Старий - Сторінка 9

З досвіду він уже знав, що, коли вона дожене його, йому доведеться плисти в той самий бік, куди котиться і вона, незалежно від його волі; коли це станеться, він плистиме так швидко, що не зможе зупинитися, навіть якщо на його шляху траплятимуться місця, де він міг би висадити жінку. Час — ось що підганяло його тепер, отже, йому лишалося одне: якомога довше випереджати хвилю й сподіватися, що він допливе кудись, перш ніж вона насуне. Тому він веслував далі; його м'язи були такі втомлені, що вже не відчували втоми; так людина, яку надто довго переслідує лиха доля, перестає вважати її лихою і тим більше, звичайно, долею. Він навіть поїв ті сухі шматки, завбільшки з бейсбольні м'ячі, що вагою й твердістю не відрізнялися від антрациту, незважаючи на те, що вже якийсь час пролежали у воді на дні ялика, в тому місці, куди їх кинула жінка з критого човна,— ті тверді, мов залізо, і важкі, мов свинець, шматки, які б ніхто не назвав хлібом, коли б не бачив їх на чорному декові, де їх випікали, навіть їв він однією рукою, бо не хотів випускати з другої дошку.

Він намагався розповісти й про те, що трапилося потім,— про той день, коли ялик мчав уперед поміж порослими мохом бородатими деревами, а з хвилі позаду щоразу вихоплювалися малі, повільні, допитливі щупальці, на мить легко й грайливо торкалися ялика із слабким шипінням, зітханням, майже хихотінням і зникали знову, а ялик плив далі, мчав далі, і довкола не видко було нічого, крім дерев, і води, і пустелі, і каторжникові вже не здавалося, що він намагається залишити позад себе час і простір чи скоротити час і простір перед собою,— йому здавалося, що і він, і хвиля висять тепер разом, нерухомо, в чистому часі над заснулою пустелею, по якій він веслує вперед не з надією доплисти кудись, а тільки для того, щоб залишити непорушеною маленьку відстань, що дорівнює довжині ялика, між собою й нерухомою, непозбутньою масою жіночого тіла. Потім настала ніч, і ялик мчав далі, мчав дуже швидко, бо швидкість над чимось незнайомим і невидимим завжди здається особливо великою, і перед ним не було нічого, а за ним — фантастичний, кошмарний образ рухливої маси води із спіненим і роздвоєним, мов зміїне жало, гребенем. А потім — знову світанок (і знову один з тих переходів від світла до темряви як уві сні, і знову до світла — так раптово, анахронічно й неправдоподібно, як посилення й послаблення світла на театральній сцені), і ялик почав випливати з темряви, але жінка тепер уже не лежала під зібганою, промоклою солдатською курткою, а сиділа, розігнувши спину, вчепившись обома руками в борти, із заплющеними очима, закусивши нижню губу, а він несамовито веслував уламком дошки, повернувши до неї дике, опухле, невиспане обличчя, й, вирячивши очі, кричав:

— Терпіть! Ради бога, потерпіть!

— Я роблю, що можу,— сказала вона.— Але хутчіш! Хутчіш!

Каторжник розповідав про це, про це неймовірне "хутчіш! хутчіш!": людина летить у провалля, а їй кажуть — вчепися за щось і врятуйся; вже сама розповідь про це, химерна, смішна, комічна й блазенська, поставала з гарячки нестерпного забуття а іще нестямнішою нереальністю, ніж будь-яка небилиця, освітлена вогнями рампи.

Він був тепер у басейні...

(— У басейні?— спитав гладкий каторжник.— Але ж це те, в чому купаються?

— Що ж,— різко сказав високий, дивлячись на свої руки.— Я там купався.— Величезним зусиллям він змусив свої руки заспокоїтися настільки, що пальці нарешті розчепірилися, і тоді, все ще не наважуючись поворушити пальцями, він простежив, як обидві половинки цигаркового паперу легко, з тремтливою нерішучістю опустилися на підлогу між його ногами).

...У басейні, в широкому, спокійному жовтому морі, що мало несподівано й дивно умиротворений вигляд. І в каторжника в ту мить майнула думка, що ця місцевість звикла до води, звикла бути під водою; він навіть згадав її назву — хтось йому сказав її згодом, за два чи три тижні: Етче-фелейя.

(— В штаті Луїзіана? — спитав гладкий каторжник.— Тобто ти хочеш сказати, що виплив із штату Міссісіпі? Оце так так...— Він пильно дивився на високого.— Не може бути... Напевно, це було десь по той бік од Віксбурга.

— Там, де я був, ніхто не казав, що навпроти лежить Віксбург, — сказав високий.— Вони говорили про Батон-Руж).

...І він почав розповідати про місто, про маленьке, чепурне, біле містечко, мов намальоване, між величезними, дуже зеленими деревами, про які він згадав у своїй розповіді так само раптово, як вони, напевно, й з'явилися перед ним тоді — несподівані й ефемерні, немов міраж, і неймовірно мирні дерева, що височіли за рідкою низкою човнів, прив'язаних до товарних вагонів, які стояли аж по двері у воді. А потім він спробував розповісти й таке: як він з хвилину стояв по пояс у воді, у відчаї дивлячись назад, у човен, де напівлежала жінка; очі в неї все ще були заплющені, руки стискали борти так, що побіліли пальці, а по підборіддю з прокушеної губи текла кров.

— Як далеко мені доведеться йти? — спитала вона.

— Звідки ж я знаю? — крикнув він.— Але кажу вам, там десь суходіл! Земля, будинки!

— Якщо я спробую поворухнутися, то вона народиться навіть не в човні,— сказала вона.— Треба підплисти ближче.

