Сьомий хрест - Сторінка 65

Вона зробила це так спокійно, що Францові й справді здалося, наче Герберт лежить у нього під ногами, під цим садком, куди він зайшов випадково, під опалим листям, під високими., чоботями штурмовиків та есесівців і черевичками їхніх супутниць, бо за цей час у пивниці вібралося повно люду. Чоловіки були у формі, дівчата молоді й вродливі, але Францові вони всі здавались огидними.

– Сідай, Лотто, – сказав Франц і замовив сидру для жінки й лимонаду для дівчинки.

– Мені ще пощастило, – розповідала Лотта вже іншим, сухим тоном. – Герберт поїхав у Кельн, так його й виказав хтось. Мене теж хотіли взяти. Тут саме сталася аварія в нашому цеху, тріснула труба, я потрапила до лікарні й мало не сконала v там. Хтось із моїх родичів забрав мою дівчинку – вона ще була зовсім маленька – до себе на село. Коли я, нарешті, видужала, дівчинка вже навчилася бігати, а Герберт… Герберта вже не було на світі… А мене вже більше не чіпали, я так і проскочила… Ти не дмухай, а смокчи з соломинки, – сказала вона дівчинці, а Францові пояснила: – Вона вперше п'є лимонад.

Лотта поправила на дівчинці капор і сказала:

– Інколи я рада була б умерти, аби не дочка! Хіба я можу залишити їм мою дівчинку! Не умовляй мене, Франце, і не втішай. Просто іноді я почуваю себе страшенно самотньою. І тоді думаєш: а ви все забули.

– Хто це "ви"?

– Ви! Ви! Ти теж, Франце. Може, ти хочеш сказати, що не забув Герберта? Ти гадаєш, що я не помітила цього по твоєму обличчі? Коли ти мить Герберта забув, то скількох же ти забув інших? А йоли вже й тебе пам'ять врадила… На це вони й розраховують… – І вона повела плечем на сусідній столик, за яким сиділи штурмовики та їхня компанія. – Не заперечуй, ти багато чого забув… І це дуже погано, коли люди так тупіють, що не пам'ятають про лихо, яке нам заподіяли. Але те, що разом із жахливим забувають і про найсвітліше в житті, – це ще гірше. Ти пам'ятаєш, як ми всі боролися? Ну, а я нічого не забула.

Франц якось мимоволі простягнув руку. Легким рухом він відкинув безглузде пасмо волосся з її щоки, погладив її спотворене око і все обличчя, що під його пальцями стало ще бліднішим і холоднішим. Вона опустила очі.

І враз стала значно більш схожою на ту, якою була колись.

Францові навіть здавалося, що досить йому ще кілька разів погладити її – і шрам зникне, і до цього обличчя повернеться колишній блиск і втрачена краса. Але він опустив руку. Вона пильно глянула на нього здоровим оком, що стало зовсім чорне; зіниця розширилась, і око здавалося величезним. Вона витягнула дзеркальце, поотавила його перед собою і поправила волосся.

– Ходімо, Лотто, – сказав Франц. – Ще рано, зайдемо до моїх родичів.

– Ти жонатий, Франце? Твої батьки тут?

– Ні те, ні те: просто родичі. Близьких у мене немає нікого.

Вони мовчки рушили дорогою вгору і йшли майже годину. Дівчинка їм не заважала. Вона бігла попереду, охоплена бажанням підніматися все вище й вище. Дівчинка дуже рідко виходила з Гехста. Вона раз у раз зупинялася ня мить, щоб подивитись, чи далеко простяглася земля" низу і де з нею сходиться небо. "Якщо піднятися дуже високо, – думала дівчинка, – то там можна побачити не села й поля, а щось зовсім інше, кінець усього, місце, звідки виходять хмари й вітер разом з вечірнім світлом".

Франц уже бачив будинок Мангольдів. Він ще не сказав Лотті жодного слова але слова були зараз не потрібні, вони б тільки заважали їм. В кіоску з зельтерською водою Франц купив дівчинці вафлю, а Лотті – плитку шоколаду.

