Старий - Сторінка 17

А потім і цей краєвид раптом зник, і перед його очима розляглася безкрая водна гладінь, обмежена десь на обрії синьою смужкою берега; такого величезного простору каторжник ще не бачив зроду, — берег зливався з водою, що слабко блищала під полуденним сонцем. Гуркіт мотора раптом припинився, човен беззвучно поповз слідом за легенькою хвилею, знятою його носом.

— Що ви робите? — спитав начальник.

— Зараз саме полудень,— сказав стерновий.— Може, ми почуємо вибух.

Вони прислухалися, а катер тим часом втратив поступальну інерцію й зупинився, легко погойдуючись; дрібні блискотливі хвилі хлюпали й шелестіли об днище, але жодного звуку ие було чути під безжальним імлистим небом; час повільно нагромаджувався, затягувався, і нарешті полудень проминув.

— Гаразд, — сказав начальник. — Рушаймо.

Мотор знову загув, човен почав набирати швидкість. Начальник перейшов на корму й схилився над каторжником з ключем у руці.

— Ну, тепер тобі хоч-не-хоч доведеться добре поводитись, — сказав він, знімаючи наручники. — Обіцяєш?

— Так, — сказав каторжник.

Вони пливли далі; незабаром берег зовсім зник, і вони опинилися в якомусь невеликому морі. Руки й ноги каторжника були тепер вільні, але він лежав у тій самій позі, затиснувши в руці мотузку, яку обкрутив кілька разів навколо зап'ястка; час від часу він повертав голову подивитися на ялик, що гойдався і підстрибував на хвилях позаду катера; іноді він шукав поглядом берег, озера, при цьому рухалися тільки очі, а обличчя лишалося серйозне, закам'яніле. "Такого величезного простору води, такої пустелі й порожнечі я ще зроду не бачив",— думав, а може, й не думав він. А за три-чо-тири години, коли берег знову показався, а потім зник за метушливим роєм парусних човнів і моторних суден, він подумав: "Я б ніколи раніше не повірив, що на світі є так багато човнів, що існує ціле невідоме мені плем'я матросів", — а можливо, й не подумав цього, а просто роздивлявся довкола, поки катер посувався судноплавним каналом, за яким низько стелився дим великого міста, а потім, уповільнивши хід, пришвартувався _до причалу; з берега за ними стежив мовчазний натовп людей — дивився на них з тією жалісливою пасивністю, яку каторжник уже бачив раніше на людських обличчях. Він одразу впізнав, до якого племені належать ці люди, хоч і не бачив Віксбурга, коли пропливав повз нього. На цьому племені лежала безперечна печать бездомності, така ж, як і на самому каторжникові (хоч він нізащо й нікому не дозволив би зарахувати себе до них).

— Ну, от ми й приїхали, — сказав йому начальник.

— А човен? — сказав каторжник.

— Що човен? Ось він, будь ласка. Чи, може, ти хочеш, щоб я видав тобі за нього квитанцію?

— Ні, — сказав каторжник. — Мені потрібен сам човен.

— Ну, то бери його. Тільки тобі треба дістати десь пас, чи що, — якось нести його.

(— Нести? — сказав гладкий каторжник. — Куди нести? Куди тобі треба було нести його?)

Високий розповів і про це: як удвох із жінкою вони зійшли з катера й один з матросів допоміг йому витягти ялик з води і як він стояв, намотавши мотузку на зап'ясток, аж поки до нього підбіг чоловік, кричачи:

— Ваша черга — здавайте вантаж! Здавайте вантаж! Каторжник і йому сказав про човен, і той закричав:

— .Човен? Який?

А потім вони вдвох перетягли ялик і поставили на козли поряд із іншими, і каторжник обрав за орієнтири рекламу кока-коли й арку розсувного мосту, щоб ялик потім можна було швидко знайти. Після цього його з жінкою (.в руці в нього був загорнутий у газету пакунок) посадили на ваговоз, і за хвилину машина помчала вулицями між рядами будинків і нарешті під'їхала до великої будівлі, арсеналу.

(— Арсеналу? — сказав гладкий каторжник. — Ти хочеш сказати, до в'язниці.

— Ні. То був великий пакгауз, і на підлозі там лежало повно людей з клунками).

Каторжник подумав, що серед них може бути і його партнер, і навіть обійшов пакгауз, шукаючи акадійця і водночас очікуючи слушної миті, щоб підійти ближче до дверей, на яких стояв вартовий. Але коли він нарешті наблизився до виходу, ведучи за собою жінку, солдат перегородив йому шлях, тицьнувши в груди цівкою гвинтівки.

— Назад, назад! — сказав вартовий.— Повертай. Вам усім зараз видадуть одяг. По місту не можна ходити в такому вигляді. І поїсти вам дадуть. А на той час, може, й родичі прийдуть за вами.

Коли вони відійшли, жінка сказала каторжникові:

— Може, якби ви сказали йому, що у вас тут є родичі, він випустив би нас.

Але каторжник не зробив цього; він не міг би пояснити, чому саме, бо надто міцно, надто глибоко це в ньому сиділо; йому ще ніколи не доводилося формулювати в словах те, що він успадкував від довгих поколінь своїх предків, — свою серйозну й ревну віру горянина не в правду, а в могутність і силу брехні: на брехню не слід скупитися, але застосовувати її треба обережно, діючи точно, швидко й напевно, як тонким, смертоносним лезом ножа.

Через якийсь час йому видали одяг — синю робу й комбінезон — і нагодували їх.

(Якась діловита молодичка в накрохмаленій блузці сказала:

— Але ж дитину треба помити, скупати. Інакше вона помре.

А жінка відповіла:

— Так, як на те ваша ласка, пані. Може, він трохи покричить, бо його ще жодного разу не купали. Але він у мене слухняний).

