Спалена карта

- Кобо Абе -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Спалена карта

Місто — замкнуте безмежжя. Лабіринт, у якому не можна заблудитися. Це твоя власна карта, на якій усі квартали нічим не відрізняються один від одного.

А тому, навіть збившися з дороги, чти не заблудишся.

НАЧАЛЬНИКОВІ ВІДДІЛУ ПЕРСОНАЛЬНИХ РОЗСЛІДУВАНЬ ПРИВАТНОГО РОЗШУКОВОГО АГЕНТСТВА

ЗАЯВА ПРО РОЗШУК

Мета заяви — виявити місце перебування зниклої особи, її ім'я та прізвище — Хіросі Немуро. Стать чоловіча. Вік — 34 роки. Посада — начальник відділу розширення збуту торгової фірми "Дайнен". Зникла особа — чоловік заявниці. Щез шість місяців тому і відтоді не давав про себе знати. Довіряю Вам у всьому, що стосується розшуку, потрібних для справи даних не приховуватиму.

Звертаючись до Вас з цією заявою, зобов'язуюсь оплачувати витрати, пов'язані з розшуком. Обіцяю зберігати в суворій таємниці наслідки розшуків, нікому їх не виказувати

1 не використовувати комусь на шкоду.

2 лютого 1967 р. Хару Немуро

(Підпис)

Натискаю на педаль зчеплення і вмикаю меншу швидкість — двадцятисильній малолітражці надто важко долати такий крутий підйом. Дорога не асфальтована, а з грубозернистого бетону, через кожних десять сантиметрів порізана вузенькими борозенками — мабуть, щоб запобігти ковзанню. Та пішому з того невелика користь, бо пилюка і кришки від шин, що стираються на шершавому бетоні, заповнили всі нерівності. А тому в дощ та ще й у стоптаних черевиках іти нелегко. Можливо, таке покриття розраховане на автомашини і борозенки їм прислужаться. Не виключено, що вони допомагають відведенню талої води у рови, коли стоки переповнені.

Однак усі ці турботи виявляються зайвими, бо автомашин тут мало. Тротуарів немає, тому кілька жінок з кошиками в руках розбрелися по дорозі і, захопившись розмовою, нічого не помічають. Злегка сигналю і проїжджаю поміж ними. Але в ту ж мить несподівано з-за повороту, висвистуючи, наче для остороги, вигулькує хлопчак на роликах, і я різко гальмую.

Ліворуч — крута кам'яна стіна, праворуч — низеньке залізне поруччя, за ним неглибокий кювет, а далі майже прямовисна круча. Хлопчик сахнувся до поруччя, але впав посеред дороги. Його обличчя зблідло, скривилося. Серце в мене загупало десь аж під горлом. Я вже було прочинив віконце, щоб насварити шибеника, але докірливі жіночі погляди охолодили мій гнів. Краще з ними не заводитись, а то звалять на мене вину за хлопцеву подряпину. В таких випадках люди не бояться гуртом лжесвідчити. А моє становище зараз таке, що треба бути бездоганно чистим.

Натискаю на акселератор, і автомобіль, полишаючи за собою смердючий дим, натужно рушає. За мить я вже на повороті. В дзеркальці видно, як відлітає набік купка жінок біля хлопчака, що не поламав кісток і не облився кров'ю, а лише відбувся переляком, і натомість з'являється блякле небо, схоже на щойно погашений телеекран. Ще хвилька — і я вихоплююсь на рівну дорогу. Тут, на зрізаній вершині пагорба, міститься кінцева зупинка автобуса. Неподалік під дашком лавка, телефонна будка, а поряд з цегляною огорожею, за якою влітку, мабуть, красуються квіти, навіть установлено фонтанчик з водою для пиття. А далі знову узвіз, короткий, але крутий. І тут же великий плакат, жовтий, наче дорожній знак: "Без особливого дозволу в'їзд автомобілів у житловий район заборонено". Нехтуючи міцністю споруди і майстерно виписаним наказом, що мало не вишкірив на мене зуби, я мерщій долаю узвіз.

І відразу краєвид різко міняється. Пряма біла дорога, метрів із десять завширшки, немов зливається з білястим небом. Обидва тротуари відділені від дороги смугами зів'ялого газону, огородженого низенькими, до колін, штахетами. Та оскільки трава зів'яла не всюди однаково, виникає навдивовижу виразне відчуття перспективи: хоча ліворуч і праворуч стоять тільки шість чотириповерхових будинків з шістьма квартирами на кожному поверсі, здається, ніби перед тобою безмежність. Побілені фасади й так-сяк заляпані темно-зеленою фарбою торцеві стіни тільки підкреслюють геометричну особливість краєвиду. Житловий район розпростер свої крила обабіч дороги не вглиб, а вшир. Мабуть, для кращого освітлення будинки розставлені, як на шахівниці, а тому ліворуч і праворуч погляд натикається на суцільні білі стіни, що підпирають молочно-білий небозвід.

У червоній колясочці плаче-надривається маля, закутане з головою у пелюшки. Ні мами, ні няньки поблизу не видно. Мимо нього на блискучому велосипеді з перемикачем швидкостей, зумисне голосно регочучи, промчав хлопчина з посинілими на холоді щоками. На перший погляд, на вулиці ніби людно, але на тлі цього краєвиду, як у перевернутому біноклі, люди здаються уявними зображеннями. А втім, якщо тут пожити, то, мабуть, враження зміниться. Краєвид поволі віддалиться, стане майже прозорим, наче перестане існувати, а з'явиться, як віддрукована з негатива,твоя власна постать. Розпізнати себе — це вже багато. Бо однакові комірки, в яких минає життя сотень людей,— то лише засклені рамки на портретах членів їхньої родини...

