Старий - Сторінка 11

Жінка прокинулася, заворушилась.

— Хіба вже час вирушати? — спитала вона.

— Атож,— відповів каторжник.— Ви ж не збираєтеся народжувати ще одного сьогодні вранці?

Він заліз у ялик і відштовхнув його від землі, яка одра--> зу почала зникати в тумані. —г

— Подайте мені весло,— кинув він через плече, не обертаючись.

— Весло?

>Він повернув голову, —г— Весло.4 Ви лежите на ньому.

Але весла під нею не було, і з хвилину, протягом якої горб-острів повільно танув у тумані, що огортав ялик, як огортають коштовний самоцвіт, легкими й невідчутними на дотик пластівцями, каторжник сидів навпочіпки, охоплений не відчаєм, а лютим обуренням Людини, яка, щасливо вислизнувши з-під сейфа, що падав на неї, дістала натомість по голові п'ятдесятиграмовим прес-пап'є із сейфа. І це почуття було тим нестерпніше, що він добре знав: ще ніколи в житті не було у нього так мало часу на роздуми і відчай. Каторжник не вагався. Схопившись за кінець виноградної лози, він стрибнув у воду, зник під нею, потім, несамовито перебираючи ногами й руками, немов людина, що намагається видряпатися на стрімку скелю, виринув (він досі не вмів плавати) і, борсаючись, б'ючи по воді руками, рушив до вже майже зниклого горба спочатку у воді, а потім по воді, як учора той олень. Виліз на багнистий схил і впав, задихаючись, хапаючи ротом повітря, міцно стискаючи в руці кінець виноградної лозини.

Потім він вибрав найкраще, на його думку, дерево (в якусь мить, усвідомлюючи, що божеволіє, він мало не спробував пиляти стовбур краєм бляшаної банки) і розпалив під ним вогнище, відтак пішов шукати чогось на сніданок. Наступні шість днів він провів у пошуках їжі, а дерево тим часом прогоріло наскрізь і впало, а потім обгоріло до потрібної довжини, і каторжник весь час підтримував маленькі, хитрі язички вогню обабіч колоди, щоб надати їй форми весла, підтримував вогники й уночі, поки жінка з немовлям спали в човні (воно тепер їло, ссало материнське молоко, і каторжник повертався до них спиною або навіть ішов у чагарі щоразу, коли жінка починала розстібати вицвілу військову куртку). Він стежив за яструбами угорі і в такий спосіб добував зайців, а двічі — й опосумів; одного разу вони з'їли дохлу рибу, від якої їх обсипало і довго боліли животи; а потім пообідали змією, про яку жінка думала, що це черепаха, і яка їм зовсім не зашкодила; а одної ночі пішов дощ, і каторжник підвівся, нарвав гілок, повитрушував з них змій з уже знайомим почуттям власної невразливості (він уже не думав: "Це тільки ще,одна змія", а просто сходив їм з дороги, так само як і вони, якщо встигали, похмуро давали йому дорогу) і спорудив захисток, але дощ одразу припинився й більше не починався, і жінка повернулася до ялика.

Потім однієї ночі,— на цей час колода, що обгоряла повільно, нудно, була вже майже веслом,— однієї ночі він спав на нарах, на своїх нарах у бараці, і було холодно, він намагався натягти на себе ковдру, але мул не давав йому, штовхався, силкуючись залізти на вузькі нари й лягти поряд із ним, і ось нари стали холодними й мокрими, і він хотів злізти з них, але мул не пускав його, вхопився зубами за пояс і смикав, шарпав, кидаючи назад на холодні, мокрі нари, а потім, притиснувшись мордою, лизнув обличчя холодним, слизьким, мускулястим язиком — і каторжник прокинувся й побачив, що багаття погасло, навіть жевріючих вуглинок не зосталося під майже готовим веслом, яке він випалював, і щось слизьке й швидке переповзало через нього, а сам він лежав у воді, і ялик то смикав за виноградну лозину, якою він обв'язався навколо пояса, то штурхав і штовхав його. Потім іще щось заворушилося й почало тицяти його в ногу (це була колода-весло), і коли він схопився, намагаючись намацати рукою ніс ялика, то почув всередині його якесь швидке шурхотіння, а потім жінка раптом замолотила кулаками об борти й заверещала: '

— Щурі! Тут повно щурів!

