Спалена карта - Сторінка 9

Де ми зустрінемось і коли?.. А що, як завтра по телефону про це домовимося?..

Круглий, як наповнена водою куля, мій шеф, за спиною якого висить величезна оперативна схема з прізвищами агентів по вертикалі, датами і днями тижня — по горизонталі, недбало розсівшись, заповнив собою все крісло. Якби він не ворушив сплетеними на животі пальцями, то могло б здатися, що дрімає. Обвисле підборіддя порізане глибокими зморшками, обличчя в прищах, схожих на пухирчики огірка.

Шеф ледь-ледь розплющив напівсонні очі, іронічно гмукнув і хрипким, як у застудженого собаки, голосом проказав:

— Ти надто серйозно взявся до цієї справи.

— Невже-таки серйозно?

— Маєш якусь надію на успіх?

— Ніякої.

— Я так і думав. У такому випадку не варто заходити надто далеко.

— Просто я злюсь.

— Так можна все зіпсувати.

— В кожному разі, справа затягнеться лише на тиждень. Не будуть же вони викидати щотижня тридцять тисяч ієн. Кому це під силу?

— А та твоя клієнтка часом не красуня?

— На жаль, мені перед носом безперестанку крутиться підозрілий тип, начебто її молодший брат.

— До речі, з довідкового відділу надійшли якісь відомості.

— Бачив. Той брат мені дуже не сподобався, і я попросив перевірити в домовій книзі.

— Ну й що?

— Вдалося підтвердити, що є людина з таким прізвищем... Та оскільки нема фотокартки, не виключено, що цей так званий брат — підставна особа...

. Я пошкодував, що, піддавшись хвилинному настрою, все розбовкав. Та тепер уже нічого не вдієш. Кулеподібний шеф, заскрипівши кріслом, нахилився вперед і витріщився на мене колючим, мов наждачний папір, поглядом:

— Підставна особа... Якщо підставну особу називають братом, то це неспроста... Отже, і ця твоя клієнтка — велика пройда.

— Атож, усього можна сподіватися...

— А власне, з якого приводу ти засумнівався?

— Краще сказати, що не з самого приводу, а з його незначності, невиразності...

— По-моєму, з приводом усе ясно,— раптом різко перебив мене шеф,— ним є зникнення її чоловіка, хіба ні?

— Та мабуть.

— Напевне,'ти розумієш, що в такому ділі, як наше, суворо забороняється втручатися в особисте життя клієнта. Не слід пхати носа в те, про що не можна писати у повідомленні. Хто не дотримується цієї умови, тому нічого не залишається, як піти геть і поміняти професію — скажімо, постригтися в монахи чи стати шантажистом.

Я мало не прохопився про сірникову коробку. Про єдиний речовий доказ, який можна помацати й побачити на власні очі. Про єдину лінзу, що в своєму фокусі збирає безліч припущень і надає їм реальних обрисів. Серед численної кількості вірогідних проекцій на площині лише те, що відбивається на сірниковій коробці, можна вважати об'ємною кольоровою фотографією. Якби у тієї жінки вдалося вирвати кілька слів свідчень... Ну то що було б тоді?.. Я глузую сам із себе, збиваю себе з ніг. Шефову думку я знав ще до того, як почув її. І перевірка в домовій книзі теж її підтвердила. Мабуть, шеф має рацію.

Сьогодні вранці на стоянці автомашин біля кав'ярні "Камелія" він — брат клієнтки — спритно викрутився. Вміло натякнув мені, щоб я зважав на об'яву "В'їздити заборонено", якої я сам не помітив.

Бо й справді, територія ловів визначена межами, вказаними й санкціонованими клієнткою. Оскільки привід для розшуків, як написано в заяві,— зникнення її чоловіка, то немає потреби запитувати, чому слід його шукати. Незалежно від того, досягну я успіху чи зазнаю невдачі, я намагатимусь натрапити на його сліди. Навіть якщо клієнтка не захоче давати свідчень або вони будуть суперечливі — я не маю права відступати.

Це мені давно ясно. І не треба було шефові мене повчати. Якщо заявник використовує нас для того, щоб замести сліди власного злочину, то нам доводиться навіть бути асенізаторами, бо такий наш фах.

Наприклад, хитре пояснення клієнтчиного брата про начебто випадковість нашої зустрічі на автостоянці відвернуло мене від обов'язків розслідувана, але й водночас підсилило мою підозру. Адже якщо в і н (зниклий чоловік) так добре знався на обслуговуванні та лагодженні автомобілів, то можна припустити, що в і н мав якісь стосунки із злодійським синдикатом, який спеціалізувався на викраданні машин (можливо, таку думку мені навіяло вичитане нещодавно в газеті повідомлення про арешт великої злодійської зграї).

Ні, напевне, все набагато простіше. Може, в і н вирівнював ум'ятини і міняв номерний знак на автомашині злочинця, який збив людину і втік, чи хтось примусив його це зробити, а може, це він сам когось переїхав і переховується...

Завдяки його блискучій майстерності сліди нещасного випадку вдалося замести, однак в і н опинився в глухому куті... врешті він не витримав і десь заховався... А що, коли жінка про все це знає і намагається приховати його втечу?.. В такому випадку мені не слід втручатися в цю справу.

