Сьомий хрест - Сторінка 45

Як інакше міг би Георг зв'язатися зі мною? Так, це він послав до мене цього чоловіка".

Тепер Зауер був майже переконаний в цьому. Але що ж він мав робити? У незнайомого це було ніяких доказів.

Навіть коли він хоч трошечки сумнівався, він мусив відіслати цього чоловіка. Він сказав собі: "Я ні в чому не винен".

Для Георга він зробив би все, що міг. Він не тільки хотів, як дехто, бути таким, але й був таким. Де, у яких чотирьох стінах чекає Георг на відповідь? "Зрозумій мене, Георге. Я не мав права діяти наосліп".

Потім він знову подумав: "І все ж таки це міг бути й шпик. Назва човна? Вони вже давно могли дізнатися про неї. Але це ще не значить, що їм відоме моє прізвище. Георг, напевне, нікого не виказав".

У двері постукали.

– Пане Зауере, кава на столі.

– Що?

– Кава на столі.

Зауер знизав плечима й швидко надів піджак, до якого були прикріплені свастика й залізний хрест першого ступеня. Він оглянувся, наче чогось шукав. Бувають хвилини, коли знайома кімната і вишукана обстава перетворюються на звалище нікому не потрібного мотлоху. Зауер з огидою узяв свій портфель.

Коли двері грюкнули вдруге, пані Зауер, що сиділа з дівчинкою за столом, спитала:

– Хто це?

– Мабуть, пан Зауер, – сказала служниця, наливаючи в чашки каву.

– Не може бути, – сказала пані Зауер.

І все-таки це був він! "Ні, цього не може бути! – по думала жінка. – Не випивши кави, не попрощавшись?"

Вона опанувала себе. Дівчинка мовчки подивилася на матір і нічого не сказала. Вона одразу відчула, яким крижаним холодом повіяло від веснянкуватого чоловічка.

Редер стрибнув у трамвай і встиг вчасно пройти через контрольну будку. Він без упину лаяв Зауера. Він лаяв його і подумки, і півголосом, аж поки не обпік собі руки.

Цього вже давно з ним не бувало.

– Іди мерщій до санітара, – порадив йому Фідлер. – А то тобі нічого не заплатять, якщо тобі стане гірше. Я тим часом попрацюю за тебе.

– Замовкни! – сказав Редер.

Фідлер вражено подивився на нього крізь захисні окуляри.

До них обернувся Меллер:

– Гей, ви!

Редер, закусивши губи від болю, продовжував працювати. "Чого цей негідник кричить на них? І як він тільки примудрився стати майстром? Адже він на десять років молодший за мене". "Трохи швидше постарів", – сказав Георг. "А він тепер чекає на мене вдома, чекає й чекає. Хоч би Лізель спекла бабку. Хоч би не забула", – подумав Пауль. Міцна стуливши губи й пильно поглядаючи на стрілку індикатора, він заливав рідкий метал у труби.

Коли Фідлер подав йому сигнал, що труби вже заповнилися, він відкрив їх, швидко піднявши ліву ногу – зовсім не потрібний рух, який, проте, виробився у нього вже давно. Серед усіх цих напівголих, дужих, рослих чоловіків Пауль здавався маленьким, працьовитим гномом невиразного віку. Всі його любили, він частенько кепкував з товаришів і не ображався, коли вони жартували з нього. "Двадцять років я розважав вас, – сердито подумав Редер, – а тепер шукайте собі іншого жартівника. Я збожеволію, якщо не вип'ю чого-небудь. Невже тільки десята година?" Раптом до нього підійшов Бойтлер, спритно помазав рану маззю і перев'язав шматком марлі.

– Дякую, дякую, Бойтлере.

