Спалена карта - Сторінка 8

Розумний хлопець, хоч на такого й не схо-

14 7-355

жий..." — "Якщо ви так кажете, то, мабуть, самі чогось побоювалися..." — "Та ні, зовсім ні... Просто ви дозволили нашому службовцеві трохи загордитися. Та все-таки добре, що ви завітали. Завдяки вам у мене нарешті на душі полегшало... Звісно, я не здогадуюсь, чому зник Немуро-кун, але іноді мене мучать докори сумління. Якщо його дружина найняла вас, то це означає, що й вона не знає, куди він подівся. Гаразд, гаразд. Усім, хто його знав, прикро з цим примиритися, та іноді в душі заворушиться сумнів: а що як Немуро-кун змовився з дружиною і тільки від мене приховує, куди зник?" — "А що, маєте якісь конкретні докази цього?.." — "Гай-гай! Життя тепер таке заплутане, такі химерні непорозуміння виникають — аж диво бере. По-моєму, Немуро-кун був нервової вдачі, схильний переживати з будь-якого приводу,— протяжно зітхнувши, заступник директора сплів під грудьми опецькуваті пальці рук і додав: — Правду кажучи, ніяк не доберу, чому він покинув навіть сім'ю і зник, наче у воду канув. Хто б подумав, що в нього вистачить на це сміливості?" — "Сміливості?.." — "Авжеж... Бо хоч би як я хотів очиститися від скверни, все одно не зміг би, їй-богу, не зміг би... Якщо мене силою не виженуть, я до самої смерті нікому не віддам своєї посади. Людині дуже шкодить, коли вона покидає насиджене місце, навіть випорожнитись і то легше у звичній обстановці..."

...Хтось назирці йде за мною. Та мені байдуже — я не зупиняюся.

Вийшовши з фірми "Дайнен", спускаюся два квартали на південь вулицею, по якій ходять автобуси, повертаю праворуч на крутий схил і опиняюся на залізничному переїзді, не огородженому шлагбаумом. Вулиця, що пролягає вздовж залізниці,— єдине місце, де дозволяється ставити автомобілі. Від залізничного переїзду й до рогу наступної великої вулиці майже впритул одна до одної стоять автомашини. Може, тому, що в цьому районі тільки дрібні підприємства, майже всі машини — невеликі грузовички. Щоразу, як промчить електропоїзд, із рейок, мабуть, здіймається металевий пил, тому вулиця наче вкрита іржею.

Свою машину я залишив у кінці вулиці. Оглядаюся — переслідувач зник. Та не треба турбуватися — він ще появиться. Вмостившись на сидінні, кладу на коліна портфель, а на нього — два аркуші паперу для повідомлення, перекладені копіркою, і закурюю. Передусім треба навчитися впорядковувати записи відразу — так само, як розпитувати й висліджувати. Треба зробити це звичкою. Однак, крім кількох рядків формального заголовку, я не можу написати нічого. Хіба що одним одну жалюгідну фразу, яка забезпечує мені алібі: "Жодних наслідків". На превелике щастя, молодий службовець дав мені клапоть паперу зі схожою на план водогону картою-схемою того місця на станції 8, де мала відбутися домовлена зустріч. Намальована рукою Тасіро, чи як там його звати, вона допоможе мені заповнити прогалини... Ніколи не відчуваєш гостріше своєї бездарності, ніж у такі хвилини. Мабуть, я справді бездарний. Бо хіба я хоч раз довів, що вмію досягти свого?.. І тільки іноді, коли слова так і сиплються з язика, і свої "жодних наслідків" вдається розтягти на тридцять рядків — або просто на мить виникає така ілюзія,— стаєш у гордовиту позу: мовляв, обдарованість тут ні до чого, про неї можна просто забути...

Відриваю шматок клейкої стрічки й приклеюю аркушик із картою-схемою в лівому кутику бланка для повідомлень.

