Справа про опіку - Сторінка 12

Їхні манери відповідали їхньому складу думок і здобули б схвалення при королівському дворі, але дратували всіх на вулиці Узвіз Святої Женев’єви, в цій країні рівності, якщо така взагалі існує, де до того ж маркіза д’Еспара усі вважали розореним і всі – від великого до малого – не визнавали привілеїв за дворянином без грошей, будучи переконані, що привілеї повинні належати багатим буржуа. Отже, відчуженість між цією родиною та її оточенням була не тільки видимою, а й глибоко внутрішньою.

– У батька – як і в дітей – зовнішність цілком відповідала духовному складу. Пан д’Еспар – на той час йому було десь років п’ятдесят – можна сказати, уособлював взірець вельможного дворянина XIX століття. Він був худорлявий, світловолосий, риси його благородного обличчя і вираз очей свідчили про високі почуття, але водночас вражали підкресленою холодністю, начебто всім своїм виглядом він вимагав особливої поваги до себе. Орлиний, ледь викривлений праворуч ніс (вада, не позбавлена своєрідної привабливості), голубі очі, високе чоло з різко випнутими надбрівними дугами, густа порость яких відкидала тінь на очі, згущуючи їхню синь, – усе вказувало на прямодушність, наполегливість, бездоганну порядність, але водночас надавало обличчю трохи дивного виразу. Ледь увігнутий лоб міг справді видатися позначеним печаттю безумства, а густі брови, що зрослися докупи, ще підсилювали своєрідність обличчя. У нього були білі й випещені руки аристократа, вузькі, з високим підйомом, ступні. Він невиразно вимовляв деякі звуки, заникувався, свої думки викладав плутано, й у співрозмовника складалося враження, що перед ним людина несерйозна, людина, котра – як то кажуть у народі – просто меле язиком, ні на чому не може зосередитись, сама себе уриває і не докінчує фрази. Ця чисто зовнішня вада була в різкому контрасті з твердою лінією рота і карбованими рисами обличчя. Його дещо поривчаста хода відповідала його манері розмовляти. Всі ці особливості начебто підтверджували божевілля, яке приписували маркізові. Завжди вишукано вбраний, він одначе витрачався на себе мало і по три-чотири роки носив той самий чорний сюртук, дбайливо вичищений лакеєм. Щодо синів пана д’Еспара, то обидва були вродливі й відзначалися тією особливою грацією, яка поєднується з аристократичною гординею. Здоровий рум’янець на щоках, ясний погляд, ніжна, прозора шкіра свідчили про душевну чистоту, правильний розпорядок життя, рівномірний розподіл часу між трудами й розвагами. В обох було чорне волосся й голубі очі, ледь скривлений, як у батька, ніс, та, мабуть, від матері успадкували вони спокійну гідність у розмові, погляді та поставі, притаманну всім Бламонам-Шоврі. Їхні голоси, дзвінкі, мов кришталь, хвилювали душу і чарували своєю ніжністю; одне слово, жінка з радістю почула б такий голос, після того як утопила б погляд у синьому полум’ї їхніх очей. У їхній гордості проступала своєрідна скромність, цнотлива стриманість, таке собі noli me tangere[2]. Якби вони мали більше років, у цій поведінці можна було б запідозрити розрахунок, настільки вони збуджували бажання познайомитися з ними ближче. Старшому, графові Клеманові де Негрпелісу пішов шістнадцятий рік. Уже два роки як він скинув гарненьку англійську курточку, яку все ще носив його брат, віконт Камілл д’Еспар. Клеман уже півроку як перестав відвідувати колеж Генріха IV, він одягався тепер, як молодий денді, і досі тішився радістю, що її переживає підліток, убравшись у свій перший елегантний костюм. Батько не хотів, щоб син змарнував цілий рік на вивчення філософії й вирішив завершити його освіту курсом вищої математики. Крім того, маркіз навчав його східних мов, європейського дипломатичного права, геральдики та історії з першоджерел – із грамот, літописів, із законодавчих актів. Камілл тільки нещодавно перейшов у клас риторики.

День, який Попіно обрав для допиту маркіза д’Еспара, припав на четвер, коли занять у колежах немає. До дев’ятої години, чекаючи, поки прокинеться батько, хлопці гуляли в саду. Молодший брат уперше в житті збирався піти в тир і просив старшого, щоб той умовив батька дати йому дозвіл. Клеман не погоджувався. Віконт завжди трохи зловживав із того, що він слабший, і часто кидався в бійку з братом. Ось і тепер хлопці зрештою зчепились і заходилися борюкатись, розважаючись, мов школярі. Ганяючись один за одним по саду, вони зчинили гамір і розбудили батька; тепер він стояв біля вікна й дивився на них, але хлопці, збуджені битвою, не помічали його. Маркіз із радістю спостерігав за синами; їхні тіла спліталися, наче змії, обличчя, розпалені боротьбою, то блідли, то червоніли, очі метали блискавки, руки й ноги звивалися, мов струни на вогні; вони падали, підхоплювались на ноги і знову зчеплювались, як борці на арені, даючи своєму батькові те відчуття щастя, яке винагороджує за найболючіші страждання бурхливого життя. Дві жінки з пожильців – одна на третьому, друга на другому поверсі – виглянули в сад і стали лихословити про старого безумця, який собі на втіху підбурює до бійки власних дітей. Негайно з вікон повисовувалися й інші голови. Маркіз помітив цікавих і покликав синів. Вони миттю здерлись на його підвіконня, стрибнули в кімнату, і Клеман відразу ж домігся для Камілла дозволу піти в тир. А в домі тільки про те й говорили, що маркізове божевілля проявилося в новій формі.

