Сто років тому вперед - Сторінка 36

Можливо, боялася мишей? Нарешті тренерша тяжко зітхнула й пробурмотіла:

— Все одно... все одно... я знайду цей самородок.

І вийшла зовсім.

Тільки тоді Аліса обережно вилізла на світло. Вона була засмучена. Ще б пак, втратила, напевно, хвилин десять, не менше. Якщо це прохідний під'їзд, то Коля й пірати могли втекти далеко. Шукай їх тепер.

Аліса огледілася. Так і є. Ось чорний хід. За ліфтом. Вона підійшла до невеликих темних дверей і штовхнула їх. Двері слухняно відчинилися. Перед нею був двір, оточений будинками. Посеред нього стояв забитий двоповерховий флігель, підготовлений на злам. Окрім арки, що вела у провулок, із двору можна було вибратися тільки через другу арку, в дальньому його кінці.

Двір був порожній. Лише на лавці під старим деревом сидів юнак у замшевому піджаку, замшевих черевиках і замшевих штанях. Був він модний, акуратний і поважний. Вій курив люльку і читав детективний роман.

— Здрастуйте, — привіталась Аліса.

— Здрастуйте, — відповів він, закладаючи пальцем сторінку книжки. — Здрастуйте, якщо не жартуєте.

— Зовсім не жартую, — сказала Аліса. — Тут не пробігали хлопчик і двоє інших чоловіків?

— Хлопчик? — здивувався юнак, закутий у замшу. — А якого віку він був?

— Мого віку, — пояснила Аліса. — А за ним гналися двоє. Один надто товстий, у порваному плащі й без капелюха. А другий не знаю, в якому вигляді.

— Гналися, кажеш? — перепитав юнак. — Дуже дивно. А чого вони гналися? Хлопчик чогось накоїв, чи що?

— Ні, він нічого не накоїв. Він раніше накоїв, а зараз зовсім не винуватий. Це ті, хто за ним бігли, у всьому винуваті.

— Вельми цікаво, — сказав юнак. — Навіть захопливо. А навіщо тоді вони за ним гнались?

— Ну, щоб відняти одну річ. Вони злочинці.

— Не може бути!

Юнак був дуже рожевий і гладенький. Ніби щойно вмився й натер обличчя жорсткою щіткою. І на рожевому обличчі, як дві гусениці, сповзали вниз, до підборіддя, чорні вуса.

— Дуже дивно, — наполягала Аліса. — Вони мусили тут пробігти хвилин із десять тому, не більше.

— Якби я побачив якесь порушення порядку, — мовив юнак, — я б негайно сигналізував.

— Отже, ніхто не пробігав?

— Ти перша тут метушишся.

— Ви правду кажете?

— Слухай, тобі зрозумілою мовою сказано: ніхто тут не пробігав. Ніякі хлопчиська і взагалі ніхто. Ти мені читати заважаєш! Я через тебе забув, на чому спинився. У мене вільний час, його треба використати правильно, з толком. Отож тупай звідси, поки я тебе не прогнав із допомогою фізичної сили.

З цими словами замшевий юнак відкрив книжку, закладену вказівним пальцем, і знову заглибився в читання.

Юнак брехав.

Десять хвилин тому він побачив, як у двір забіг дивний чоловік в одязі Наполеона Бонапарта (а юнак був начитаний і пізнав Наполеона) й шмигнув у чорний хід. Юнак здивувався, що Наполеони почали бігати дворами. Він одклав книжку й заходився розмірковувати про складнощі життя. Може, кіно знімають? Прихованою камерою? Про всяк випадок він витяг гребінчик і зачесався. Ще потрапиш у кадр, треба бути в повному порядку. Побачить його на перегляді режисер і спитає: "Хто це в кадрі, такий молодий і вродливий?" А йому скажуть: "Це актор-доброволець, випадково опинився на зйомках, звати його Петро Ішутін, служить він у ресторані старшим кухарем, дуже начитаний, толковий... Ладен присвятити своє життя мистецтву". — "Він гратиме роль полководця Багратіона..."

