Справа про опіку - Сторінка 11

Дім, у якому мешкав тоді пан д’Еспар, на вулиці Узвіз Святої Женев’єви, належав до таких старовинних пам’яток; він був змурований з тесаного каменю і не позбавлений певної архітектурної вишуканості, але камінь почорнів від часу, а круті переміни в житті міста змінили будинок і ззовні, і зсередини. Високопоставлені особи, які колись населяли університетський квартал, вибралися звідти разом з вищими церковними установами, і в домі знайшли собі пристановище ремесла й пожильці, для яких він раніше не призначався. В минулому сторіччі там розміщалася друкарня, внаслідок чого паркет було зіпсовано, дерев’яні панелі забруднилися, стіни почорніли. Тепер у цьому аристократичному особняку, де колись жив кардинал, помешкання розгородили наново, і їх винаймали пожильці нікому не відомі. Архітектура дому свідчила, що споруджено його за часів Генріха III, Генріха IV або Людовіка XIII, в ту саму пору, коли неподалік будували палаци Міньйон, Серпант, палац Анни Гонзаго та розбудовували Сорбонну. Якийсь старий запевняв, що в минулому столітті цей дім називали особняком Дюперрона. Цілком можливо, що знаменитий кардинал збудував його або принаймні мешкав у ньому. В глибині подвір’я досі зберігся ґанок із кількома сходинками, в сад виходили через другий ґанок, притулений посередині внутрішнього фасаду. Хоча будинок був у вкрай занедбаному стані й добре облупився, у візерунку ґанкових перил та в скульптурному орнаменті обох фасадів історики можуть побачити натяк на плетені шнури, які прикрашали кардинальську шапку Дюперрона – наші предки полюбляли такі скульптурні каламбури. Маркіз д’Еспар займав нижній поверх – безперечно, заради того, щоб користуватися садом, який мав дві переваги, вельми важливі для здоров’я його синів: він був досить великий як для цього кварталу й виходив на південь. Розташований на вулиці, сама назва якої вказувала на крутосхил, дім стояв досить високо, що вберігало від вогкості навіть нижній поверх. Пан д’Еспар оселився тут, щоб бути неподалік від учбових закладів і наглядати за освітою синів і, певно, винайняв це помешкання за невисоку плату, бо в ті часи квартири тут були дешеві. Та й власник будинку навряд чи дуже торгувався, адже кімнати були у поганому стані й потребували ремонту. Отож пан д’Еспар міг дозволити собі деякі зайві видатки на влаштування, не ризикуючи здобути славу марнотрата. Високі стелі з декоративними прикрасами, розташування кімнат, дерев’яна обшивка стін, від якої залишилися одні рами, – усе дихало величчю, що її у старовину вміла надавати церква своїм творінням; сліди цієї величі художники знаходять і сьогодні у рештках, які вціліли від тієї старовини – хай то буде книга, одяг, стулка книжкової шафи або якесь крісло. За розпорядженням маркіза дерев’яні бордюри перефарбували в коричневі тони, що їх так полюбляли голландці й колишня паризька буржуазія, та й у наші дні вони надають особливого чару картинам живописців-жанристів. Стіни обклеїли шпалерами, вдало підібраними під колір бордюрів. Вікна завісили фіранками з недорогої матерії, що були, проте, в цілковитій гармонії з усією обставою. Меблів було небагато, але в їхньому розташуванні відчувався бездоганний смак. Кожного, хто заходив до цього помешкання охоплювало приємне й радісне почуття, навіюване глибокою тишею і спокоєм, які тут панували, скромністю та гармонією кольорів – у тому значенні, який вкладають у цей вираз художники. Благородство у всьому, бездоганна чистота, цілковита відповідність між людьми й речами – усе це підказувало одне означення: затишний дім. Мало кого допускали в покої маркіза та його синів, і сусідам їхнє життя могло здаватися таємничим. В іншій частині будинку, яка виходила на вулицю, на четвертому поверсі були три великі кімнати, де, після перебування там друкарні, панували неймовірний розгром і пустка. Ці три кімнати пан д’Еспар використовував для роботи над виданням "Мальовничої історії Китаю", в них поміщалися контора, склад і кабінет, де він проводив частину свого дня; маркіз приходив сюди відразу після сніданку і залишався тут до четвертої години, наглядаючи за виданням, яке він здійснював. У тому кабінеті звичайно приймав він і відвідувачів. Його сини, повернувшись із школи, теж нерідко піднімалися до батька в кабінет. Кімнати першого поверху були ніби святилищем, де маркіз та його сини усамітнювалися від обідньої пори до наступного ранку. Отож його сімейне життя було дбайливо приховане від сторонніх очей. З челяді маркіз держав тільки стару куховарку, що віддавна працювала в його родині, та сорокарічного лакея, який служив йому, ще коли він не одружився з панною де Бламон-Шоврі. За хлопцями доглядала гувернантка. Порядок і чистота в помешканні свідчили про те, що ця жінка була глибоко віддана маркізові; вона вела господарство в домі й з материнською любов’ю піклувалася про дітей. Усі троє слуг, серйозні й небалакучі, здавалося, розуміли, якій меті підкорив маркіз своє домашнє життя. Різниця між їхніми звичками та звичками, притаманними більшості панської челяді, впадала всім у вічі, огортала дім ніби завісою таємничості й давала