Спалена карта - Сторінка 6

Може, таким кремезним його робить відповідно скроєне пальто і товста підкладка? Голос приглушений, наче в нього запалення голосових зв'язок. Гладка смаглява шкіра наводить на думку, що він спритний і заповзятливий. Не можна сказати, що нічим не схожий на сестру, але ж усі люди чимось схожі одне на одного. Його обличчю, скованому зловорожістю, усміх анітрохи не пасує. Погляд сухий, наче в людини, котра ніколи не бачила снів. До всього, він ще полюбляє вдаватися до пишномовності, незграбної та недоречної,— одне слово, створює навколо себе зовсім іншу атмосферу, ніж його сестра. Та оскільки він залишається її спільником, то я не збирався встрявати з ним у суперечку... Однак яка це страшна помилка — вважати, що за якихось там тридцять тисяч ієн можна купити навіть людську прихильність...

— Я, природно, сподівався вас зустріти вчора ввечері. Та уявіть собі моє здивування, коли я зрозумів, що доведеться шукати аж двох.

Клацаючи очищувачем вітрового скла моєї автомашини, чоловік знову глянув мені в обличчя.

— У вас такі густі вуса. Аж заздрю. А в мене ріденькі, зовсім не ростуть. Мабуть, через брак гормонів?..

— Що там казати, я намучився з нею... Вона ваша сестра?.. Все повторює: нічого, мовляв, не підозрюю, ніяких слідів не лишилось... а як тільки справа доходить до чогось важливого, каже, що брат усе знає... А де той брат?.. Невідомо... Одне тільки вміє — сидіти на самоті й пити пиво... Схоже на те, що навіть не хоче, щоб причину зникнення її чоловіка було розгадано...

— Видно, голова у вас тямуща. Все правильно. І, гадаю, в обстановці швидко розберетеся.

Зберігаючи усмішку в кутиках губ, співрозмовник розстебнув два верхніх ґудзика пальта і, відкинувши білий шарф, відкотив лацкан піджака. Значок завбільшки з пучку великого пальця, у вигляді правильного трикутника із заокругленими кутами, покритий блакитною емаллю із срібними краями. Посередині, теж із срібла,— випукла літера 8. Незвичної

форми — сама ламана лінія,— скидається на блискавку. А може, справді це не 5, а блискавка?

На жаль, я ще ніколи не бачив такого значка, але вмить збагнув, що він показав його навмисно — щоб залякати. Збагнув, та промовчав.

— Сподіваюсь, знаєте,— чоловік жвавим рухом запнув пальто.— Я не хотів би, щоб ви ставилися до мене упереджено. Сестрин чоловік — чесна, порядна людина, а не якийсь там... як би це сказати... волоцюга... Ось що вам треба запам'ятати...

— А мені хотілося б, щоб ви нічого не приховували, а розповіли про все, що помогло б мені напасти на слід.

— Приховувати? Та що ви! — Чоловік хихикнув.— Знову сестра перебільшила — наговорила такого, чого й не було.

— Якби він заздалегідь не надумав утекти з дому, то хіба зміг би так чисто замести за собою сліди?

— Можливо, що він і справді заздалегідь надумав...— Раптом чоловік стишив голос, опустив голову і, постукуючи носком черевика по шині, вів далі: — На це ми із сестрою дивимося трохи по-різному. Та що там казати — жінка є жінкою. їй нестерпна сама думка, що її викинули, як ганчірку, їй хочеться знайти іншу причину. Жінка, наївна жінка, та й годі. Вона ладна повірити в щось нез'ясовне, схоже на казку... Та хіба можна пояснити нез'ясовне?.. От вона і звертається до вас з непосильним проханням, хоча її становище я розумію...

— Але ж бувають випадки втрати пам'яті. Що ви про це думаєте?

Чоловік байдуже штурхонув ще раз черевиком шину і, немов оцінюючи автомашину, почав її обходити.

— Ага... і про це я думав. Навіть радився з лікарем. На його думку...

— Може, вернемося ще раз у "Камелію" і вип'ємо кави?

— Навіщо?

— Як це "навіщо"? Бо досить-таки холодно.

— Он що...— протиснувшись між автомашиною і парканом, чоловік поволі наближався до мене.— Підемо, тим паче що в мене іноді в голові паморочиться... А у вас там якісь справи залишилися?

— Та я сьогодні вже дав маху.

— Отож той лікар сказав,— чоловік витягнув уперед руки й раптом заворушив ними так, ніби м'яв невидиму глину на моїх грудях,— що є два різновиди втрати пам'яті... Перший, коли забувається минуле, але не втрачається... як би це сказати?..

— Не втрачається здатність міркувати...

Відчувши різкий запах з його рота, я відступаю крок назад, а мій співрозмовник, злегка нахилившись, заглядає в автомашину.

— Еге ж... здатність міркувати... А другий різновид, коли й та здатність пропадає... Кінець кінцем людина стає кретином або сходить з розуму. Тому в першому випадку така людина, ставши наче іншою, навіть може жити в чужому середовищі. Та, як правило, через два-три місяці пам'ять повертається. Ускладнення виникає тоді, коли людина справді божеволіє... На щастя, таких бере під свою опіку поліція. Як тільки одержить заяву про розшук, звірить із картотекою зниклих осіб і швидко знайде... А той чоловік, на відміну від нас, завжди носив при собі права водія і всі потрібні документи...

— Отже, і ви дотримуєтесь гіпотези про заздалегідь заплановану втечу?

— Не зовсім. Він же не мала дитина, тож без причини тікати з дому — це трохи не...

