Сьомий хрест - Сторінка 64

Її сестра у перших Августа ще й досі не могла примиритися з тим, що Ельзі, дурній маленькій Ельзі, пощастило обкрутити немолодого залізничника, який непогано заробляв.

Герман з лагідною усмішкою спостерігав за Ельзою, коли вони наближалися до будинку Марнетів. Він знав усі її переживання, як знають всі переживання маленької пташки. Як пишалася вона своїм шлюбом, який вважала непорушним!

– Чого ти сьогодні так дивно поглядаєш на мене?

Яка це прикмета – хороша чи погана, що вона почала ставити запитання?

Коли вони побралися на шмідтгаймський пагорок, то спершу не зрозуміли, що то зд голубий вогник поблискує в садку Марнетів. Уже підійшовши ближче, вони побачили, що це велика шкляна куля, що стоїть на клумбі айстр.

У кухні Марнетів було душно й жарко. За столом сиділа вся родина й гості. Один раз на рік, по збиранню яблук, Марнети пекли пироги на листах, завбільшки мало не як стіл. Губи всіх уже вилискували від яблучного соку й цукру – у дітей так само, як і в дорослих, навіть тонкі губи Августи лисніли. Величезний кав'яник з трохи меншим молочником й чашками з візерунками, розставлені на столі, теж ніби були родиною. За столом сиділо ціле коліно: пані Марнет з її непоказним чоловічком; внуки – Ернстхен і Густавхен; дочка Августа; зять і старший син – обидва у формі штурмовиків; син – солдат у новісінькому мундирі; другий син Мессера – рекрут; наймолодший син Мессера в есесівській формі, – але пиріг є пиріг; Ойгені, така горда й вродлива; Софі Мангольд, трохи бліда; Ернст-чабан, без шарфа, але в краватці – сьогодні вівці пасе його мати; Франц, який схопився з місця, коли побачив Германа й Ельзу. На почесному місці сиділа сестра Анастасія з Кенігсштайнського монастиря урсулінок, кінці її білого чепця розвівалися.

Ельза гордо опустилася на стілець серед жінок своєї родини. Її маленька, немов ще зовсім дитяча рука з золотою обручкою зразу ж потяглася до пирога. Герман сів біля Франца.

– Минулого тижня, – сказала сестра Анастасія, – до мене заходила прощатися Дора Каценштайн. Раніше я купувала в їхній крамниці матеріал для дітей з нашого сирітського дому. "Не кажіть цього нікому, сестрице, – просила Дора, – але скоро ми всі виїдемо звідси". Вона ще розплакалася при цьому. А вчора штори в крамниці Каценштайнів були закриті. Ключ лежав під доріжкою біля дверей. Коли люди відімкнули крамницю, то побачили, що вона цілком порожня, все розпродано, тільки метр, що ним міряють крам, лежить на стійці.

– Вони ж не підуть, поки не продадуть останній метр ситцю, – сказала Августа.

– Якби нам треба було виїхати, ми б теж зачекали, поки зберемо всю картоплю з поля, – озвалася мати.

– Не можна порівнювати нашу картоплю з їхнім ситчиком.

– Порівнювати можна все.

– Буде однією Сарою менше, – втрутився син Мессера, есесівець, і сплюнув.

Та пані Марнет була не дуже втішена, тим, що він плює на підлогу в її кухні. Нехай би знайшов для цього інше місце. У кухні Марнетів взагалі важко поширювати страхіття. Навіть якби мимо промчали чотири вершники з апокаліпсиса, то й вони в цей недільний день прив'язали б своїх коней до паркана саду і поводилися б у кухні з яблучними пирогами, як належить порядним гостям.

– А ти скоро дістав відпустку, Фріцхене, – сказав Герман солдатові Марнету, своєму двоюрідному братові по дружині.

– А ти хіба не читав у газеті? Нехай кожна мати, – писалося в ній, – має в неділю радість побачити вдома рекрута в новенькому мундирі.