Хігасі, 3—12. Хігасі — Схід — означає правий бік вулиці. Цифра три — третій будинок з вікнами на вулицю, дванадцять — номер квартири на другому поверсі, в лівому крилі. У проміжках між газонами стояли таблички з написами "В'їзд заборонено", "Стоянка заборонена", та я не звертаю на них уваги і зупиняю автомобіль коло будинку. Мій вантаж — чорна валізка з необхідним реквізитом. Довжина її п'ятдесят п'ять сантиметрів, ширина — сорок, товщина — двадцять... Верхня кришка, тверда і рівна, може служити замість столика, на кінці ручки потаємний мікрофон і кнопка магнітофона. Крім цього, у валізці немає нічого особливого.

Можна лише похвалитися, що вона обтягнена м'якою штучною шкірою, щоправда, трохи потертою від довгого користування. Знизу на чотирьох ріжках прикріплено металічні накладки. З якого боку не глянь, валізка звичайнісінького комівояжера. Бувало, її зовнішній вигляд ставав мені в пригоді, а часом навпаки — шкодив.

Несподівано подув шпаркий вітер, наче сипонуло в обличчя крупинками льоду. Беру валізку в руку, переходжу через тротуар і опиняюсь у темному прямокутнику дверей під дашком. Моя хода відлунює так, немов котиться порожня бляшанка. Швидко піднімаюся сходами. На стіні двома рядами прибито вісім поштових скриньок. Під однією, з числом "12", приклеєно клаптик паперу і на ньому скорописом маленькими ієрогліфами написано "Немуро". Сповільнивши кроки, думаю: "Може, потроху звикати до нового завдання?.. Чого вимагатиме клієнтка?.. Виконати те, що вона захоче, відразу, як тільки ознайомлюся зі справою,— нелегко... тут не може бути шаблону, така вже наша робота..."

Білі залізні двері з темно-зеленим одвірком, біла кнопка дзвоника на тріснутій пластмасовій кришці. По той бік віконечка, завбільшки з поштову листівку, прорізаного посередині дверей, якраз навпроти очей, відхиляється краєчок завіс ки, бряжчить ланцюжок, ворушиться клямка, і двері поволі, наче важать цілу тонну, прочиняються. Крізь шпару потягло гасовим чадом. Мабуть, готуючись до зустрічі зі мною, клієнтка розпалила гасову грубку. Спочатку двері відчиняються ледь-ледь, потім трохи більше, нарешті — зовсім, тоді жінка відступає крок назад, складає перед собою руки. Проти світла важко її роздивитись, але здається, вона набагато молодша, ніж я сподівався. Хоча вона невисокого зросту, її шия здається довгою і тонкою, якби тут було трохи темніше, я подумав би, що то дівчинка.

Я простягаю свою візитну картку і стримано, як банківський службовець, називаю себе. Щоправда, мені не доводилося бачити, як вітається банківський службовець, а тому краще сказати, що я поводжуся чемно і впевнено, як людина, яка не почуває за собою жодної провини і не має чого соромитися. Зрозуміло, я розігрував цю сцену не для того, щоб викликати до себе довір'я. Я прийшов за її викликом, а не збирався накидати їй свій товар, як мандрівний торговець. Якщо хочеш зберегти певну відстань між собою і клієнтом, то найкраще саме так поводитися. Бо інакше на нас дивляться з підозрою. Така наша професія. Тим, хто ненавидить гадюк, не треба показувати вистави з гадюками.

Жінка заговорила хрипким голосом, немов шептала. Ні, вона не хвилювалася — мабуть, у неї зроду такий голос. "Якось дивно говорить, наче карамельку смокче",— подумав я і заспокоївся. Отут, у цьому напівтемному передпокої, піднімається завіса і я починаю грати свою напівтемну роль.

Відразу ліворуч вузенька кухня, що правила також за їдальню, в глибині за цупкою ширмою — спільна кімната і водночас вітальня. Праворуч, як дивитися з передпокою,— мабуть, спальня.

Опинившись у вітальні, я помітив, що в гасовій грубці палахкотить полум'я. Посеред кімнати круглий стіл, поліетиленова скатертина з витисненим на ній візерунком звисає аж до самої підлоги. Половину лівої стіни закриває книжкова шафа, другу займає вікно. На стіні, навпроти дверей, висить — мабуть, вирізана з якогось журналу — репродукція картини Пікассо, на якій зображено жінку, що дивиться водночас і ліворуч, і вгору. Зважаючи на те, що літографія оправлена в рамку, вона мала привертати до себе увагу гостей. Поряд з нею — втричі більше креслення, мотор у розрізі. На одній його деталі проведено лінію і зроблено напис червоною кульковою ручкою. Ліворуч, коло вікна,— трикутна поличка для телефону, в кутку на протилежній стіні, що межує з сусідньою кімнатою,— стереопрогравач, очевидно, саморобний. Обабіч над ним на відстані трьох метрів один від одного — два динаміки. Невже від такого розміщення на перпендикулярних стінах звук не гаситься й не пропадає стереофонічний ефект? Мене було запрошено сісти на стілець, У*о стояв спинкою до програвача. Вибачаючись за те, що не має чим пригостити, мовляв, живе тепер самотня, жінка розсунула портьєру й подалася на кухню,— мабуть, готувати чай. У вітальні війнув легенький вітерець, гасовий сморід зник, а натомість у повітрі повис запах косметики.

Як тільки жінка зникла за портьєрою, навіть враження від неї розплилось і потьмяніло. Я починаю прискіпуватися до дрібниць. Ще раз поволі вдихаю повітря і, переконавшись, що в кімнаті немає запаху тютюну й чоловічого тіла, закурюю. Піднімаю скатертину й заглядаю під стіл — не знаходжу там нічого підозрілого.