Поки Петя Ішутін отак мріяв, двері чорного ходу відчинилися, й перед його очима постало дивне видовище. Попереду йшов, озираючись, Наполеон Бонапарт. За ним — неймовірно опасистий чоловік у порваному плащі. Чоловік ніс під пахвою непорушного хлопчика.

Якщо це було кіно, то не історичне, а пригодницьке. З викраденням дитини. Петро Ішутін підвівся з лавки, заклав пальцем детективний роман, аби не загубити сторінку, й вирішив, що зараз він зупинить викрадачів і скаже їм рішуче: "Руки вгору!"

І якщо цей кадр знімається в кіно, то режисер неодмінно відзначить рішучість незнайомого юнака й вигукне: "Хто цей невідомий і рішучий герой? Негайно розшукайте його й дайте йому роль слідчого міліції в новому детективі!"

Пірат Крис, який ішов першим, помітив рух Петра Ішутіна й обернувся до нього.

— Ти чого? — спитав він.

— Я? — здивувався Петро. — Я тільки хотів...

Тим часом товстун пройшов до забитого двоповерхового флігеля й відсунув дошку у вікні першого поверху.

— Слухай, — сказав Крис, насуваючи трикутного капелюха на очі, — якщо ти плутатимешся в мене під ногами, я з тебе відбивну зроблю. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Петя Ішутін. — Звичайно, зрозумів.

— Ти що бачив?

— Я нічого не бачив, — сказав Петро Ішутін. — Ліпше не втручатися, коли тебе не просять.

— І затям, — мовив Крис, витягши з кишені ножа, — якщо ти кому-небудь писнеш про те, що тут бачив, тобі не жити. І не бігай по міліцію, і не пробуй від мене сховатися. Ти мене знаєш?

— Ні, — відповів Петро. — Тобто я про вас читав дуже похвальні відгуки...

— Твоє щастя. Ті, хто мене знав, недовго жили.

Пірат приставив уявного ножа до замшевого живота кухаря Ішутіна й посміхнувся.

— Я ніколи... — пробурмотів Ішутін.

Він же не міг здогадатися, що ніж не справжній. Йому ніхто ще не приставляв ножа до живота, зате в детективних романах він читав, як це робиться. Правда, коли він читав детективні романи, то завжди був за слідчих, щоб вони перемогли. Він навіть уявляв, що одного чудового дня піймає небезпечного злочинця і його запросять працювати головним слідчим. Але зараз найкраще не втручатися. В книжках і кіно одне, а в житті й зарізати можуть.

— І ще затям, — додав Наполеон, — ми тебе знаємо. Ти Ішутін, мешкаєш у тому будинку. Отож якщо писнеш, тобі від нас не сховатися.

— Я все зрозумів, — сказав Ішутін. — І взагалі, я тільки допомогти хотів. Може, донести що...

— Не потрібна нам твоя допомога.

Тим часом товстун із хлопчиком уже зник з очей.

— То я пішов? — спитав Ішутін. — А то мені обідати пора. Мушу сказати, що ви чудово по-російському розмовляєте.

— Постривай. Сідай на лавку.

Петро покірно сів.

— Тут зараз одне дівчатко побіжить, — сказав здоровило. — Воно тебе, напевно, спитає, чи не бачив ти нас. Що ти їй відповіси?

— Що нікого не бачив... Хіба я не розумію? Люди повинні допомагати одне одному. Всі люди — брати.

— Ну й молодчина! Сідай. Сиди, читай і відповідай, що нічого не бачив. А я за тобою стежити буду. Якщо не дотримаєш слова, не жити тобі. І біфштекси замість тебе смажитиме інший кухар. Ясно?

— Так точно! — відповів Петро.

І залишився чекати дівчинку.