Лиш одне сумне передчуття не покидає мене... Слабка, невідступна надія... Тьмяне світло у жовтому вікні не відпускало мене, задубілого на вітрі, як риба в холодильнику. Я не міг позбутися враження, ніби помахом руки мене кликали, щоб я зайшов, нехтуючи перешкодами... Звичайно, немає ніяких підстав для такого відчуття... Чому ж на душі так тривожно?.. Непокоять сумнів, підозра, а що як перепона, зведена клієнткою, збігається з тією, яку звів її самозваний брат? Яка гидота!.. Не можу позбутися думки, що брат не та людина, за яку він себе видає... Тому кидаюся до щілини в огорожі й вичікую, як мисливський пес.

Щілина в огорожі... сірникова коробка...

У повідомленні немає ані крихти брехні про кав'ярню "Камелія". Немає брехні, все логічно. Не пощастило виявити жодного зв'язку між ним і кав'ярнею. Однак це можна стверджувати лише тоді, коли мова йде про зовнішній вигляд коробки. Якщо ж заглянути всередину... головки різних кольорів... двадцять шість сірників з чорною і дев'ять з білою головкою... Хоч як умовляй себе, факт тривожний, він не вкладається в наперед задуману схему, і край. А могло бути ось як... Сьогодні вранці в "Камелії" я взяв сірники з білою головкою, тож, напевне, ті його двадцять шість сірників з чорною головкою з'явились у коробці пізніше. Та хіба в наш час хто-небудь докладає у коробку нові сірники? Навряд. Бо хоч ціни зростають, сірники та воду можна дістати в будь-якій кав'ярні задурно.

Однак у повідомленні я оминув цей факт. Тому що тоді довелося б уламуватися крізь заборонену перепону. Мені хотілося це зробити, але досі не вистачало духу...

Те, що сірники різного кольору, я помітив ще вчора ввечері. Відірвавши погляд від жовтого вікна, я нарешті вмостився на сидінні, ввімкнув опалення і відчув, що холод пройняв мене до кісток. Я так тремтів, що навіть засумнівався, чи зможу вести автомашину. Неспроможний витерпіти щораз густішого людського натовпу на вулицях, вирішив залишити її на стоянці перед станцією 8.

Звертаю у провулок, що тягнеться уздовж кінотеатру — і вмить облуплені стіни, вичовганий асфальт, темні закутки між будинками ніби принишкли, чатуючи на когось. Щось зашелестіло, дивлюся — під телеграфним стовпом, обліпленим оголошеннями, зіщулився, справляючи малу нужду, якийсь чоловік. Сполохавши його, я попростував до тьмяно освітленої пивнички-автомата на другому розі вулиці, штовхнув ліву половинку великих дверей і ввійшов досередини. Очевидно, вже був пізній час, коли відвідувачів удвічі менше, ніж звичайно, і тому здається незвичайно тихо. Біля входу розмінюю чотири монети по сто ієн на монети по десять ієн. Навпроти дверей під стіною вишикувалося вісім білих з червоною обвідкою прямокутних металевих ящиків, і, якби не написи, можна було б подумати, що то бензинові колонки. Пробравшись крізь столики, розставлені в п'ять рядів, я спинився праворуч біля вільного автомата. Якийсь особливо дразливий запах... Запах міста, коли після десятої вечора користування каналізацією різко скорочується... У щілину, облямовану латунню, під червоною стрілкою на правому боці автомата опускаю кілька монет по десять ієн... Щоразу лунає приємна мелодія, а за восьмою монетою спалахує червона лампочка... Підставляю під кран паперовий стаканчик, повертаю направо ручку з нержавіючої сталі — виливається сто вісімдесят грамів жовтуватої рідини — підігрітого саке. Щоб не розхлюпати це тепло, обхоплюю кухлик обома руками і надпиваю третину. По дорозі до облюбованого столика кількома ковтками допиваю решту.

Коло мого улюбленого столика вже стояв чоловік. Без пальта, з яскравим картатим шарфом під запраною темно-синьою спецівкою. Присадкуватий, м'язистий, під нігтями руки, що міцно тримала стаканчик, чорний мазут — очевидно, робітник котельні одного із сусідніх багатоквартирних будинків. О восьмій годині, в час найбільшої метушні, майже всі відвідувачі — службовці, пізніше приходять зовсім інші люди. Поступаючись місцем, чоловік обернувся. Вистромивши кінчик язика із щербатого рота, перевалюється з п'яток на пальці — видно, добре випив. Як жаль, що тут ніде сісти! Сьорбаючи з паперового стаканчика, пильно дивиться мені в руки. "Хе, вам теж подобається таке саке? Дивно...— і, стишивши голос, додає: — Як ваша ласка, то позичте десять ієн. Я тут частий гість, не обдурю. Як не вірите, можу дати розписку. Одну монету в десять ієн — поверну обов'язково..."

В цій пивничці до тебе рідко хто забалакає. А крім того, все моє нутро наче застигло в якомусь очікуванні. Та я, не заперечуючи, швидко вийняв десять ієн, а він, мало не вирвавши їх з руки і навіть не подякувавши, помчав до єдиного віконця, з якого видавав оден 1 не автомат, а продавець.

На столиках стоять малогабаритні автомати. Тут можна купити арахісу, солоних бобів, кедрових горішків, сушених молюсків і навіть таблички з провіщенням долі — всього понад тридцять різних товарів. Тут є також єдиний на всю країну (так принаймні сповіщає реклама) схожий на іграшкового робота з відкрученими ручками та ніжками автомат, що продає гарячий тофу — соєвий паштет. Звичайно, завиваючи, мов пилосос, він обслуговує довжелезну чергу, а цього вечора мовчить — напевне, спродав увесь товар. Насамперед я купив кедрових горішків за десять ієн, узяв їх у долоню і висипав у рот... всього-на-всього якихось двадцять штук. Коли надпив до половини другий стаканчик, зненацька потекло з носа.