Сьомий хрест - Сторінка 43

Гюльчер – літній чоловік, він цілий день буркоче і палить люльку. Йому можна багато що сказати.

– Мене знову викликають.

Гюльчер швидко глянув на хлопця. Вони мовчки дійшли до крамниці. Фріц зачекав біля дверей. Гюльчер вийшов, набив люльку, і вони пішли поруч. Фріц зовсім забув про свою кохану, наче її ніколи й не було. Він сказав:

– Чого вони мене знову викликають?

– Якщо це й справді була не твоя куртка…

– Я ж їм пояснив, чим моя куртка не схожа на ту.

А може, вони вже піймали того, що взяв куртку. Вони ж тепер тільки двох шукають!

Гюльчер мовчав. Той, хто нічого не запитує, дістає найвичерпніші відповіді.

– А що, коли він скаже: так, це моя куртка…

Тепер Гюльчер відповів:

– Можливо. Вони могли так на нього натиснути… – Він примружив очі й пильно подивився на хлопця: він уже два дні стежив за ним.

Фріц насупив брови.

– Справді? Ти так думаєш? А як же я?

– Ах, Фріце, на світі є сотні таких курток.

Вони йшли вгору до училища, впевнено ступаючи в тумані. Не одна, а цілий вихор думок промайнув у голові садівниковій. Він не міг би сказати, чим відрізняється цей хлопець, що йде поруч, від своїх товаришів. Він навіть не був певний, що він справді відрізняється. І все-таки щось тут було не так! Садівник так само, як і Оверкамп, думав, що в цій історії з курткою щось не гаразд. Він згадав про своїх синів. Вони належали наполовину йому, наполовину гітлерівській державі. Дома вони належали йому. Дома вони погоджувалися з ним, що і за Гітлера пани лишилися панами, а бідняки – бідняками. Але поза домом вони ходили в формених сорочках і кричали "хайль". Чи старався він пробудити в них протест? І не подумав! Де загрожувало загибеллю родині, каторгою; він мусив би офірувати заради цього своїми синами. Йому довелося б зробити вибір, віддати все, що було йому дороге. І не тільки йому, Гюльчеру, а й багатьом іншим.

Та хіба людина може зважитися на такий вибір, віддати все, що вона має? Та все-таки є люди, які йдуть на це, є і в його країні, а за кордоном ще більше. От хоча б ті, що борються в Іспанії; кажуть, що їх переможено, але, певно, вони – й досі борються. Вони нічого не пожаліли! Сотні тисяч! І всі вони – колишні Гюльчери!

А якби куртку вкрали в одного з його синів, що б він порадив йому? Чи має він право давати поради Фріцові, не його синові? Які питання! Який світ!

Садівник сказав:

– Усі готові куртки дуже схожі одна на одну. Для того, щоб у цьому переконатися, гестапо досить подзвонити на фабрику. Застібки-блискавки всі однаковісінькі, кишені такі ж. Але коли, наприклад, у тебе в підкладці дірка від ключа чи від олівця, то гестапо тут нічого не доведе.

Отаку різницю ти й повинен обстоювати.

III

Тієї ночі у Вестгофені Фюльграбе п'ять разів тягали на допит саме в ті хвилини, коли він засинав від утоми.

Добровільно повернувшись у табір, він ясно довів, що єдиним стимулом усіх його вчинків був страх; тепер уже легко було примусити його коритися, коли він починав упиратися. Нарешті таки пощастило Оверкампові натрапити на Гайслерів слід, після всіх цих сумнівних розповідей свідків і не знати чиїх курток. Правда, коли доходило до зустрічі з Гайслером, Фюльграбе упирався ще й під час п'ятого допиту, хоч про цю зустріч він сам розповів, коли його погрозами примусили пригадати, що він робив після втечі, година за годиною. Фюльграбе тремтів і совався на стільці. Щось раптом наче загальмувало машину допиту, яка досі працювала бездоганно. Здавалось, якась чужорідна речовина долучилася до страху, що змащував усі звивини його мозку. Фішерові досить було зняти телефонну трубку і назвати ім'я Цілліха, як воно вже саме вплинуло на нього, що той сепаратор. Почуття страху враз відокремилося від побічних почуттів. Уявлення про мученицьку смерть відокремилося від уявлення про життя.

