Спалена карта - Сторінка 4

Невже сльоза?.. Я розгубився... Адже я зовсім цього не хотів...

— Дозвольте все-таки запитати про ту скріпку... Можливо, як ви сказали, той випадок із скріпкою свідчить, що ваш чоловік мав серйозні наміри щодо тих документів... Та от виникає запитання, чи він збирався передавати їх комусь на станції 8? Звичайно, це залежить від їхнього змісту...

— Ніхто цього не знає.

її швидка відповідь повернулась до мене, як відбитий від стіни м'ячик, але в голосі не з'явилося нічого, чого не було перед тим, як вона замовкла.

— То, напевне, було якесь доручення фірми?

— Гадаю, не дуже важливе.

— Мені потрібна не ваша думка, а факти. Ну що ж, про ті документи я розпитаю завтра у фірмі... Та мені ось що незрозуміло... Можна примиритися з тим, що у вас немає жодних припущень,— це ваша особиста справа і нічого тут не вдієш, але ніяк не вкладається у мене в голові, чому ваш чоловік, завжди такий акуратний, не залишив після себе нічого — ні записів, ні щоденника, ні візитних карток або списку адресатів,— що допомогло б натрапити на його слід... Кінці з кінцями не сходяться... Ви нічого не підозрюєте, а тому готові наполягати на тому, ніби ваш чоловік зник зовсім випадково. А може, все сталося якраз навпаки? Мені здається, що тут доречно нагадати прислів'я: "Коли птах відлітає, то свого гнізда не кал я є".

— Але ж він таки повертався, щоб узяти скріпку, і, крім того, навіть не доторкнувся до чекової книжки...

— Скріпка, скріпка, скріпка... Послухайте, ну чому ви не вважаєте, що випадок із скріпкою — це лише тактичний хід, щоб вас збити з пантелику — мовляв, зникнення зовсім випадкове? Ось воно як... А може, таким способом йому захотілося сказати вам востаннє до побачення?

— Навряд... Бо коли я шукала скріпку, він чистив черевики й насвистував щось чудернацьке.

— Чудернацьке?..

— Щось начебто з телевізійної реклами.

— Ну, годі! Дуріть себе — ваша воля, але навіщо мені туману в очі напускати?

— Правду кажучи, дещо було... Здається, телефонний записник...— Жінка розгублено зиркає у куток кімнати, де стоїть телефон, і починає гризти ніготь великого пальця, але в ту ж мить притискає кулак до губів. Хотіла приховати, але не вдалося. Вона силкується боротися з поганою звичкою, та все одно на краю нігтя, вкритого товстим шаром лаку, білі сліди від зубів... Жінка винувато всміхається.

— Був телефонний записник?

— Та начебто... Такий, що розкривається, коли натиснути на кнопку... вкритий чорною емаллю... отакий завбільшки... завжди лежав на отій поличці...

— І що, пропав разом з чоловіком?

— Та ні, мабуть, брат його заховав. Навіть йому не вдавалося змусити мене до бездіяльності — щоб я тільки покірно чекала. Проте, хоч як він шукав, нічого не розвідав і, певно, тому припинив розшуки. Та якби той записник стирчав у мене перед очима, я не всиділа б склавши руки. А брат був проти. Не хотів, щоб я наражалась на небезпеку.

— Небезпеку?

— Брат каже, що в житті кожної людини одна карта життя.... Мовляв, світ кишить хижаками та отруйними комахами, а тому треба вибирати безпечну стежку, якою ходять усі люди.

— Це все одно, що сказати: перед тим, як мити руки, продезинфікуй мило.

— Еге ж... Він справді такої вдачі... Як прийде додому, завжди метушиться: і руки миє, і горло полоще...

— А все-таки, я вас прошу, подзвоніть йому негайно.

Раптом на жінчине обличчя впала сіра тінь. Ні, це піднялася завіса й проглянув його справжній колір. Сьогодні вперше її погляд став зосередженим. Легко проводячи обома руками по краю стола, вона нечутно встає, заходить у вузький простір між стільцем і вікном, і від цього в жовтій шторі утворюється невелика заглибина. Жінка, схожа на людину, яку спіймано на місці злочину... Напружений поперек, що опирається силі тяжіння... Жінка бере трубку і, не заглядаючи в телефонний довідник, набирає номер... Гнучкі, наче без суглобів, пальці, які щойно крутили диск, хапаються за штору. Мабуть, звикли за все хапатися... Нова звичка, вироблена для того, щоб відучитися гризти нігті... Штора легенько похитується, наче трохи п'яна... Чорний і жовтий кольори — знак перестороги...

— Таки справді,— жінка говорила тихо, хрипким голосом, немов до когось, що з'явився в її уяві,— прилипла до мене та звичка розмовляти самій із собою... Що там казати, першим, від кого я це почула, був він... Спочатку я не могла повірити... Відразу після того, як він безтурботно насвистував, я наче відчула якийсь страх... Але що це таке? Ніхто не підходить... Мабуть, нема вдома...

— А куди ви дзвоните?

— Та недалеко...

— Тому, хто востаннє бачив вашого чоловіка? Годі вам. Йому, певне, вже набридло відповідати на ваші запитання. А крім того, я не просив вас туди дзвонити.

— А куди? — злякано, немов торкнувшись пальцями волохатої гусені, жінка поклала трубку.

— Кому ж, як не братові?

— Це неможливо. Адже...

— Мені потрібна карта і не одна, а десять, двадцять. Бо що, власне, можна зробити з однією фотографією і старою коробкою сірників? На відміну від вас, я маю винюхувати небезпечні місця — служба мене зобов'язує. У щойно завіреній вами заяві чітко написано, що ви обіцяєте подавати всі відомості. Гадаю, ви можете це зробити.