— Якщо втеча наперед продумана, то справді ніяких слідів не залишиться. Однак з того, що я дізнався вчора ввечері, вимальовується все ще туманна картина... Це правда, що у вас був телефонний записник з пружинним пристроєм?

Я думав заскочити його несподівано, та він, анітрохи не збентежившись, відповів:

— Не тільки він, а ще дещо: щоденник, візитні картки, знайдені в шухляді службового стола...— Прикидаючись наївним, чоловік зводить погляд угору, і на його шиї роздуваються, затиснувши борлак, добре розвинуті м'язи, як у засмаженої курки.— Але ж відтоді минуло понад півроку. І не думайте, що весь той час я сидів склавши руки. Ви думаєте, за все хапається, бо невдаха... але я витратив на це багато грошей і часу... Як буде потрібно, я вам колись усе покажу. Та, щиро кажучи, я не хочу, щоб ви марнували час на такі речі. Моє прохання — наслідок роздумів над власною невдачею. Чи не могли б ви зважити все як слід і переглянути все спочатку?

— Легко сказати... Проте що можна зробити з однією фотографією та сірниковою коробкою? Це все одно, що шукати вулицю без назви.

— Я так не сказав би.— Чоловік повільно стяг з руки рукавичку й середнім пальцем потер кутик правого ока — мабуть, порошинка попала.— Я теж добре знаю, що ходити до тієї кав'ярні не варто, тільки ногам зайва робота. Та от цікаво: уявивши собі, як ви будете розпитувати в тій кав'ярні, я раптом подумав, що, може, та сірникова коробка куплена не в кав'ярні, а, наприклад, тут, на автостоянці?.. Відразу відчув, що тут щось нечисто. Той чоловік мав золоті руки, був першокласним автомеханіком, з дипломом... Завдяки своїй спритності роздобув запівдарма якусь тарадайку, довів її до ладу і їздить на ній лагодити автомашини — чим погане заняття? Хіба це не може бути хоч найменшою зачіпкою? І цю автостоянку він використав для своїх торгових оборудок...

— Отож я й просив вас розповісти мені саме про такі речі.— Я відразу згадав, що на поличці коло жовтої штори, серед різноманітних книжок, переважно практичного характеру, були й посібники з автомобільної справи, потім на пам'ять спливає велике креслення мотора з приміткою, написаною червоним чорнилом. Та, щоб не видатися неуважним, веду далі: — Диплом автомеханіка першого класу — це ж чудова прикмета. Нею буває не тільки родимка або шрам від операції апендициту. Та ви мені про це своєчасно не розповіли, і тому я опинився у скрутному становищі.

— Справді, це нікуди не годиться.— Випнувши тонкі губи, чоловік розсміявся і сильно штрикнув мене пальцем у бік.— Очевидно, сестра сплутала вас, приватного детектива, із закускою до пива?

— І які ж наслідки?

— Ніяких...— Повернувшись обличчям до сторожевої будки, чоловік вистромив білястий кінчик язика і сплюнув. Згусток слини, окресливши круту дугу, впав на верх сусідньої автомашини.— Здається, той дідок служить тут всього з півроку. Та коли я спробував з ним побалакати, то переконався, що він рішуча й хитра шельма. Своїми закислими очицями нічого не пропустить. До речі, цікаво подивитися на все чужими очима — тоді те, про що навіть не здогадувався, вмить стає зрозумілим...

Видно, зненацька вітер подув з іншого боку, бо із завулка хмаркою вилетіла курява і закружляла між автомобілями. Звідкись долинули звуки музичного ящика... ні, це мелодія підмітальної машини... Раптом чоловік щільніше обмотав шарфа, його обличчя невдоволено скривилося.

— Тьху, гидота!

— Що, пилюка?

— Аж гидко, коли пилюка й музика сплітаються отак докупи. Якщо ви не проти, то, може, зайдемо в кав'ярню і трохи посидимо?

Роздратований голос. Цього разу запрошення було від мого співрозмовника, і я нарешті почуваюся здатним хоч трохи оцінити своє становище.

— З усього, що ви зберігаєте, я передусім хотів би побачити щоденника.

— Щоденника?.. Звичайно... Та це не зовсім щоденник... Ви розчаруєтесь, але...— Немов заохочуючи мене, чоловік ступив крок уперед.— До речі, якої ви думки про сестру? Я хотів би почути відверті слова про неї... як про жінку...

Я опинився у вузькому проміжку між автомобілями, де ледве одна людина протиснеться. Якби я хотів пройти, ми зіткнулися б. Та я не збирався йти, і мій співрозмовник, зрушивши з місця, завмер у неприродній позі.

— Хочу, щоб ви обов'язково сказали. Незалежно від того, що це ваша робота, а як мужчина... Я вам багато чого наговорив, але зустрівся сьогодні передусім тому, що хотів запитати саме про це.

— Отже, зустріч не була випадковою?

Мимо плетива дротяної огорожі, розливаючи на всі боки гучну солодку мелодію, проїжджає залізний короб, схожий на пенцерника без амбразур.

— Та ні, випадкова.— Холодний усміх пересмикує його обличчя.— У вас розумна голова. На вас можна спокійно покластися...

— Ну, то коли я зможу дістати щоденника?

В кинутому на мене погляді на мить блиснула іскра ворожості. Відступаю крок назад, даю йому пройти. Зрозумівши, що я не збираюся йти разом із ним, він начебто змирився і втратив до всього цікавість — зсутулився, очі збайдужіли.

— Коли хочете... скажімо, завтра... до полудня віднесу сестрі.

Сестра — як жінка... Це вже не слова, а колюча голка, що проткнулася крізь щілину в тій жовтій шторі... Простромлений нею, я схожий на комашку, приколоту до невидимої стіни...