досі стежать за мною, але найголовніше…

– Що найголовніше?

– Я це відчуваю, – сказала Еллі. – Відчуваю: ось тут… і тут.

Франц похитав головою.

– Люба Еллі, на це навіть гестапо не звернуло б уваги.

Вони сіли на скриню. Лише тепер Франц подивився на Еллі. Він жадібно окинув її поглядом від голови до ніг.

Він урвав цю мить від того короткого часу, що належав їм, від" того страшенно короткого часу, який їм виділено для життя. Еллі опустила очі. І хоч вона давно забула Франца, хоч їй зараз здавалося, ніби вона йде по канату, натягнутому над безоднею, хоч те, що їх звело тут разом, було питання життя й смерті, – її серце прискорено забилося в чеканні слів кохання.

Франц узяв її руку і сказав:

– Люба Еллі, найприємніше для мене було б запакувати тебе зараз в один з цих кошиків, знести по сходах, поставити на візок і повезти звідси. Тільки господь знає, яке б це було для мене щастя, але так не можна. Повір мені, Еллі, всі ці роки я хотів тебе знову побачити, але поки що нам більше не можна зустрічатися.

Еллі подумала: "Стільки людей говорять мені, як вони мене люблять, але їм більше не можна зі мною зустрічатись".

– Ти замислювалася над тим, – спитав Франц, – що вони тебе знову можуть арештувати? Вони частенько роблять так з дружинами втікачів.

– Так, – відповіла Еллі.

– Ти боїшся?

– Ні, хіба це допоможе? – сказала Еллі. "Чому ж вона не боїться?" – подумав Франц. У ньому ворухнулась підозра, що їй все ще приємно хоч би чимось бути зв'язаною з Георгом. Він раптом спитав:

– А хто був той чоловік, якого вони тоді в тебе арештували?

– Ах, один мій знайомий, – відповіла Еллі.

На її сором, вона вже майже забула Генріха. Вона сподівалася, що він уже повернувся до своїх батьків. Вона була певна, що Генріх після такої сумної пригоди вже ніколи не повернеться до неї. Не така він людина.

Усе ще тримаючись за руки, вони дивилися перед себе.

Туга стискала їм горло.

Потім Франц сказав зовсім іншим, сухим тоном:

– Ну, Еллі, ти згадала, хто з колишніх знайомих Георга тут, у місті, і міг би прийняти його?

Вона назвала кілька прізвищ, декого з цих людей Франц колись знав. Георг ніколи не піде до них, якщо він не збожеволів. Потім вона назвала ще два-три незнайомих прізвища – Франц насторожився: далі йшов шкільний Георгів товариш, маленький Редер, про якого Франц уже й сам думав, і, нарешті, старий учитель, але він уже давно вийшов на пенсію і виїхав з міста. "Є дві можливості, – міркував Франц. – Або Георг втратив розум і вже зовсім не може думати, тоді всі наші міркування марні і всі розрахунки ні до чого; або він іще здатний думати, і тоді він повинен міркувати так само, як я. До того ж Герман, певне, знає, з ким він зустрічався перед самим арештом. Але я не можу їхати від Еллі до Германа. Знову доведеться прогаяти дорогоцінні години". Він забув про жінку, що сиділа поряд, схопився з місця, і її рука, що лежала на його коліні, сковзнула вниз. Він швидко склав докупи дорожні кошики, в яких мріяв понести Еллі. Еллі заплатила за яблука, він дав їй здачу. Потім сказав:

– Якщо нас спитають, ми скажемо, що ти дала мені п'ятдесят пфенігів на чай.

Він був готовий до того, що його затримають, коли він вийде з будинку.

А коли тривога минула, коли Франц вийшов з дому і його гуркітливий візок поїхав з цієї вулиці, лише тоді йому спало на думку, що він навіть не попрощався з Еллі і не поговорив з нею, як їм знову побачитись.

Удома він віддав гроші Марнетам, не забувши і про чайові.

– Це вже тобі, – сказала пані Марнет, яка вирішила бути великодушною.

Коли Франц поїв і пішов до своєї комірчини, Августа мовила:

– Він сьогодні спіймав облизня, це ясно.

А її чоловік додав:

– От побачиш, він ще повернеться до Софі.

Коли Бунзен кудись входив, у людей з'являлося бажання попросити у нього пробачення, що кімната надто тісна, а стеля надто низька. А його вродливе обличчя набирало поблажливого виразу, наче він хотів сказати, що зайшов ненадовго.

– Я побачив у вас світло, – сказав він. – Ну й день нам випав сьогодні.

– Сідайте, – сказав Оверкамп. Він зовсім не зрадів гостеві.

Фішер встав із стільця, на якому сидів під час допитів, і пересів на ослінчик біля стіни. Обидва комісари були страшенно втомлені. Бунзен сказав:

– Знаєте, у мене в кімнаті є горілка. – Він схопився з місця, рвонув двері й гукнув у темряву: – Гей! Гей!

Почулося цокання підборів. Здавалося, за дверима весь світ поринув у темряву, і туман, немов пара, хвилями котився через поріг.