З'явився, стукочучи і прогинаючи рейки, довжелезний, укритий снігом поїзд, що, видно, подолав гірські хребти. В кутику автомобільного дзеркальця знову показалася постать переслідувача — як я і сподівався, того самого юнака, Тасіро. На мить його зображення в дзеркалі зникає, натомість біля віконця опиняється його власна персона. Як тільки я подав йому знак рукою, щоб обійшов автомашину з другого боку і відчинив дверцята, від поїзда так дмухнуло, що аж шибки задеренчали, а бланки на моїх колінах залопотіли. Від пальта юнака, що ввалився в автомашину, війнуло неприємним запахом старого холодильника. За тих кілька хвилин чи десятків секунд, поки мимо нас мчали вагони, юнакові зіниці за скельцями все меншали й меншали, аж поки поринули вглиб, шия вгрузла в пальті, а задубіле тіло в такт із стукотом поїзда почало резонувати, мов металева пластинка. Цікаво, з якою вісткою прийшов цей чоловік? Добре, якщо принесе якусь новину. А що коли знову, як раніше, лише туману в очі мені напустить? Молодий службовець, який подає великі надії... Але ж і зниклий чоловік, якщо вірити словам заступника директора, був рідкісною людиною...

Нарешті поїзд промчав, залишивши по собі тільки схожий на комашине дзижчання відгомін.

— Ну й поганюща сьогодні погода! — Водночас із цими словами, ніби в кінофільмі, юнак випростовує ноги й злегка обертається до мене. Я викидаю недокурок у вікно, а натомість він бере в зуби сигарету, запалює і, безперестанку по-правляючи окуляри, що сповзають униз, промовляє: — Пробачте... правду кажучи, я вам раніше збрехав... Пробачте, в цьому не було потреби...

— Може, боялися завдати клопоту заступникові директора?

— Можливо... хоча ні, думаю, з іншої причини... Адже про це й заступник директора, напевне, добре знає... та чомусь удає, ніби це його не обходить... Отож мене почали мучити докори сумління... ніби я ввійшов з ним у змову і зрадив Немуро-сана, свого начальника...

— Не треба цим так перейматися. Було б значно краще, якби ви допомогли віднайти Немуро-сана.

— Чим же я допоможу? Адже я від самого початку знав, що мої повідомлення нічого не варті. Інакше я б не зважився брехати. Все, що я сказав би, однаково виявиться даремним*...

— Даремним чи ні — дозвольте мені судити.

— Йдеться про адресата, який мав одержати ті документи...

— Ви його знали?

— Я чув, як начальник відділу дзвонив, що передасть якісь документи ось туди...— і молодий службовець витяг із нагрудної кишені візитну картку і по-театральному помахав нею в мене перед очима.— За два дні до того випадку...

— Он воно що, членові муніципальної ради... Але я про таке містечко нічого не чув.

— Воно щойно утворилося завдяки злиттю кількох сіл. Я їздив туди, однак марно час згаяв... Бачите, й ми не сиділи склавши руки...

О, знайомі слова! Здається, я вже десь їх чув. Авжеж, на автостоянці від брата клієнтки. Раптом мене охоплює нестерпне роздратування:

— А може, при цій нагоді ви наберетеся духу та розкажете всю правду?

— В якому розумінні?

Якби ж я знав, у якому, то хіба б його розпитував? Кинувши зневажливий погляд на застигле, наче накрохмалене, обличчя співрозмовника, я вмикаю радіоприймача. Під звуки гітари голосом пустотливої дитини хтось виспівує:

Тільки ти, Тільки ти Снишся повсякчас, Тільки ти...

Тасіро глибоко зітхає, розправляє плечі, і долонею витирає запітнілу шибку — видно, хоче щось розповісти. Набрякле водою небо по той бік залізниці скидається на прямовисну стіну. Вузька клітка автомобіля, з якої не можна видобутися... Здається, наче серце співрозмовника б'ється в моїх грудях... Я теж мовчки невдоволено чекаю...