– Коли близько полудня з’явився Попіно із своїм писарем і, ввійшовши до будинку, запитав про пана д’Еспара, воротарка зголосилася провести їх на четвертий поверх і дорогою розповіла, як сьогодні вранці пан д’Еспар нацькував своїх синів одного на одного і сміявся, мов нелюд, – а нелюдом він і є, – дивлячись, як менший до крові покусав старшого, бо йому страх як хочеться, щоб діти на його очах роздерли один одного на шматки.

– А чому, спитаєте ви мене? – додала вона. – Ну, цього він і сам вам не скаже.

– Воротарка виголосила свій вирок уже на четвертому поверсі перед дверима, на яких висіло оголошення, що тут видають окремими випусками "Мальовничу історію Китаю". Брудна сходова площадка, замацані перила, двері, обляпані друкарською фарбою, розбите вікно, стеля, на якій підмайстри задля розваги понаписували кіптявою від димучих свічок усілякі неподобства, купи паперу та сміття, умисне або через недбалість навалені по кутках, – одне слово, видовище, яке постало перед очима Попіно, так наочно підтверджувало розповідь маркізи, що, попри всю свою неупередженість, слідчий просто не міг не повірити їй.

– От ви й прийшли, панове, – сказала воротарка. – Чудо, а не контора. Тут китайці зжерли стільки грошей, що вистачило б на весь квартал.

Писар з усмішкою глянув на Попіно, і той теж мало не всміхнувся, проте зумів зберегти серйозність, яка подобає слідчому. В першій кімнаті вони побачили старого, який, мабуть, водночас виконував обов’язки розсильного, комірника і касира. Цей старий був майстер на всі руки у "китайських справах". Попід стінами тяглися довгі полиці, завалені вже надрукованими випусками. В протилежному кінці кімнати за дерев’яною перегородкою із заґратованим віконцем, завішеним ізсередини зеленими фіранками, було щось на зразок кабінету. Там таки була каса – на це вказував отвір для видачі грошей.

– Мені треба бачити пана д’Еспара, – сказав Попіно, звертаючись до старого в сірій блузі.

Комірник відчинив двері до сусідньої кімнати. Там слідчий і писар побачили статечного, але скромно вдягненого старого з сивим волоссям і з орденом Людовіка Святого на грудях. Сидячи за столом, він порівнював кольорові відбитки і відірвався від свого діла, щоб глянути на відвідувачів. Ця невеличка кімната правила за контору й була завалена книжками та коректурами. В ній стояв і другий стіл, пофарбований у чорний колір, за яким, напевне, працював хтось іще, в цю мить відсутній.

– Я маю честь бачити перед собою пана д’Еспара? – спитав Попіно.

– Ні, добродію, – відповів старий, підводячись. – А ви в якій справі до нього? – запитав він, підходячи до прибулих із вишуканою ґречністю бездоганно вихованого аристократа.

– В суто особистій, ласкавий пане, – відповів Попіно.

– Д’Еспар, тут до тебе прийшли, – сказав старий з манерами вельможі, заходячи до останньої кімнати, де маркіз біля каміна читав газети.

В цьому кабінеті на підлозі лежав потертий килим, на вікнах висіли штори з простого полотна, стояли кілька стільців з червоного дерева, два крісла, круглий секретер, висока конторка, а на каміні – поганий годинник і два старі свічники. Сивоголовий старий провів туди Попіно й писаря і запропонував їм стільці, наче він був господарем дому. Маркіз мовчки ждав. Після взаємних привітань, під час яких слідчий уважно роздивлявся гаданого безумця, маркіз, природно, поцікавився метою візиту. Тоді Попіно подивився на старого з аристократичними манерами та на маркіза досить промовистим поглядом.

– Я вважаю, пане маркіз, – пояснив слідчий, – що характер моїх обов’язків і доручене мені розслідування вимагають, щоб ми з вами залишилися наодинці, хоча закон у подібних випадках дозволяє присутність родичів. Я слідчий суду першої інстанції департаменту Сени, і голова суду доручив мені допитати вас щодо фактів, викладених у клопотанні маркізи д’Еспар про запровадження над вами опіки.

Старий вийшов з кімнати. Писар зачинив за ним двері й без церемоній розташувався за конторкою, розклавши там свої папери і наготувавшись вести протокол. Попіно не відводив погляду від пана д’Еспара, він спостерігав, як той сприйняв заяву, таку образливу для кожної нормальної людини. Блідий, як усі блондини, маркіз так і спалахнув від гніву; його всього пересмикнуло, він сів, поклав газету на камін і опустив очі. Та він швидко опанував себе і з аристократичною незворушністю почав роздивлятися слідчого, ніби хотів прочитати в нього на обличчі, що це за людина.

– Чому ж, добродію, мене не попередили про наявність такого клопотання? – запитав він.

– Вважають, пане маркіз, що в осіб, над якими вимагають запровадити опіку, не все гаразд з головою, і тому попереджати їх про такі заяви немає сенсу. Обов’язок суду полягає в тому, щоб передусім з’ясувати, чи слушні докази позивача.

– Цілком справедливо, – відповів маркіз. – У такому разі, добродію, будьте ласкаві повідомити мене, що я повинен…

– Ви повинні тільки відповісти на мої запитання, не пропустивши жодних подробиць.