Нинішній Фюльграбе, сивий і тремтячий, відокремився від іншого, давно забутого Фюльграбе, який ще знав спалахи мужності, надії. Марні хитрощі відокремилися від протокольної точності.

– …У четвер, під полудень, я зустрівся з Гайслером біля Ешенгаймської башти. Він повів мене до лави у сквері, на першій доріжці ліворуч від великої клумби айстр.

Я умовляв його повернутися в парі зі мною. Та він про це і слухати не хотів. На ньому було жовте пальто, фетровий капелюх, черевики з шнурками, не нові, але й не стоптані.

Я не знаю, чи він мав гроші. Я не знаю, чому він опинився в Ешенгаймському сквері. Я не знаю, чи він чекав на когось. Він лишився сидіти на лаві. Тепер я думаю, що він там на когось чекав, бо він мене повів саме до цієї лави і потім лишився там. Я ще раз обернувся і побачив, що він сидить.

Міська адміністрація вже дістала відповідні вказівки, коли Пауль Редер рано-вранці вийшов з своєї квартири.

Деякі квартальні уповноважені теж дістали такі вказівки, але ще не передали їх двірникам. Адже події, пройшовши крізь репродуктори і телеграфні проводи, знову підпадають під владу людей.

Двірничка страшенно здивувалася, чому Редер так рано пішов на роботу. Вона сказала про це своєму чоловікові, коли він вийшов у під'їзд з цеберкою рідкого мила, щоб підлити їй у таз. Ні вона, ні чоловік не мали нічого проти Редерів; от тільки пожильці іноді скаржилися, що пані Редер співає в недозволений час, а загалом ці Редери були симпатичні, добродушні люди.

Посвистуючи, Редер пройшов туманними вулицями до трамвайної зупинки. П'ятнадцять хвилин туди, п'ятнадцять хвилин назад, лишається ще півгодини, щоб забігти в два місця – якщо в першому він зазнає невдачі.

Лізель він сказав, що сьогодні піде з дому раніше, бо йому треба побачитися з своїм приятелем Мельцером, воротарем бокенгаймської футбольної команди.

– Ти вже доглянь Георга, поки я повернуся, – попросив він.

Цілу ніч він пролежав поруч з Лізель без сну і тільки удосвіта задрімав.

Редер перестав свистіти. Він не випив кави, у нього пересохло в роті. І тьмяний світанок, і спрага, навіть бруківка, – усе здавалося йому похмурим і загрозливим: стережися, зваж, на що ти йдеш!

Редер повторював про себе: "Шенк, Мозельгасе, дванадцять; Зауер, Таунусштрасе, двадцять чотири". До цих двох людей він мусить зайти до роботи. Георг вважав обох за стійких і незламних. Вони повинні допомогти йому й допоможуть, дадуть пораду і притулок, документи й гроші. Шенк працював на цементному заводі, коли Георга іще не заарештували. То був врівноважений, ясноокий чоловік, ні в його зовнішньому вигляді, ні у внутрішньому складі не було нічого особливого. Він не здавався ні відчайдушно хоробрим, ні дотепним. Але мужність позначалася на всіх його вчинках, розум – на всіх словах. Для Георга він був символом усього, що було пов'язане з комуністичним рухом, усього, що стало для нього змістом життя. Аби рух внаслідок якоїсь страшної катастрофи був знекровлений, аби він завмер, то один Шенк мав би в собі сили продовжувати боротьбу. Аби лишилася хоч тінь руху, Шенк був би там, і аби існували хоч рештки керівництва, то Шенк, либонь, знав би, де його знайти. Так принаймні Георгові здавалося тієї ночі.