—' Лежіть тихої — крикнув він.— Це тільки змії. Краще помовчіть, поки я знайду човен.

Намацавши його нарешті, він заліз всередину, забравши з собою незакінчене весло; знову туге, мускулясте тіло закрутилося в нього під ногою; змія не ужалила; а якби й ужалила, він однаково не звернув би на це уваги,— він дивився* поверх корми, туди, де слабко, невиразно світилася відкрита вода. Каторжник спрямував ялик туди, орудуючи веслом, як тичиною, розсуваючи гілля, в якому кишіли змії, і дно ялика слабко відгукувалось на важкі сплески,— це падали у воду змії,— а жінка безнастанно верещала. Нарешті дерева & острів залишилися позаду, і каторжник відчув, як звиваються змії навколо його кісточок, почув, як вони шарудять, переповзаючи через борт. Тоді він витяг весло з води й різко провів ним по дну човна, вперед і назад, а потім з боку в бік; ще три змії вилетіли, скручуючись і розкручуючись на тлі блідої води, і вникли позаду.

— Заткніть пелькуі — крикнув він жінці.— Замовкніть! Я б і сам-обернувся на змію, щоб тільки вибратися звідсиі

Коли блідий, холодний, схожий на облатку диск вранішнього сонця зійшов над яликом, повитим тонкими ватянимиї пластівцями туману, каторжник (а він не знав, чи пливуть" вони кудись, чи стоять на місці) знову почув той звук, який уже двічі чув раніше й запам'ятав на все життя,— то невблаганно насувалася страшна сила розбурханої води. Але цього разу він не міг визначити, з якого боку чути той звук. Здавалось, він лунав звідусіль, наростаючи й стихаючи, немов привид у тумані, що мить тому був десь далеко, за багато миль від ялика, а наступної — вже нависав над ним, готовий роздушити, потопити; часом каторжникові починало здаватися (і все його стомлене тіло тоді напружувалося до болю, до крику), що він от-от наштовхнеться на джерело цього звуку, і він одчайдушно завертав ялик своїм недоробленим веслом, вагою в двадцять п'ять фунтів, яке кольором і на дотик нагадувало цеглину або щось вигризене бобрами із старого комина,— і звук знову виникав десь просто перед ним. Потім щось страшенно загуло над його головою, він почув людські голоси, вдарив дзвін —■■ і звук припинився, й водночас зник туман, як буває, коли проводиш рукою по запітнілій віконній шибці. Ялик лежав на коричневій воді, яка виблискувала під сонцем, поряд з пароплавом, за якихось тридцять ярдів од нього. Палуби пароплава були заповнені чоловіками, жінками й дітьми, які сиділи й стояли серед безладно нагромаджених меблів і диви-лися-сумно й мовчазно вниз, на ялик, поки каторжник і людина з мегафоном на капітанському містку перегукувалися (один ледве погукував, а другий — ревів), намагаючись перекрити пахкання машин, що давали задній хід.

— Куди це ти пливеш? Життя тобі набридло, чи що?

— В якому напрямі Віксбург?

— Віксбург? Віксбург? Підпливай до нас і лізь на палубу.

— А човен теж візьмете?

— Човен? Човен? — з мегафона посипалася лайка, розкотисті хвилі прокльонів та біологічних понять, то глухих, то лунких, то безтілесних, немов вода, повітря, туман вимовляли їх, викрикували слова, а потім самі вбирали їх, і нікому вони не завдавали шкоди, не викликали ні гніву, ані образи.— Якби я брав на борт кожну плаваючу бляшанку з-під сардин за бажанням отаких клятих мускусних щурів, як ти, то в мене на пароплаві не лишилося 6 місця навіть для лоцмана. Лізь на палубу! Чи ти, може, гадаєш, що я стовбичитиму тут на задньому ході до судного дня?