— Гаразд, скажу,— піднісши вгору руку, Тасіро випрямляється ніби для того, щоб подивитися в далечінь.— Будь ласка, вимкніть радіо.

— Правильно, краще сказати. А моя професія така, що за сповіщення певних відомостей вам не загрожують неприємності...

Електрички шугають одна назустріч одній і, розминаючись, немов хльоскають мою автомашину залізним батогом. Квапливо вимикаю радіо — останній його звук, схожий на людський зойк, викликає в пам'яті бормашину. Півмісяця тому мені вирвали кутнього зуба. Як сильно посмокчу, то відчуваю в роті присмак крові.

— Добре, скажу. Не запевнятиму, що я був до кінця щирим... Але не подумайте, що я не хотів вам допомогти... Зовсім не тому... Адже, коли пропав начальник відділу, я теж постраждав... Як уночі подумаю про це на самоті, то жах бере... Зник, як подмух вітру,— аж не віриться... Важко було тоді говорити... Не хотілося кидати тінь на репутацію тієї людини...

— Зберігати таємницю — мій професійний обов'язок.

— Та знаєте, той чоловік... був з подвійним дном... мав трохи дивну пристрасть... Дуже захоплювався фотографією... і не просто фотографією, а ню...

— Збирав?

— Ні, сам фотографував. Здається, часто навідувався до фотостудії. Однак про це знав тільки я. Бо випадково познайомив його з товаришем, який мав фотолабораторію...

— А чи не було в нього постійної натурниці?

— Важко сказати, чи була,— нарешті язик у нього розв'язався, а обличчя так розгладилося, що стало скидатися на стару гумову підошву,— але начебто одна дівчина йому дуже подобалась.

— Ім'я або ще щось про неї ви знаєте?

— Знаю, де міститься фотостудія. Оскільки фотографії зберігаються в мене, я міг би вам їх коли-небудь показати. То аматорські знімки, але вони справляють сильне враження. Постійні клієнти дуже радіють, коли одержують такі подарунки.

— А зараз не можна до вас заглянути?

— На жаль, не можна. Тому що я ледве вирвався з контори нібито на обід... Неймовірно, щоб Немуро-сан утік з тією дівчиною... Я певен, що до такої крайності він не дійшов...

І взагалі був людиною замкнутою, іноді запросиш його до бару — сидить хвилин із десять, а то й двадцять мовчки...

Раптом щось гупнуло — наче в двері автомашини вдарили мокрою губкою. Я протер шибку — на мене спідлоба дивився й мало не плакав хлопчак років десяти в коротенькій курточці з великою латкою на лівому боці. Щойно я наполовину опустив шибку, як він, усе ще готовий утікати, показуючи пальцем під машину, залопотів: "Дядечку, пробачте, туди м'ячик закотився".— "Отже, мені треба від'їхати? Якби ти заліз під машину, я міг би не рушати з місця. Ну давай, лізь!" Не бачена досі мряка забарвила іржаву землю в колір густої нафти. Напевне, і лікті, і коліна в хлопчика теж намокнуть і будуть, як та земля. Нарешті він виповзає з-під машини із м'ячем у руках і питає: "А скільки вона дає кілометрів на годину?" — "Сто".— "Хе!" — глузливо гмукнув хлопчик і спустився схилом униз. Мимоволі я засміявся, посміхнувся і мій сусід. На душі стало легше. З цим Тасіро варто було б згодом заприязнитися.

Я піднімаю шибку, заводжу мотор і вмикаю опалення. Охололий мотор тарахкотить, наче ударний інструмент у невмілих руках.

— Ви п'єте?

— Хіба що саке з содовою...

— То, може, завтра ввечері вип'ємо, га? Та не забудьте знімків Немуро-сана.