Старий - Сторінка 8

Цим він і був зайнятий, аж поки раптом не зрозумів, що насувається хвиля.

Каторжник і сам не знав, як це він здогадався про хвилю. Він нічого не почув, нічого не побачив і не відчув. Просто ялик раптом опинився у стоячій воді, тобто правильний чи неправильний, але рівнобіжний рух води припинився й почався рух прямовисний. А можливо, його попередила непереборна й майже фанатична віра у підступність і вроджену злобність стихії, з якою його, здавалось, назавжди зв'язала доля; попередила раптова впевненість у тому, що саме зараз ця стихія вчинить те, що вже давно ладналася вчинити, — впевненість, яка вийшла далеко за межі і страху, і подиву. Отже, він завернув човна, як завертають, здиблюючи, стрімкого коня, але тепер, дивлячись назад, не впізнав навіть річища, яким приплив. Він не знав, чи просто не бачить ріки, чи ж вона зникла якийсь час тому, а він цього не помітив; не знав, чи річка загубилася в затопленому світі, чи ж світ потонув у безмежній ріці. А тепер він до того ж не міг би сказати, чи пливе перед хвилею, чи їй навперейми; йому залишалося єдине: відчувати, як навально насувається дика сила за його спиною, веслувати так швидко, як тільки можуть його виснажені і вже задубілі м'язи, і намагатися не дивитись на жінку, відірвати від неї погляд і дивитися кудись убік, поки вони не обернуться до чогось рівного й твердого, чогось над водою. Отож виснажений, із запалими очима, які він майже фізичним зусиллям намагався відірвати од неї, — немовби його очі були отими паличками з гумовими присосками на кінці, що ними стріляють з іграшкового пістолета, — каторжник веслував далі, і його знесилені м'язи корилися вже не волі його, а тій загіпнотизованій слабкості за межами звичайної виснаже-'ності, якій легше продовжувати рух, аніж припинити його. Він веслував, аж поки ялик зяову врізався з розгону в щось;' чого він не зміг обминути. І каторжника ще раз кинуло вперед, на дно човна, і, стояяи рачки, він підвів дике, опухле обличчя, побачив чоловіка з рушницею й хрипко сказав: "Віксбург? Де Віксбург?"

Коли каторжник розповідав це, то навіть по семи тижнях, коли він був уже в безпеці, вільний від турбот, під замком, під наглядом і надійно застрахований ще десятьма роками, доданими до його строку за спробу втекти, в його обличчі, голосі, мові з'являлось щось від тодішнього істеричного, неймовірного обурення. Його так і" не пустили в той, інший човен. Він розповідав, як ухопився за обшивку (це був брудний, непофарбований критий човен з похиленим бляшаним димарем. Коли ялик наскочив на нього, цей човен плив і, очевидно, навіть не змінив свого курсу, хоч ті троє, що були в ньому, напевно, весь час стежили за яликом,— там був ще один чоловік, босий, розпатланий, бородатий, він сидів за кермовим веслом, і жінка в брудному чоловічому одязі, що стояла, прихилившись до дверей, і дивилася на каторжника з тією ж холодною байдужістю) і як човен потяг його за собою, а він намагався висловити, пояснити свою просту і (для нього принаймні) зрозумілу потребу, бажання. Розповідаючи про це, намагаючись розповісти про це, він знову відчував, немов приступ лихоманки, тодішню незабутню образу і дивився, як між тремтячими пальцями тоненькою цівкою сиплеться тютюн із невдало скрученої цигарки, а потім і сам папірець рветься із сухим тріском, схожим на слабкий постріл.

— Спалити мій одяг? — прохрипів каторжник. — Спалити його?

— А як же ти в чорта сподіваєшся втекти з такою вивіскою? — сказав чоловік з рушницею.

Каторжник спробував відповісти, спробував пояснити, як уже намагався пояснювати не тільки тим трьом людям у човні, а всьому довколишньому світові — похмурій воді й жалюгідним деревам і небесам, — і не для свого виправдання, бо пін його не потребував і знав, що його слухачі, інші каторжники, також не вимагають від нього виправдання. Він розповів чоловікові з рушницею, як йому разом з товаришем дали човен і звеліли підібрати чоловіка й жінку і як він загубив товариша й не зміг знайти чоловіка, а тепер страшенну Хоче знайти що-небудь рівне й тверде, щоб залишити там жінку, поки він знайде поліцая чи шерифа. Він думав про свій дім, про місце, де він жив трохи не з дитинства, про давніх друзів, чиї звички він знав і які знали його звички, про знайомі поля, де він виконував роботу, якої його навчили і яка подобалася йому, про мулів, чиї звички він знав і поважав, як знав і поважав характери деяких людей; він думав про бараки вночі, із сітками проти комах влітку й добрими грубками взимку, — бараки, де були і дрова, і їжа, про футбол і кіно в неділю — про речі, які, за винятком футбола, він ніколи раніше не знав. Але найбільше він думав про свою репутацію (два роки тому йому запропонували стати старостою. Йому більше не довелося б орати землю чи годувати худобу, він мусив би тільки ходити із зарядженою гвинтівкою за тими, хто робив це, але відмовився. "Я, мабуть, краще ходитиму за плугом,— сказав він серйозно.— Я вже раз спробував був скористатися з пукавки, і з мене досить"), про своє добре ім'я, свою відповідальність не тільки перед тими, хто відповідав за нього, але й перед самим собою, свою власну честь — честь виконати те, що його попросили виконати, свою гордість Із того, що він може зробити це, незважаючи ні на що. Він думав про це і слухав, як чоловік з рушницею говорить про втечу, і йому здавалося, що він отак висітиме і човен тягтиме його, аж доки не розірве навпіл. (Саме в цей час він, за його словами, вперше побачив цапині борідки моху на деревах. Мох міг, звісно, з'явитися й кілька днів тому, але каторжник вперше помітив його саме тепер).