— Без човна я не поїду,— сказав каторжник.

І тут заговорив інший голос, такий спокійний, лагідний, що-'на мить він видався ще дивнішим та нереальнішим, ніж ревіння й безплотна лайка мегафона:

— Куди ви, власне,, збираєтеся плисти?

— Я не збираюсь,— сказав каторжник.— Я пливу. До Парчмена:

-Чоловік, який говорив останнім, обернувся і, очевидно, обмінявся кількома фразами з кимсь третім на капітанському містку. Потім він знову подивився вниз, на човен.

— До Карнарвона?

— Як? — перепитав каторжник.— До Парчмена!

— Гаразд. Ми пливемо в той бік. Висадимо вас де-небудь поблизу вашого міста. Підіймайтеся швидше. Ми переводимо вугілля, балакаючи тут з вами.

Отже, каторжник підплив до борту пароплава; спочатку допомогли перелізти через поруччя жінці з дитиною, а потім виліз і він сам. Кінець виноградної лозини, прив'язаної до мотуза, він не випустив з руки й тоді, коли ялик підняли на палубу над котельною.

— О господи,—сказав чоловік, той, що розмовляв лагідним голосом.— І оце вам правило за весло?

— Еге ж,— сказав каторжник.— Я загубив дошку.

— Дошку,— сказав лагідний чоловік (каторжник розповідав, що він майже прошепотів це).— Дошку. Так-так. Ну ходімте, поїсте чогось. Про ваш човен уже подбали.

— Я краще залишусь тут,— сказав каторжник. Бо тепер, як він потім розповідав, він уперше звернув увагу на те, що інші люди, інші біженці, що заповнювали палубу, а тепер оточили мовчазним кільцем перекинутий ялик, на якому сидів він з жінкою (виноградну лозину, все ще намотану на зап'ясток, він стискав у руці), і витріщалися на них з якимсь дивним, жалісливим і сумним напруженням, не були. білі...

(— Цебто вони були негри? — сказав гладкий каторжник.

— Ні. Вони були не американці.

— Не американці? Отже, ти навіть виплив із Америки?

— Не знаю,— сказав високий.— Вони згадували якусь Етчефелею і говорили так: "бала-бала".

— "Бала-бала"?— спитав товстий каторжник.

— Атож, отак вони розмовляли,— сказав високий.— Бала-бала, бам, кау-кау-ту-ту).

Він сидів і дивився; як вони перемовляються — "балабала" — поміж собою і знову витріщаються на нього, а потім вони розступилися й пропустили того лагідного чоловіка {на його рукаві була пов'язка з червовим хрестом) і ще одного — стюарда — з їжею на підносі. В руках у лагідного були дві склянки з віскі.

— Випийте оце, — сказав лагідний чоловік. — Воно.даал зігріє.

Жінка взяла й випила, але каторжник, як він потім розповідав, дивився на свою склянку й думав: "Я не куштував віскі вже сім років". А Доти він куштував його тільки один раз; це було в підпільній ґуральні в сосновому бору; йому було тоді сімнадцять років, він пішов туди з чотирма приятелями, двоє з них були вже дорослі — одному сорок два чи три, а другому близько сорока років; він запам'ятав це. Тобто він запам'ятав, напевне, тільки третину з того, що відбулося того вечора: дикий гармидер при пекельному світлі вогнища, важкі удари: його били по голові (і він теж гатив кулаками по чиїхось твердих кістках), потім пробудження під різким, сліпучим сонцем у якомусь незнайомому місці, у корівнику, якого він ніколи раніше не бачив і який, як виявилося, стояв миль за двадцять від його дому.