– Немає за що! "Це його Фідлер послав, – подумав Редер. – Всі вони гарні хлопці, і мені не хочеться нікуди йти звідси. Я волію й завтра стояти на своєму місці. Цей проклятий Меллер, аби він тільки знав про мене! А Бойтлер?.. Коли б йому сказали, хто сидить у мене вдома?.. Бойтлер гарний хлопець, але до пори, до часу. Він перев'язує мене, а якби він сам обпікся?.. А Фідлер? – Пауль кинув на нього блискавичний погляд… – Так, цей не такий", – подумав Редер, наче раптом, з одного погляду, помітив у Фідлерові щось нове, хоч цілий рік працював з ним поруч. "Ще ціла година до перерви, – подумав Редер трохи згодом. Якщо Георг не придумає нічого кращого, то йому доведеться й сьогодні переночувати в мене. А ще вірив цьому Зауерові, як самому собі. Що б він робив без мене!"

– Хоч би місив тісто однією рукою, коли вже не можеш робити нічого іншого, – сказала Георгові Лізель. – Держи миску між колінами.

– А що це буде? Я завжди люблю знати, що роблю.

– Бабка. Бабка з ванільним соусом.

– Тоді я ладен місити хоч два дні підряд, – на те їй Георг.

Та тільки-но він заходився місити, як його зразу почав заливати піт, такий він ще був кволий. Минулу ніч, хоч яка вона була спокійна, він теж збавив у тяжкому напівзабутті. "Одного з двох, Шенка чи Зауера, – думав Георг, – Пауль, безперечно, знайшов. Шенка чи Зауера, – Місив він, – Шенка чи Зауера". Знадвору почувся гуркіт – по вулиці котили бочки – і старовинна дитяча пісенька-лічилка:

Хрущ, літай у вишині!

Батько й досі на війні.

Мати в Померанії.

А країна спалена.

Коли це йому так хотілося бути дорогим гостем у звичайнісінькому домі? Ось коли: він стояв у темному підворітті в Оппенгаймі на Рейні і ждав шофера, який потім зігнав його з машини.

А тим часом Лізель перебивала подушки, вичитувала одному хлопчикові, вчила другого лічити до десяти, шила щось на машині, співала; вона налила води в чайник, вгамувала дитину, яка зайшлася плачем, за десять хвилин майже десять разів їй уривався терпець, і вона знову десять разів заспокоювалася – і все з якогось невичерпного джерела… Хто вірить, той терпеливий. У що ж вірить Лізель? Залежно від обставин. Але насамперед у те, що вона робить дуже корисне діло.

– Іди сюди, Лізель, поштопай панчохи, посидь трохи біля мене.

– Зараз? Штопати панчохи? Треба спершу прибрати в цьому свинюшнику, а то тут просто нічим дихати.

– Вже досить місити?

– Міси, поки тісто не почне пухиритися. "Що б вона зробила, аби знала, звідки я прийшов?

Прогнала б мене? Може, прогнала б, а може, й ні. Такі змучені жінки, звиклі до всяких життєвих знегод, здебільшого мужні".

Лізель зняла з плити бачок і поставила на табурет, потім взяла пральну дошку і так заходилася терти об неї білизну, що на її повних руках виступили жили.

– Чого ти так квапишся, Лізель?

– О, це, по-твоєму, квапитися? Ти що думаєш, що я відпочиваю після кожної пелюшки? "Я принаймні ще раз побачив усе це зсередини, – подумав Георг. – Виходить, життя йде собі вперед! І завше так воно буде?" Лізель уже почала розвішувати в кухні чисту білизну.

– Готово! А зараз дай-но мені миску; бачиш, оце пухирці.

На її добродушному грубуватому обличчі був вираз дитячої радості. Вона поставила миску з тістом на плиту й накрила рушником.

– Навіщо це?

– Тісто любить тепло, ти хіба – не знаєш?

– Я забув, Лізель, я вже давно не бачив, як учиняють тісто.

– Візьміть свого пса на шворку! – закричав чабан Ернст. – Неллі, Неллі!

Неллі аж тремтить від люті, коли зачує Мессерового собаку. У Мессера рудий мисливський собака. Він зупиняється на узліссі, крутить хвостом і повертає гостру морду з довгими вухами до свого хазяїна, пана Мессера.