Редер майже нічого не зрозумів; можливо, згодом, коли Георг матиме час, він йому все пояснить. Та буде час чи не буде, зрозумів він чи ні, – Редер узявся допомогти.

З цього ранку вони втрьох були в руках Редера; не тільки Георг, але і Шенк, і Зауер.

Зауер лише за місяць до Георгового арешту влаштувався після п'яти років безробіття в конторі будівництва шляхів.

Він був іще нестарий чоловік, талановитий архітектор, і вимушене неробство доводило його до розпачу. Через сотні книг, мітингів, лозунгів, виступів і промов, через сотні бесід розум привів його, нарешті, туди, де він зустрівся з Георгом. Георг вважав його за таку ж надійну людину, як і ІПенка. Зауер у всьому слухався свого розуму, а розум ніколи не зраджував його в тому, що було для нього істиною. Розум Зауера був непідкупний і непохитний, хоч серце часом радило йому поступитись, іти туди, де легше живеться, а згодом, відпочивши, знайти для себе виправдання. "Зауер, Таунусштрасе, двадцять чотири, – повторював у думці Пауль, – Шенк, Мозельгасе, дванадцять".

Тут з-за рогу вийшов той самий Мельцер, про якого він наплів Лізель.

– Гей, Мельцере, як добре, що я тебе зустрів! Чи не міг би ти дістати, для нас дві контрамарки на неділю?

– А чого ж, можна, – сказав Мельцер. "А ти справді віриш, Паулю, – прозвучав у Редеровій душі тихий і єхидний голосок, – що в неділю тобі потрібні будуть контрамарки?"

– Так, – сказав Пауль уголос, – вони мені будуть потрібні.

Мельцер почав розводитися про те, який, на його думку, буде результат змагання команд "Нідеррад" – "Вестенд".

Несподівано він заквапився: додому, мерщій додому, поки не прокинулася мати; він іде від своєї нареченої, робітниці фірми Газелла, а мати, власниця маленької крамнички канцелярського приладдя, терпіти її не може. Пауль знав цю крамничку, знав і дівчину, і матір; він знову почувався спокійним і впевненим. Із сміхом дивився він услід Мельцерові. Потім знову почув тихенький єхидний голосок: "Цього Мельцера, ти, можливо, більше ніколи не побачиш". Розлючений Редер сказав собі: "Дурниці! Тисячу разів бачитиму! І на весіллі в нього погуляю!"

За п'ятнадцять хвилин він уже йшов, посвистуючи, по Мозельгасе. Зупинився біля будинку номер дванадцять.

На щастя, надвірні двері вже відімкнули. Він швидко побрався ца п'ятий поверх. На табличці незнайоме прізвище – Редерове обличчя витяглося. Стара жінка в нічній кофтині відкрила двері квартири навпроти і спитала його, кого йому треба.

– Хіба Шенки вже не мешкають тут?

– Шенки? – перепитала стара. Якимсь дивним тоном вона сказала до когось у квартирі: – Тут питаються про Шенків.

Нагорі через поруччя перехилилася молодша жінка, стара крикнула їй:

– Тут питаються про Шенків!

На втомленому, одутлому обличчі молодшої жінки відбилося збентеження. На ній був барвистий халат, а під ним великі обвислі груди. "Як у Лізель", – подумав Пауль.

І взагалі цей під'їзд був дуже схожий на під'їзд його будинку. Його сусід Штюмперт – такий самий лисий літній штурмовик, як оцей чоловік у формі; тільки на цьому розстебнута куртка і шкарпетки: мабуть, не роздягаючись, упав на ліжко після нічної муштри.

– Кого вам треба? – спитав він Редера, наче не вірив своїм вухам.

Пауль пояснив:

– Шенки винні моїй сестрі гроші за крам на сукню.

Мене прислала сестра… Я прийшов так рано, бо в такий час усі ще вдома.

– Пані Шенк уже три місяці не живе тут, – сказала стара.

Чоловік додав.

– Вам доведеться поїхати у Вестгофен, коли ви хочете одержати від них гроші.

Де й поділася його сонливість.