Спалена карта - Сторінка 12

Здається, мав рацію заступник директора, який наполягав на тому, що зникнення Немуро-сана не має нічого спільного із злочином. Та й, мабуть, запевнення Тасіро-куна, що він даремно марнував час на поїздку до містечка Р., теж правильне. Бо якщо запитати, чим може зарадити оптова фірма "Дайнен" загнаним на слизьке дрібним замовникам, то відповідь буде така: вона спокійно, милосердно помагає їм померти і приймає замовлення на надгробок.

Я зупиняю автомашину перед паливною базою М.-сана.

В ній нічого не змінилося, тільки засвітилися під навісом ліхтарі. Як і раніше, двоє робітників перекочують балони у склад. Один з них, парубок років двадцяти, високий і змарнілий, справляє враження людини, хворої на шлунок. Другий — років тридцяти, обвітрений, з грубою шиєю, обмотаною рушником, і міцною статурою. Працюють вони начебто поволі, знехотя, але балонів прибрали чимало.

— Начальства ще нема?

— Начальства? — Не відриваючи рук від балона, молодий глянув на мене підозріливо — з таким виглядом, ніби почув незнайоме слово. Балон скидався на бомбу і кольором, і формою, білий торговий знак на ньому був схожий на листок дерева.

Видно, юнакові не сподобалося, що я сказав "начальство". Адже їхній хазяїн, колись звичайнісінький торговець вугіллям, тепер став членом муніципалітету, тож, мабуть, годиться величати його шановним паном. Та, здається, я дарма надавав цьому такого великого значення, бо, кивнувши підборіддям на будинок по той бік вулиці, робітник відповів:

— Рідко заходить сюди, у склад... та й дома, напевне, ще нема — не видно автомашини...

— Власне, я з фірми "Дайнен"...

Ні, я не збрехав. Звісно, я приїхав з нашого агентства, але перед тим побував у фірмі "Дайнен". Якби мене потім навіть допитували, але не дуже доскіпливо, то мої відповіді здавалися б задовільними.

Робітник поклав балон на землю і, випроставшись, переглянувся зі своїм старшим напарником, який щойно вийшов зі складу. Здавалося, що хлопців мої слова зацікавили, але не дуже, бо, видно, назву "Дайнен" добре знали... А втім, і після його зникнення крамниця палива М.-сана, як і раніше, була торговим партнером фірми "Дайнен", їхні ділові стосунки не припинялися ні на один день, тож нема надії натрапити тут на його сліди.

Та оскільки я цього сподівався, то не занепадав духом. Мені було важко дістати потрібні відомості, а тому я хотів якомога довше ними насолоджуватися. Мене хотіли ошукати, намагалися звести на манівці і навмисне чинили перешкоди — такого відтінку хотів я надати своєму черговому повідомленню. Тому-то ця поїздка, яка забрала в мене дві з половиною години, перетворилась у справжній спектакль — однаково що закидати вудку у плавальний басейн.

Крім того, щоразу, як одна за одною гинули мої надії, ворушіння криваво-червоної личинки якогось величезного метелика ставало дедалі нестерпнішим, сповіщаючи про наближення хвилини, коли метелик проб'є кокон і вилетить. Як тільки він вирветься на волю, то полетить, не блукаючи, прямісінько в те жовте вікно... проникнувши крізь шибку і штору, вгризеться іклами в чоловіка, тінь якого видніє у вікні,— звичайно ж, це схожа на чорну стіну спина самозваного брата,— цілячись у його серце. Стривай, у метелика немає іклів! А коли так, то нехай зайде по дорозі до дантиста і вставить їх собі... так, треба якомога швидше піти до зубно-но лікаря. Кінчиком язика я намацую дірку від вирваного кутнього зуба і відчуваю металевий присмак крові. — "Дайнен" — це що, головна фірма? Шморгнувши носом, молодший робітник висунув з дірявої рукавиці палець і висякався. Прочищений ніс, мабуть, допоміг йому зрозуміти, в чому річ. На мій ствердний кивок він додає:

— Дивина, та й годі! Казав, що йому треба до фірми "Дайнен" і ще зранку поїхав...

— Оце тобі маєш!..— запихаючи кінець рушника під комір спецівки, невиразним голосом із сильним провінційним акцентом заговорив старший.— Удав, що їде, а сам кудись повіявся... Щасливчик!..

З удаваною таємничою посмішкою я спішу підтакнути:

— Справді, до місць розваги в місті на машині близько — рукою подати.

— Що?..— Молодший робітник, впершись руками в боки, похитується.— Коли в Другому кварталі бараки з'явилися, сюди і з міста зачастили... Коли будете їхати назад — поверніть до річки... готель, ресторан — на тому березі... а на цьому — мікроавтобуси, такі, якими в дитячих садках користуються... з червоними ліхтариками, вони щовечора по штук десять шикуються один впритул до одного — чи не хочете сосисок, чи не хочете випити й закусити?..

— Та не подумайте, що сюди їдуть тільки для того, щоб живіт напхати гарячими сосисками,— прохрипів старший і харкнув плювком завбільшки з куряче яйце.— Справжній товар тримають ззаду, за перегородкою... і знаєте що?., м'які діряві дзабутони хитро зроблено...

— Догадуєтесь, що це за діряві дзабутони? — молодший захихотів, наче його залоскотали, й присів навпочіпки. Відразу чорна тінь від його постаті зіщулилась і принишкла на чорній землі між ногами.— Там така тіснота, що ніде лягти. Ось тому їх називають дзабутонами, а не живими підстилками...