Коли вони увійшли до кухні Марнетів, Августа аж рота роззявила з подиву. Усі вирячили очі на Франца, Лотту й дівчинку. Лотта спокійно привіталася. Вона зараз же заходилася допомагати мити посуд. Від великого, як стіл завбільшки, пирога, на жаль, лишився тільки маленький шматочок. Його дали дівчинці; їй дозволили також піти подивитися на шкляну кулю на клумбі айстр. У кухні коло спустілого, чисто вимитого стола ще сиділо все товариство. Ернст уважно розглядав Лотту і досадував, хоч вона йому не дуже й сподобалася, з того, що Франц, цей флегматичний сонько Франц, все-таки завів собі подружку. Потім пані Марнет поставила на стіл пляшку слив'янки. Усі чоловіки випили по чарочці. З жінок випили Лотта й Ойгені.

Тим часом дівчинка відкрила хвіртку в сад і вийшла на лужок. Вона зупинилась під першою яблунею – дочка Лотти й Герберта, замученого в гестапо.

Спочатку дівчинка бачила перед собою тільки стовбур, вона повела пальчиком по корі. Відтак вона задерла голівку. Віти, покручені й переплетені між собою міцними вузлами, темніють у повітрі; вони непорушні. Дівчинка теж стоїть нерухомо. Листя, що знизу здається чорним, весь час тихо гойдається, а крізь нього цяточками просвічує вечірнє небо: один тільки скісний сонячний промінь пробивається крізь галузки й листя і освітлює щось золоте, кругле.

У кухні всі посхоплювалися з місць: хто зна, що там сталося. Вибігли надвір і подивилися вгору. Потім принесли жердину, якою знімають плоди. Дівчинка ще надто слабосила, і дорослі водять її рукою, що міцно тримав важку жердину, наче величезний олівець. Ось яблуко зачепилося, падає і робить "бум". Добрий вечір, яблучко!

– Можеш взяти його собі, – каже пані Марнет і вважає себе страшенно щедрою.

V

Фаренберг став перед колоною в'язнів, що її в неділю так само вишиковували о шостій годині вечора, як і щодня.

Перед штурмовиками сьогодні вперше стояв не Цілліх, а його наступник Уленгаут. Перед есесівцями стояв не Бунзен – він був у відпустці, – а Гаттендорф з довгастим конячим лицем. Але в'язням, що раніше помічали найменшу зміну, після всіх мук, що їх вони зазнали за останній тиждень, усе було байдуже.

Ніхто з в'язнів не міг би сказати про трьох утікачів, яких приволокли до дерев, чи вони ще живі, чи вже мертві. Взагалі весь "танцювальний майданчик" перед бараком трохи нагадував пересильний пункт: на землі такого не могло бути, і на тому світі теж. Сам Фаренберг, що стояв перед колоною, здавалось, якось зсохся, схуд і був такий же змучений, як і всі вони.

Голос комендантів свердлить отупілі голови в'язнів, і до їх свідомості долинають окремі слова про правосуддя, про руку правосуддя, про народ і про гнійну виразку на тілі народу, про фатальний день втечі – завтра якраз минав тиждень. Але в'язні більше прислухаються до співів підпилих селян, що долинають здалека, з полів.

Раптом через всю колону пройшов наче електричний струм. Що сказав Фаренберг? Якщо й Гайслера спіймано, – тоді кінець.

– Кінець, – сказав хтось, коли колона поверталася з майдану; це було єдине вимовлене ними слово.

Проте через годину у бараці один Сказав другому, не розтуляючи рота, бо говорити було заборонено:

– Ти віриш, що вони його справді спіймали?

І другий відповів:

– Ні, я не вірю.

Перший був Шенк, той самий, до якого даремно приходив Редер, а другий – новачок, робітник з Рюссельгайма, що його, як тільки привезли, зразу ж посадили в карцер.