А потім настала ніч, лампи без скляних ковпаків спалахнули якимось самотнім, різким, нещадним світлом над людьми, що хропіли уві сні, і тоді каторжник підвівся, розбудив жінку і, взявши її за руку, повів до вікна. Він розповідав про це в пакгаузі було багато дверей, які вели не знати куди, але він шукав підходяще вікно й нарешті знайшов його й виліз перший, тримаючи в руках дитину й пакунок.

(— Треба було роздерти простирадло й спуститися по ньому, — сказав гладкий каторжник).

Але йому не потрібне було простирадло, бо він опинився вже в густій темряві й під ногами в нього була бруківка. А поблизу було місто — тьмяна, непогасла заграва,— але каторжник так і не побачив його. Він дістався до каналу на світанку, коли рекламу кока-коли ще майже не можна було розрізнити, а розсувний міст вигинався плетивом павучих ніжок на тлі блідо-жовтого неба.

Він не розповідав, як і тоді, коли йшлося про шістдесяти-футову дамбу, як йому вдалося перетягти ялик на воду. Море було тепер у нього за спиною; він міг плисти тільки в одному напрямку. Коли він знову побачив Ріку, то відразу впізнав її. Інакше й не могло бути; ця Ріка стала тепер невід'ємною частиною його минулого, частиною того, що він передасть своїм нащадкам, якщо матиме їх. Але по чотирьох тижнях Ріка мусила виглядати інакше, ніж того ранку, і вона справді потім змінила свій вигляд: Старий Міссісіпі отямився після буйства, ввійшов у береги і мирно лився до моря, коричневий та густий, мов шоколад, між греблями, внутрішні стіни яких, увінчані соковитою літньою зеленню дерев, ще не позбулися зморщок панічного жаху; а по той бік дамб, шістдесятьма футами нижче, роботящі мули, розкарячуючись, тягли плуги по заплідненій землі, яка не потребувала сівби, якій досить було тільки показати бавовникове сім'я, щоб вона одразу починала родити; на початку липня там уже симетричними рядами простягнуться милі буйних кущів, в серпні вони зацвітуть пурпуровим цвітом, у вересні — неначе сніг укриє, присипле чорні поля, борозни зрівняються, загладяться під довгими торбами збирачів, довгі, меткі, чорні руки вбиратимуть бавовну, гаряче повітря буде4 напоєне жалібним виттям бавовноочисних машин, — це буде у вересневому повітрі, але тепер був іще червень, і в повітрі вирували хмари сарани, а в містах пахло свіжою фарбою й клеєм на шпалери — міста, містечка, маленькі самотні дерев'яні причали на палях під оберненими до ріки стінами дамб, нижні поверхи будинків, яскраві й смердючі від свіжої фарби й нових шпалер, і навіть сліди, залишені на палях, стовпах і деревах лютою травневою повіддю,— вже блякло під кожним яскравим срібним поривом гомінкого й короткого літнього дощу.

На краю дамби була крамничка, а біля неї в сонливій куряві стояли кілька осідланих мулів з мотузками замість вуздечок і лежали кілька собак; жменька негрів сиділа, жуючи тютюн, на сходах під рекламою протималярійних ліків, а поруч зупинилися троє білих, один з них помічник' шерифа, який приїхав збирати голоси, щоб перемогти на виборах у серпні свого начальника (який дав йому роботу). Всі вони дивилися на ялик, що з'явився з сліпучого блиску полудневої води й наближався до берега. Ось із нього вийшла жінка з дитиною на руках, а потім чоловік, високий чоловік, одягнений, як усі побачили, коли він наблизився, у злинялий, але нещодавно випраний і цілком чистий арештантський костюм. Він зупинився в куряві біля мулів, що дрімали, і втупився світлими, холодними, невеселими очима в помічника шерифа, який конвульсивно смикав рукою у себе гйд пахвою, — жест, який — всі присутні розуміли це — мав означати, що він хоче одним блискавичним рухом вихопити пістолет. Смикав він досить довго, але безуспішно. Нарешті це, очевидно, набридло незнайомцеві.

— Ви з поліції? — спитав він.

— Ти вгадав, щоб тебе чорти взяли! — сказав помічник шерифа. — От стривай, я тільки дістану цей клятий пістолет...

— Гаразд, — сказав чоловік. — Онде ваш*ювен, ось ота жінка, а того телепня на даху будинку я так і не знайшов.

Наступного ранку до каторжної тюрми приїхав один з молодих помічників губернатора. Він і справді був ще досить молодий чоловік (щоправда, йому було вже за тридцять, але він не шкодував про те, бо належав до породи людей, що ніколи не хотіли й не хотітимуть того, чого не мали чи не матимуть) — в минулому член клубу найкращих студентів одного з університетів східного узбережжя, а нині високопоставлений урядовець у штабі губернатора; він не купив собі цю посаду грошовим внеском у передвиборчу кампанію; він умів невимушено розповідати свої історії на верандах крамничок у селищах лісорубів, вражаючи слухачів своїми костюмами вільного європейського крою; своїм незвичайним обличчям з орлиним носом і лінивими, зневажливими очима. Слухаючи його, люди в комбінезонах реготали й спльовували тютюн, а він з тим самим виразом очей пестив немовлят, названих на честь останнього чи майбутнього губернатора штату, і водночас (так казали про нього, звісно, цілком безпідставно) — випадково чи просто з неуважності — і сідниці тих, що вже не "були немовлятами, але ще, безперечно, не дійшли віку, в якому надається право голосу.

До кабінету начальника в'язниці він зайшов з портфелем у руці; невдовзі туди завітав і старший наглядач, який під час поводі був на дамбі.