— Гаразд! — вигукнув каторжник дико і відчайдушно.— Заждіть тут. Я піду й здамся, і тоді вони самі...

Він не договорив, не хотів витрачати на це час. І потім він розповідав, що було далі: як, спотикаючись, борсаючись у. воді, він намагався бігти, як схлипував, задихався; і як він потім побачив це: вантажну платформу над жовтим розливом, а на ній маленькі постаті в уніформі, такі ж, як раніше; він "казав, що в таку мить усі дні після того першого, невинного ранку злилися воєдино'і зникли, немов їх і не було, немов одна мить заступила другу (заступила? ні, злилася з нею), а він не перенісся через якийсь проміжний простір, а просто повернув і, здіймаючи бризки, кинувся до платформи, піднявши руки, хрипко вигукуючи щось. І— тут він почув зляканий крик: "Ось один з них!" — а потім команду, брязкіт зброї і тривожне: "Он він біжить! Он він біжить!"

— Так! — закричав він на бігу, падаючи у воду й знов підводячись.— Я тут! Тут! Тут! — і біг далі, аж доки не пролунав перший безладний залп, а тоді зупинився, замахав руками, волаючи:— Я хочу здатися! Я хочу здатися! — і побачив, відчуваючи не страх, а якесь дивне нестерпне обурення, як жменька постатей в уніформах розсунулась і з'явилось дуло кулемета; потім тупе і товсте рильце повернулось, опустилось і націлилося в нього, в той час як він усе ще кричав хрипким, надірваним голосом:

— Я хочу здатися! Невже ви не чуєте менеї

Він кричав і тоді, коли .повернувся "до солдатів спиною й кинувся бігти, хлюпаючи, занурюючись у воду, а потім пірнув і почув, як кулі ляскають по воді над ним; він дряпав по дну руками, все ще намагаючись кричати й тоді, коли знову став на ноги й побіг, нахилившись так, що над поверхнею виднілася тільки спина, і обурений крик вихоплювався бульбашками з його рота й клекотів перед обличчям, бо ж він хотів тільки здатися!

А потім він опинився, але ненадовго, в якомусь порівняно захищеному місці, де кулі не могли його досягти. На якусь мить він зміг зупинитися й звести подих, перш ніж кинутися далі. Тепер шлях до човна був вільний, хоч час від часу він ще чув крики й поодинокі постріли позад себе, і він побіг задихаючись, схлипуючи, тримаючись за глибоку рвану рану в м'якуші руки, рану, яку дістав не знати коли і як, і він кричав на бігу, хоч уже ні до кого зокрема не звертався, як ні до кого не звертає свого передсмертного вереску заєць, бо цей вереск є, власне, обвинуваченням усьому життю, його безглуздості й стражданню, його безмежній здатності бути безглуздим і завдавати страждання. Він усе ще кричав:

— Я ж нічого не хотів, тільки здатися!

Він повернувся до ялика, заліз у нього й узяв уламок дошки. Коли він потім розповідав про це, то, незважаючи на сліпу лють, що була кульмінаційною точкою його розповіді, вона, ця розповідь, стала зовсім простою; тепер він зігнув ще один цигарковий папірець пальцями, що зовсім не тремтіли, І висипав, на нього тютюн із пачки, не впустивши й крихітки,— немов, вийшовши з-під кулеметного обстрілу, він потрапив туди, де для подиву місця вже не було. І дальша розповідь його долинала до слухачів немовби з-за перегородки з матового напівпрозорого скла, як щось таке, що скоріше бачиш, аніж чуєш,—плетениця тіней, без чітких обрисів, але досить виразних; тіней, що пливли гладко, логічно, спокійно й безгучно.

Вони були в ялику, посередині широкого мирного річища, яке не мало меж і по якому маленький, жалюгідний ялик мчав невідомо куди, гнаний нездоланним натиском течії, а маленькі, охайні містечка, оточені високими дубами, залишалися недосяжні, як міраж, десь понад краєм повитого серпанком незмінного обрію. Каторжник тепер уже не вірив їм, не звертав на них уваги, він був приречений; ці містечка означали для нього менше, ніж витвори хворої уяви чи міраж, і він веслував тепер уламком дошки вже без будь-якої мети, навіть надії і тільки час від часу поглядав на жінку, що сиділа, обхопивши коліна руками, зіщулившись у єдину величезну грудку. Він плив у нікуди й тікав од нічого, він просто веслував далі, бо робив це вже надто довго і боявся, що м'язи його закричать од болю, якщо він зупиниться.

Таким чином, коли це трапилось, він не здивувався. Він почув звук, який вже добре знав (щоправда, раніше він чув його тільки один раз, але нікому не треба чути його більше як один раз) і якого чекав, обернувся, все ще веслуючи, й побачив хвилю, на закрученому гребені якої неслися, мов соломинки, дерева, якісь уламки, дохлі тварини. Цілу хвилину він дивився на неї через плече, охоплений тією слабкістю, що лежить далеко за межами гніву й обурення, слабкістю, при якій зникають навіть страждання, навіть здатність відчувати образу. З якоюсь відчуженою цікавістю він думав про те, що можуть витримати ще його задубілі нерви, які ще випробування чекають їх, аж доки хвиля не нависла над ним. Тільки тоді каторжник повернув голову. Він веслував так само ритмічно, не уповільнюючи й не прискорюючи рухів; усе ще веслуючи з тією ж знесиленою, загіпнотизованою витривалістю, він побачив оленя, що плив у воді, спочатку він не зрозумів, що це пливе, і навіть не помітив, як завернув ніс човна услід за оленем,— він просто стежив за головою у воді поперед себе, коли хвиля обрушилася і ялик злетів, як уже злітав раз, на місиві з дерев, будинків, мостів, огорож.