— Зрозумійте ж, я зовсім не збираюся тікати! — кричав каторжник. — Ви ж можете сидіти собі там з рушницею й стерегти мене, — будь ласка, я ж сам прошу вас за це. Я тільки хочу висадити цю жінку на...

— Я тобі вже сказав, що її я можу взяти на борт, — промовив монотонним голосом чоловік з рушницею. — Але на моєму човні немає місця для типів, які шукають шерифа. Мені такі типи не потрібні, та ще й у тюремному одязі.

— Якщо він полізе на палубу, дай йому прикладом по черепу, — сказав той, що сидів на кормі. — Він же п'яний.

— Він не полізе на палубу, — сказав чоловік з рушницею. — Він божевільний.

І" тут втрутилася жінка. Вона все ще нерухомо стояла, прихилившись до дверей, у злинялому, латаному й брудному комбінезоні, такому ж, як і на обох чоловіках.

— Дайте їм якого-небудь їдла й скажіть, щоб забиралися геть.— Вона випросталася, перейшла палубу й окинула супутницю каторжника холодним, похмурим поглядом.— Скільки вам ще зосталося?

— Ще місяць,— сказала жінка з човна,— але я...

Жінка в комбінезоні обернулася до чоловіка з рушницею. , — Дай їм трохи харчів,— сказала вона.

Але чоловік з рушницею все ще дивився вниз, на жінку в човні.

— Ну, давай,— сказав він каторжникові,— висаджуй її до нас на палубу й забирайся геть.

— А що буде з тобою,— сказала жінка в комбінезоні,— коли ти спробуєш передати її поліцаєві? Коли ти підпливеш до шерифа, а шериф спитає тебе, хто ти такий? .

Але чоловік з рушницею навіть не глянув на неї. Рушниця, яку він тримав на руці, навіть не хитнулася, коли тильним боком другої руки він сильно вдарив жінку по обличчю.

— Ти, сучий сину,— сказала вона.

Але чоловік з рушницею і тепер навіть не глянув на неї.

— Ну, то що? — спитав він у каторжника.

— Невже ви не розумієте, що я не можу? — вигукнув каторжник.— Невже ви не розумієте цього?

В цю мить, розповідав він потім, він здався. Зрозумів, що приречений. Тобто тепер він зрозумів, що ніколи не позбудеться її так само, як ті, що посадовили його в ялик і послали на розшуки, розуміли, що він нізащо не здасться; і коли серед речей, що їх жінка в комбінезоні кидала в ялик, він побачив банку із згущеним молоком, то вирішив, що це призвістка, небажана й неминуча, як телеграфне повідомлення про смерть,— призвістка того, що йому не пощастить навіть вчасно знайти плоску, тверду поверхню, щоб дитина народилася на ній. Отже, розповідав каторжник, він все ще удержував ялик коло борту критого човна, коли під ними звелася в першій грайливій спробі друга хвиля, а жінка в комбінезоні в цей час перебігала від каюти до поручня й шпурляла їм харчі — великий кусень солонини, підгорілі шматки черствого хліба, які вона висипала в ялик, мов сміття, з великого листа і, нарешті, брудну й заяложену ковдру, а він усе ще чіплявся за обшивку, намагаючись перебороти дедалі дужчу силу течії, нової хвилі, про яку в ту мить забув, бо все ще намагався розтлумачити своє таке просте бажання чоловікові з рушницею, поки той (а він єдиний із трьох був взутий) не почав бити його підборами по пальцях. Каторжник відсмикував то одну, то другу руку, щоб урятуватись від важких черевиків, і знов хапався за поруччя, поки чоловік з рушницею не замахнувся ногою йому в обличчя, і тоді він відсахнувся вбік, щоб ухилитись від удару, і в цей час випустив з рук борт критого човна. Під його вагою ялик відхилився й став боком до течії, що прудкішала щосекунди, вода підхопила ялик і понесла вперед. І каторжник знову почав щосили веслувати, немов людина, що поспішає до безодні, знаючи, що в ній судилося померти, і, веслуючи, оглядався назад, на критий човен, на три обличчя, похмурі й злобно насмішкуваті, що швидко зменшувалися в міру того, як ширшав водний простір між ними. І тоді каторжник, приголомшений, задихаючись від нестерпної образи, яка полягала не в тому, що йому відмовили, а в тому, що йому відмовили в такій дрібниці (адже він хотів так мало, просив так мало, і все ж у відповідь від нього зажадали ціну всього його життя. І вони, напевно, знали, що якби він міг заплатити цю ціну, то не був би там, де був зараз, не просив би того, що просив), підняв дошку над головою і, потрясаючи нею, почав проклинати їх і не замовкнув навіть тоді, коли з дула рушниці вихопився спалах і шріт застрибав по воді коло борту ялика.

Отже, як каторжник потім розповідав, він якийсь час кричав і вимахував дошкою, а тоді раптом згадав, що десь позад нього, в болоті, здіймається нова хвиля, нова стіна води, повна будинків і дохлих мулів. І тоді він перестав кричати й знов схопив дошку. Він не намагався випередити хвилю.