поживу для всіляких пліток, чому сприяла і поведінка самого маркіза д’Еспара. З цілком зрозумілих причин маркіз не спілкувався з пожильцями будинку. Надаючи великої ваги вихованню дітей, він оберігав їх від стосунків із чужими для них людьми. Можливо, він хотів також спекатися надокучливості сусідів. Така поведінка аристократа в часи, коли ліберальні настрої поширились у Латинському кварталі, як ніколи раніше, неминуче розпалювала ниці пристрасті, почуття підлі й нікчемні, що призводило до пересудів у комірках воротарів, до перешіптування в коридорах – звичайно, ні маркіз, ні його слуги про це й не здогадувалися. Лакея називали єзуїтом, куховарку – лицеміркою, гувернантку – спільницею пані Жанрено, яка оббирала божевільного. А божевільним, звичайно, вважали маркіза. З часом пожильці, самі того не усвідомлюючи, стали пояснювати божевіллям мало не всі вчинки пана д’Еспара і любили побазікати про них, не знаходячи в них ані краплі глузду. Вони не вірили в успіх видання, присвяченого історії Китаю, і кінець кінцем переконали домовласника, нібито маркіз д’Еспар сидить без грошей, а сталося це тоді, коли через властиву заклопотаним людям забудькуватість він вчасно не заплатив податку й одержав з управління зборами повістку про примусове стягнення. 1 січня домовласник у письмовій формі зажадав від маркіза сплати комірного, а воротарка задля розваги затримала цей документ. 15 січня суд уже ухвалив постанову про стягнення плати, і воротарка знову віддала її панові д’Еспару надто пізно, а той подумав, що просто вийшло непорозуміння, він аж ніяк не сподівався зловорожих підступів від людини, в чиєму домі прожив уже дванадцять років. Судовий пристав наклав арешт на маркізове майно саме в ту мить, коли лакей пана д’Еспара збирався віднести домовласникові гроші. Про цей арешт на майно умисне розповіли людям, які були пов’язані з маркізом діловими стосунками, і дехто з них стривожився, а саме ті, котрі вже й раніше почали сумніватися в платоспроможності пана д’Еспара, стурбовані балачками про величезні суми, що їх нібито здирали з нього барон Жанрено із матір’ю. Підозри пожильців, кредиторів та домовласника начебто підтверджувались і надмірною ощадливістю маркіза в його особистих витратах. Він поводився як людина, що розорилася до цурки. Купуючи щось у місцевих крамарів, його слуги негайно розплачувалися за кожну дрібничку, начебто боялися наробити боргів; а якби вони попросили відпустити хай там що на віру, їм, напевне, відмовили б – так підірвали у кварталі кредит маркіза ганебні пересуди. Деякі крамарі доброзичливо ставляться до неакуратних платників, що підтримують із ними приятельські взаємини, і не терплять справних, якщо ті тримаються надто незалежно і не дають собі палець у рот покласти – вислів грубий, але промовистий. Людям властива така поведінка. Майже в усіх прошарках суспільства вони ставляться прихильно до нікчем, які їм лестять, і недолюблюють тих, хто дошкуляє їм своєю вищістю, хай там у чому вона виражається. Крамар, що паплюжить королівський двір, має власних царедворців. Одне слово, спосіб життя маркіза та його синів неминуче мав озлобити сусідів, і їхнє роздратування мимоволі досягло тієї межі, коли людина не зупиняється перед підлістю, щоб занапастити ворога, якого створила собі сама. Пан д’Еспар був дворянином до самої кості, так само, як його дружина була великосвітською дамою; такі люди майже перевелись у Франції, і нині можна порахувати на пальцях осіб, що відповідають цьому означенню. Вони сформувалися на стародавніх уявленнях, на віруваннях, успадкованих від далеких предків, на звичках, засвоєних у дитинстві, а тепер утрачених. Щоб вірити в чистоту крові, в природжені привілеї, щоб подумки поставити себе над іншими людьми, треба від народження знати про відстань між патрицієм і плебеєм. Хіба можна повелівати, коли вважаєш інших рівними собі? Треба, щоб і виховання зміцнювало погляди, якими сама природа обдаровує вельмож, увінчуючи їх дворянською короною ще до того, як мати закарбує на їхньому чолі свій перший поцілунок. Такі погляди і таке виховання неможливі більше у Франції, де ось уже сорок років як випадок привласнив собі право дарувати дворянство, омиваючи своїх обранців кров’ю битв, позолочуючи їх славою, осяваючи ореолом генія; де скасовано закони про заповідне майно та майорат, і через те земельні володіння подрібнюються, а дворяни змушені клопотатися власними справами, замість віддавати всю увагу справам державним; де людина може добути собі велич лише в тривалому й напруженому труді. Настала нова ера. Пан д’Еспар, якщо дивитись на нього як на уламок грандіозної будівлі феодалізму, викликав шанобливий захват. Він вірив, що походження підносить його над юрбою, але визнавав також усі обов’язки дворянства; він був обдарований чеснотами і твердістю духу, які вимагаються від людини шляхетного походження. Саме в таких правилах виховав він дітей і від колиски вселив їм віру в свою касту. Глибоке почуття власної гідності, фамільна гордість, упевненість у власній значущості породили в них царствену велич, лицарську відвагу і поблажливу добрість можновладного сеньйора.