Шенк додав:

– Ти бачив, які в них розгублені обличчя? Ти бачив, як вони переглядались? А старий і голосу не підвищив. Ні, це неправда. Вони не спіймали його.

Лише найближчі сусіди могли розібрати, про що ці двоє шепотілися. Але цього ж вечора зміст їх розмови знав увесь барак.

Бунзен поїхав у відпустку і взяв із собою двох молодих приятелів. Це були ставні дотепні хлопці, хоч і не такі вродливі, як він сам, тому вони саме й годилися для його почту.

У той час, як Фаренберг виголошував свою промову, Бунзен і його супутники під'їхали до готелю "Райнішер гоф" у Вісбадені. Бунзен у супроводі свого почту пройшов до танцювальної зали, де поки що людей було не дуже багато. Оркестр грав якийсь старий вальс; не більше десяти пар кружляли на вощеній підлозі. Маяли білі й барвисті сукні жінок. Більшість чоловіків була в мундирах, і все це справляло враження свята перемоги або вечірки на честь укладення миру. За одним із столиків Бунзен помітив свого майбутнього тестя і вклонився йому. Це був комівояжер фірми Генкеля, "Шампанський консул", як він сам себе називав, додаючи, що він колега Ріббентропа, який колись займався тим же. Серед пар, що кружляли, Бунзен помітив і свою наречену. Засліплений ревнощами, він тільки згодом пізнав її кавалера – худого новоспеченого лейтенанта, – її брата у перших. Коли танець закінчився, вона підійшла до Бунзена. Це була дев'ятнадцятирічна дівчина, смуглява, млосна, із зухвалими очима. Обоє вони почували, що всі милуються ними, і це тішило їх.

Бунзен відрекомендував своїх приятелів. Зсунули столики. Низенький кельнер квапливо розколював коротеньким молоточком лід. Ганні, наречена, сказала, що це її прощальний вечір, бо завтра в неї починаються півторамісячні курси для наречених есесівців.

– Що ж, похвально, – сказав Бунзен.

Батько Ганні, розумний, дотепний удівець, уважно розглядав Бунзена і його приятелів. Йому не дуже подобався цей вродливий хлопець, в якого закохалася його дочка.

Посада Бунзена у Вестгофені теж здавалася йому не дуже підходящою для його зятя. Але Бунзенові батьки були звичайні, цілком порядні люди. Старий Бунзен служив чиновником у Пфальці. Коли батько Ганні під час офіційного візиту сидів у тісній вітальні Бунзенів, він подумав, що ці люди змогли породити такого незвичайного нащадка лише з примхи "генія раси".

Тим часом зала заповнилася. Після вальса залунала старовинні райнлендери і навіть польки. Батько Ганні та й усі літні люди в залі посміхалися, коли оркестр грав старі, давно знайомі їм мелодії, що нагадували їм розваги довоєнних років. Такої справжньої святковості, безтурботно легкої веселості тут давно вже не бачили. Здавалося, це святкують ті, хто уникнув великої небезпеки – або принаймні уявляє, що уникнув. Сьогодні ввечері тут ніхто не порушить веселощів, ніхто не затьмарить радості. Про це вже подбали. По Рейну пливе ціла флотилія човнів "Сила через радість"; на кожному човні від фірми батька Ганні була достатня партія сухого шампанського. Біля входу немає жодного невдоволеного глядача; хіба, може, маленький кельнер, який з байдужим виглядом розколює лід коротеньким молотком.

На зупинці автомашин перед кургаузом, в тому ж місті, Кресси поставили свій "опель". Георг вийшов у Костгаймі.

Він мав переночувати в якогось човняра, бо своїми документами він мало пасував до їхнього блакитного "опеля".

Дорогою Кресс був такий же мовчазний, як і тоді, коли віз Георга до Рідервальдського селища, наче його гість, що так поволі втілювався, набираючи реальних форм, тепер мав знову от-от розтанути у повітрі і недоцільно було б заводити з ним балачки.