У Мессера нема шворки, та вона й не потрібна, бо собаці байдуже до Неллі і її хвилювання. Він набігався й радий, що повертається додому. Старий товстопузий Meccep обережно переступає через дріт, що відділяв його власну ділянку від шмідтгаймського лісу. Шмідтгаймський ліс – буковий, із смужкою ялин на узліссі. На ділянці, що належить Мессерові, самі ялини. Вони тягнуться окремими рідкими купками аж до будинку, над яким височать їхні верхівки.

– Хазяйко, хазяйко! – стиха гукає пан Мессер. На плечі у нього висить мисливська рушниця. Він ходив до брата покійної дружини, що служить у Боценбаху лісничим.

_ "Хазяйка – то Ойгені, – думає Ернст. – Їй-право, дивно". Неллі тремтить від люті, поки не розвіюється запах Мессерового собаки.

– Ернсте, йди обідати, – кличе Ойгені. – Я ставлю тобі тарілку на підвіконня!

Ернст сідає боком, щоб краще бачити овець. Чотири ковбаски, картопляний салат, огірки й шклянка гохгаймського, що лишилося звечора.

– Хоч гірчиці до салату?

– Спасибі, я люблю гостре.

Ойгєні розмішує на підвіконні салат. Які в неї гарні, білі руки, і жодної каблучки!

– Може, Мессер все-таки надіне вам обручку на палець?

Ойгені спокійно відповідає:

– Дорогий Ернсте, тобі самому вже пора женитися.

Тоді ти більш не сушитимеш собі голови чужими справами.

– Дорога Ойгені, з ким же мені оженитись! Я хочу, щоб моя наречена була лагідна, як Марія, танцювала, як Ельза, а носик щоб у неї був, як у Зельми, стегна, як у Софії, і скарбничка, як у Августи.

Ойгені починає тихо сміятись. Який сміх! Ернст слухає з благоговінням. Ойгені сміється, як сміялася давно, – ніжно, тихо, від щирого серця. Чабан хоче придумати щось кумедне, щоб вона ще посміялась. Але нараз він поважніє.

– А в головному, – каже Ернст, – вона має бути схожою на вас.

– Я вже вийшла з того віку, – відповідає Ойгені. – А що ж головне?

– Отакий спокій, така… така статечність… ну, коли хто й захоче бути нахабним, то не зможе, не наважиться.

Коли в жінці є щось таке, що й підступитися годі, не знаю, як це пояснити, просто не підступишся, і край, оце і є головне.

– Не верзи казна-чого! – каже Ойгені. Але вона затискує між колінами нову пляшку гохгаймського, відкупорює й наливає Ернстові.

– У вас тут мов на весіллі в Кані Галілейській: спочатку кисле, потім солодке. А Мессер не буде лаятися?

– За таке мій Мессер ніколи не лається, – каже Ойгені, – і за це я його й люблю.

В їдальні Грізгаймських залізничних майстерень Герман узяв собі кухоль пива і розгорнув бутерброди, які дала йому з собою Ельза: сардельки й ліверна ковбаса, завжди те саме. Його покійна перша дружина була набагато вигадливіша. Зовсім негарна жінка, аби не великі ясні очі, але розумна й рішуча. На зборах вона могла встати і висловити свою власну думку. Як би вона почувала себе тепер? Герман їв свої чотири шматочки ковбаси, які йому завше після таких думок здавалися смачними. Водночас він прислухався до розмов праворуч і ліворуч.

– Тепер їх лишилось тільки двоє, вчора ще передавали про трьох.

– Один з них напав на жінку.

– Як це?

– Він потягнув білизну з вірьовки, а вона саме надійшла.

– Хто потягнув білизну з вірьовки? – спитав Герман, хоч він усе зрозумів.

– Один з утікачів.

– Яких утікачів? – спитав Герман.

– З вестгофенських. Він ударив її ногою в живіт.

– А де це було? – спитав Герман.

– Не сказали.

– А звідки вони знають, що то був утікач, – втрутився хтось, – може, просто злодій.

Герман подивився на того, хто це сказав.