– Синові мати рада в будь-якій одежі, – вставила слово Ойгені. Всі ніяково подивилися на неї, а вона спокійно додала:

– Звичайно, такий новенький мундир гарніший за старий з дірками, особливо коли дірки глибокі.

Всі гості, та й господарі, були раді, що сестра Анастасія по короткій паузі знову повернулася до старої теми:

– А Дора була хороша жінка.

– Вона завжди фальшивила на співах, – сказала Августа, – ми з нею разом училися в школі.

– Хороша жінка. – підтримала сестру Анастасію пані Марнет. – Скільки вона рулонів ситчику поперетягала на своїй спині.

Сама Дора Каценштайн уже сидить десь на пароплаві і їде геть з Німеччини, а на кухні в Марнетів на її честь піднято легкий прапорець доброї згадки.

– Так ви, молодята, скоро поберетеся? – запитала сестра Анастасія.

– Ми? – вигукують Софі й Ернст. Вони рішуче відсуваються одне від одного. Але сестра Анастасія з свого почесного місця бачить те, що діється не тільки за столом, а й під столом.

– Коли тебе, нарешті, призовуть? – запитує пані Марнет. – Це тобі пішло б на користь, там за тебе візьмуться як слід.

– Він давно вже не ходить ні на які навчання, – встряв у розмову Марнет-штурмовик.

– Я звільнений від усякого навчання, – говорить Ернст, – бо служу у протиповітряній обороні.

Всі сміються, крім есесівця Мессера, який гнівно зиркає на Ернста.

– Ти, певно, вівцям своїм одягаєш протигази?

Ернст раптом рвучко обертається до Мессера, бо відчув на собі його погляд:

– Ну, а ти, Мессере? Тобі навряд чи буде приємно змінити свій шикарний чорний мундир на звичайну солдатську форму?

– А мені й не доведеться міняти, – каже Мессер.

Але цю мить, щоб не допустити неприємної паузи або чогось іще гіршого, в розмову втрутилася сестра Анастасія:

– Це ти у нас навчилася, Августо, посипати яблучний пиріг натертими горіхами?

– Я вийду на свіже повітря, – каже Герман.

Франц і собі виходить укупі з ним у садок. Небо над рівниною стає рожевіше, і птахи літають усе нижче й нижче.

– Завтра погода зміниться, – каже Франц. – Ах, Германе…

– Чого ти?

– Вчора й сьогодні по радіо нічого не передавали про втечу. Нічого про Георга.

– Годі вже, Франце, не муч себе. Так буде краще і для тебе, і для всіх. Ти надто багато думаєш про цю справу.

Все, що можна було зробити для твого Георга, вже зроблено.

На мить Францове обличчя пожвавішало, і одразу стало ясно, що це зовсім не тюхтій і не сонько, це людина, здатна все зробити і все відчувати. Він вигукнув:

– Георг врятований?

– Поки ще ні…

IV

Невдовзі по цьому Герман пішов, бо мав заступати на нічну зміну. Ельзу він залишив у Марнетів – доїдати яблучний пиріг. Франц трохи провів його. Цієї неділі йому не треба було нікуди йти, і Франц уже хотів був повернутися додому. Але йому не хотілося слухати зараз базікання за столом у кухні, не хотілося й сидіти самому у своїй комірчині. Він раптом відчув себе таким самотнім, як буває лише в неділю. Він почував себе нещасним, млявим, похмурим. Може, піти в ліс поблукати? Пополохати там парочки закоханих на теплому сухому осінньому листі? Ні, коли вже випало йому в неділю бути самому, то хай уже це буде в місті. І він пішов у Гехст.

Він відчував якусь дивну втому, хоч добре виспався.

Це давалося взнаки нервове напруження за весь цей тиждень. Герман, правда, ще раз нагадав, щоб не турбувався про Георга, бо вони зробили все можливе. Але хіба вія міг наказати собі не думати?