— Та що там балакати — просто діряві дзабутони, які пожирають гроші! — немов спльовуючи, проказав старший і взявся знову до роботи, а молодший, ляснувши рукавицями, що від грязюки й мастила стали схожими на стару гуму, раптом недбало додав:

— А коли так, то важко сказати, коли повернеться... До речі, вже цілу годину його дожидає ще один гість...

— Такий нахаба! Нишпорить туди-сюди, як у власному домі, без дозволу дзвонить по телефону...

Обидва парубки, ніби змовившись, кинули погляд на будинок — очевидно, контору. Невже відвідувач — кредитор, яких ніколи не зустрічають з усміхом на устах? Якщо я хочу

1 Дзабутон — подушка для сидіння на підлозі.

добути потрібні відомості, то, мабуть, треба звернутися до цих двох робітників. Беру в рот сигарету й пропоную їм:

— Хотів би у вас дещо запитати...

— Курити заборонено! — остерігає хрипким голосом старший парубок, та молодший спокійнісінько бере сигарету й, черкнувши запальничкою, спочатку сам закурює, а потім підносить вогник і мені мало не під ніс.

— Нічого, вітер сьогодні західний.

— Ти що, не проходив інструктажу, як поводитися з легкозаймистими речовинами?

— А хіба варто так дорожити життям? — Молодший усе ще тримає переді мною вогник. Я вирішую, що сигарета безпечніша за вогник у запальничці, й поквапливо прикурюю.— Якби склад мав зайнятися, то це сталося б за одну мить. Зрештою, все тут, напевне, застраховано, тож директор навіть зрадів би.

Директор?.. Директор — хіба це не дивовижа? За одну ніч на околиці міста, що постійно розростається, раптом виникають нові вулиці. Тож нема чого дивуватися, якщо тих директорів стає щоразу більше.

— Просто ти ще зелений!

— Якщо порівняти з твоїм синім носом.

— Ого, ти ще й огризаєшся! — Старший висякав носа, посинілого чи то від холоду, чи то від пияцтва, в кутиках його очей з'явилося щось схоже на мед — сльози чи, може, гній.

Молодший парубок перестрибнув через рів на узбіччя дороги, де лежали балони, і на диво лагідним голосом сказав:

— Знаєте, мій напарник продав землю, але з одержаних грошей двадцять тисяч ієн у нього вкрали на велодромі, а тридцять тисяч він сам забув на полиці в електричці, і відтоді зовсім спився.

— Не мели дурниць! — сказав старший байдуже, не заперечуючи, але й не підтверджуючи, і лінькувато попрямував до балонів.— Слухай, треба спішити, а то скоро привезуть нові.

— Я хотів тільки запитати...— Ніби переслідуючи їх, я перестрибую через рів і, опинившись між обома парубками поза кружком світла, вмикаю магнітофон.— Коли ви почали тут працювати?

— Я працюю вже цілий рік,— знехотя беручись до роботи, відповідає молодший,— а він, здається, три місяці.

— Сьогодні якраз три місяці й десять днів. Куди ж дінешся...

— То ви, мабуть, знаєте...— я повертаю мікрофон до молодшого робітника,—...про начальника відділу Немуро з головної фірми... про Немуро-сана, начальника торгового відділу... напевне, він тут не раз бував...

— Та ні, не чули...— На вузьку, сантиметрів із тридцять завширшки дошку, перекинуту через рів, треба спритно покласти навскоси балон і сильно крутнути, а потім, використовуючи природний нахил, котити, підштовхуючи руками.—В усякому разі, для нас це було як грім з ясного неба, коли хазяїн змінив колишнього поставника на фірму "Дайнен"... ми про це нічого не знали...

— А коли це сталося?..— щоб приховати хвилювання, яке несподівано перехопило мені горло, я вдавано закашлююся димом.— Коли хазяїн зав'язав ділові стосунки з нашою фірмою?..

— Здається, минулого літа... Того дня в мене був вихідний і я ходив на річку купатися, пригадую, саме тоді один шибеник утопився...

— В липні?.. В серпні?..

— Начебто в липні.

Якщо це сталося в липні, то він, як новопризначений начальник відділу, напевне, грав не останню скрипку в переманюванні крамниці М.-сана на бік фірми "Дайнен". А може, саме завдяки успіху тієї операції йому дісталася посада начальника. В кожному разі, його зусилля дали рясні плоди, адже й досі паливна база підтримує ділові стосунки з фірмою "Дайнен". Та навіть у тому випадку, якби операція провалилась і нагода підписати контракт була проґавлена, все, що сталося, могло б мати певне відношення до його зникнення. Правда, жаль, що знову даремно витрачав батарейки до магнітофона.

Десь далеко пролунав металевий звук вибуху і довго відлунював від пагорбів, що оточували місто. Мабуть, це вихлопна труба великої машини. Вимкнувши магнітофона, йду з молодим парубком, що спритно перекочує балон.

— А чи нема в конторі когось, хто б знав про це?..

— Та як вам сказати...— молодий робітник не дає рукам перепочинку.— В конторі залишилася тільки секретарка... новенька... крім того, до неї в'язне якийсь огидний тип, вона аж розплакалася, тож розмова з нею не вийде.

— Огидний тип?

— Начебто комівояжер... той, що й над річкою в тих мікроавтобусах з червоними ліхтариками орудує...

Ми саме підійшли до складу з односхилим дахом. Удвох із старшим робітником, що підоспів на поміч, вони одним махом поклали прикочений балон на три ряди інших. Судячи з того, як брязнуло залізо, я здогадався, що балони досить важкі.

— Можна зайти до контори?..