— Брат знає. Нема нічого, що могло б допомогти вам,— він сам усе розвідав.

— Яка самовпевненість! Тоді навіщо ж ви мене найняли?

— Бо я більше не могла ждати.

Справді, ждати нестерпно. Однак я і далі жду. Повільно йду, спиняюся, повертаюсь і знову йду... Вряди-годи прибуде автобус, то тут, то там чути людську ходу, та не видно ні душі... Не видно нічого — ні зсуву, ні розлому, ні зачарованого кола, ні входу до таємного підземного переходу... Залишилась тільки темна, безнадійна перспектива, заповнена виснажливим очікуванням... і лютневий, до болю пронизливий нічний вітер...

А того ранку, о пів на восьму, в той нічим не скаламучений час... час, схожий на дистильовану воду, коли ніщо таємниче не може статися... власне, яке лихо спіткало начальника відділу фірми гуртового продажу палива?.. Цікаво, яку клієнтку судилося мені зустріти: хитру чи дурепу? Та байдуже, чого не видно, того не видно. А коли так, то нема охоти докопуватися до правди.

Я бачу те, що хочу бачити. Тільки до нього прикипаю поглядом. До блідого прямокутника, до жовтого вікна... вікна кімнати, з якої щойно вийшов. Жовта штора надійно захищає жінку від нічної пітьми, а з мене, задубілого в темряві, наче глузує. Однак це ти зрадив жінку. Примушуєш її чекати. Примушуєш чекати до такої пори.

Наближається чиясь кваплива хода, наче хтось іде на самих каблуках, і я вперше відриваю очі від вікна. Невпевнені жіночі кроки, плутаний перестук її каблуків, збоку розгойдується паперовий пакет... Біле пальто, оздоблене хутром на комірі і на рукавах, не може заховатися навіть у темряві... Незнайомка вдає, буцімто мене не помічає, але дарма. Напружений, як у панцирі, її торс повернутий до мене. А що, коли б я зненацька схопив її і звалив на траву?.. Вона впала б, як безголоса кам'яна статуя, і вдала б непритомну... Біле пальто занадто впадає в очі, а тому, мабуть, слід його засипати сухим опалим листям... Нерухома, захована під листям жінка... Незнайомка під листям раптом стає голою, а назовні виступають лише руки й ноги... Здіймається вітер і відкриває частину її обличчя... Та раптом те обличчя перетворюється на обличчя жінки за жовтою шторою... Ще раз війнуло й рознесло рештки листя... Однак замість голої жінки перед очима з'являється чорна порожнеча... Тінь незнайомки в білому пальті закрутилася під ліхтарем і, збільшившись до велетенських розмірів, розтанула в мороці... Зникли руки, ноги, а залишилась порожнеча, схожа на бездонний колодязь...

Мені здається, ніби я застромив ноги в нутро замороженої риби. Та почекаю ще півгодини. Якщо моє припущення справдиться... не сумніваюсь, воно справдиться... Незабаром на тій шторі обов'язково з'явиться тінь нахиленої жінки. З нею буде по-іншому, не так, як з незнайомкою під листям. Не я вибиратиму, а вона.

Щоб заговорити по телефону (в цьому я раніше переконався), треба саме так нахилитися, бо заважатиме стілець. Вона стане боком до вікна, і світло падатиме так, що голова здаватиметься ледь-ледь зрізаною. Штора зіткана з грубих ниток, а тому нема чого побоюватися, що жінчина тінь крізь неї не проглядатиме. Якщо мені тільки вдасться бути свідком цієї сцени, то хоч і змерзну, недаремно ждатиму. З ким вона розмовлятиме?.. Ясно з ким... З тим підозрілим типом, якого називає братом. Він дивна людина, якщо про нього кажуть, що він не має постійної оселі, бо дуже лагідний, розумний, самовідданий і розсудливий... Безвідповідальний опікун! Виступає в ролі довіреної особи, але у вирішальну мить зникає і доручає переговори жінці, напівалкоголічці, яка з розплющеними очима бачить кошмарні сни, регоче, залоскотана руками примари-чоловіка, і розмовляє сама з собою.

Зрештою, що мені до того? Я не маю найменшого бажання доскіпуватися, що в її словах правда, а що брехня. Така вже моя робота: нехай навіть бреше, аби платила. Проте, якщо хоча б у загальних рисах не знати намірів клієнта, важко грати й роль блазня. Взагалі кажучи, так само важко врахувати різні обставини, як грати роль блазня. А крім того, дається взнаки те, що називається почуттям власної гідності. З роллю блазня начебто змиришся, та коли тебе постійно вважають дурнем,— спілкування стає неможливим. А втім, мені заплачено тридцять тисяч ієн, отже, від мене хочуть, щоб у своїх діях я не виходив за межі цієї суми.

Я ставлю валізку біля ніг і, розтираючи боки застромленими в кишені пальта руками, стежу за жовтою шторою. Вгору схилом із скреготом, наче от-от розсиплеться на шматки, повзе таксі і, розпанахавши темряву фарами, зникає між будинками. Почекаю принаймні доти, поки таксі вертатиметься. Та якщо довгождана тінь на шторі не з'явиться... Ні, це неможливо... Що там казати, той її брат — надто підозріла особа... Набагато приємніше складати докупи хитромудру дитячу іграшку, ніж її розбирати...

Десь далеко гримнули залізні двері, той гуркіт пробіг по водогінних трубах і, наче стогін— землі, пролунав у моїх вухах. З-поміж будинків долинуло кволе собаче скавуління. Хотілося справити малу нужду. Все тіло затремтіло, наче вже не вистачало терпцю.