Фраиц сів у садку якоїсь пивниці. Людей тут майже не було, хазяйка змела зів'яле листя з скатертини і спитала, чи не хоче він випити сидру. Сидр був кислуватий і, Францові на досаду, терпкий. Краще б він замовив справжнього вина. До садка вбігло маленьке дівча й почало шарудіти листям, підметеним до паркана; відтак воно підбігло до Франца й почало бгати ріжечок скатертини на його столі. Дівчатко було в капорі, очі здавалися майже чорними.

З будинку вийшла мати, поправила на доньці платтячко я нагримала на неї. Хриплий, наче надтріснутий голос жінчин здався Францові знайомим; постать у неї була струнка й молода, а обличчя здавалося трохи насмішкуватим, надітий набакир капелюшок і начесане на око пасмо волосся закривали мало не половину обличчя.

Франц сказав про дитину:

– Нічого, вона мені не заважає.

Жінка швидко й пильно глянула на нього одним оком.

Франц промовив:

– Ми з вами колись уже зустрічалися.

Вона швидко обернулась, і він побачив її ліве око, понівечене, мабуть, під час нещасного випадку на фабриці.

Вона насмішкувато відповіла:

– Авжеж, ми з вами вже колись бачилися. "Бачилися, і не один раз, – подумав Франц, – але де я чув її голос?"

– Я вас недавно зачепив велосипедом.

– І це теж було, – сухо відповіла вона; дівчинка, яку вона міцно тримала за лікоть, виривалась і мало не викручувала їй руку.

– Але ми були знайомі й раніше, набагато раніше, – не вгавав Франц.

Вона все ще пильно вдивлялася йому в обличчя і раптом вигукнула:

– Франц!

Він здивовано звів брови; його серце двічі тьохнуло трохи дужче, ніж завше, – звична пересторога.

Вона помовчала якусь мить, потім сказала:

– Ми знайомі відтоді, як веслували разом, як гуляли на острівці на Нідді, де був молодіжний табір "Фіхте", де ти сам…

– Горіх! – вигукнула дівчинка, що совала ніжками під столом.

– Ну, роздуши його каблуком, – сказала жінка, не зводячи очей з Франца. Йому враз стало якось холодно, тужливо стиснулося серце. Він дивився на жінку і все не міг пригадати, хто ж вона. Раптом жінка нахилилася до нього і з відчаєм кинула йому в обличчя:

– Я ж Лотта!

Він хотів крикнути: "Це неможливо!" – але вчасно стримався.

Та вона, певно, вгадала, що діється в його душі, і дивилася йому просто в очі, немов чекала, що він усе-таки пізнає її, завважить у ній бодай маленький відблиск тої, якою вона була колись: дівчиною, що іскрилася радістю, з струнким, смуглявим тілом, з густим і лискучим волоссям, схожим на гриву сильного прекрасного коня.

Коли жінка помітила, що він, нарешті, починає пізнавати її, на її обличчі промайнула легенька усмішка, і саме ця усмішка нагадала йому нарешті, хто вона така. Франц згадав, як вона роздавала бутерброди з підноса, покладеного на два пеньки. Як вона прийшла з річки в голубій кофточці. Як сиділа на траві, обхопивши руками коліна.

Як вона несла прапор, втомлена, але весела, і на її густому волоссі біліли лапаті сніжинки. Дівчина, така гарна й смілива, що здавалася живим втіленням юності. Франц згадав, що вона незабаром одружилася з високим білявим хлопцем, залізничником, який приїхав з півночі Німеччини. Здається, його звали Герберт. Франц більше ніколи про нього не згадував, як не згадують про те, що безслідно зникає з життя.

– А де Герберт? – спитав він і зразу ж зрозумів, яке це недоречне запитання.

– А де йому бути? – озвалася жінка. – Отут! – Вона показала пальцем на коричневу землю в садку пивниці, землю, на якій лежало горіхове листя й золотаві шерехаті шкаралупки.