Він усе виконав, як від нього вимагалося. Сидів, читав, йому навіть сподобалося, що він виконує секретне завдання. Напевно, і цей хлопчина і його подруга — небезпечні злочинці, вирішив він, бо так думати спокійніше.

А коли Аліса, постоявши в нерішучості посеред двору, пішла до дальньої арки, Петро тихенько підвівся з лавки і поквапився додому. Там він ліг на канапу, і в нього стали тремтіти руки й ноги. Потім він сказав: "У нашому ділі головне — не втручатися". І заспокоївся, задрімав.

Аліса повірила Ішутіну й вирішила, що пірати й Коля втекли через наступні ворота.

Вона проминула їх і опинилася в другому дворі Цей двір відрізнявся од першого. В ньому було багато кущів, які вже розпускалися, підлими — лавки, на лавках — бабусі й молоді матері з колясками. У колясках діти. Інші діти, трохи старші, будували фортецю з піску.

Аліса підійшла до найближчої бабусі й запитала:

— Пробачте, тут не пробігав хлопчик?

— А він тебе скривдив? — поцікавилася бабуся.

Вона змалечку була впевнена, що хлопчиська спеціально створені для того, щоб тягати дівчаток за коси. Тому вона все життя цуралася хлопчиків усякого віку, від семи до сімдесяти років, не вийшла заміж і тепер ходила гуляти з онучкою своєї сестри.

— Ні, — відповіла Аліса. — Він мене не скривдив. Але за ним гналися два бандити.

— Що? — Бабуся аж підскочила. — Бандити! — закричала вона.

— Де бандити? — спитали інші бабусі й мами, заходилися скликати дітей і підкочувати чимближче коляски.

— Не хвилюйтеся, — спробувала заспокоїти їх Аліса. — Я тільки спитала, чи не пробігав тут хлопчик, за яким гналися два чоловіки, один товстий, другий тонкий, схожий на Наполеона.

— Яке варварство! — вигукнула друга бабуся. — Ганятися за дитиною!

— Отже, ніхто не пробігав? — допитувалась Аліса.

Вона вже зрозуміла, що ніхто не пробігав. Інакше б цей тихий куточок переполошився.

— Ні, — сказала молоденька мама в широких штанях. — А вони повинні побігти? Скажи правду, тоді я відвезу малюка додому. Дітям не можна хвилюватися.

— Ні, ні, ніхто не побіжить, — запевнила Аліса й поквапилася назад у перший двір.

Ззаду долинали збуджені голоси мам і бабусь. Дехто з них почав збиратися додому.

Що ж виходить? У першому дворі їх не було. Інакше замшевий юнак із книжкою їх помітив би. У другому дворі їх теж не було — бабусі й мами не залишили б поза увагою таку подію. Отже, зостається тільки під'їзд, у якому Аліса ховалася від настирливої тренерші. Там і треба шукати Колю. Але як шукати? Обійти всі квартири? А що питати?

Задумавшись, Аліса вийшла через арку в провулок і зупинилася.

І тут її побачили учні з шостого "Б".

Розділ XXI

ВІЙСЬКОВА РАДА

Коли Юлька закінчила свою розповідь, принаймні пів-класу вирішили бігти на допомогу Алісі й Колі. Ніхто до пуття не знав, що треба робити, всі дивилися на Юльку. Адже вона Алісина подруга і, можна сказати, старша сестра — на сто років старша від Аліси.

— Ви куди? — здивувалася гардеробниця тьотя Луша, коли побачила, як серед уроку з гуркотом і шумом мчить по сходах шостий "Б", разом із відмінниками та двієчниками.

Дехто вдягнувся, інші побігли роздягненими — все одно день теплий, майже літній.

Добігли до найближчого рогу й зупинилися. Куди далі? Боря Мессерер сказав:

— Давайте розділимося на загони по три чоловіки — кожний обшукає по провулку.

— Безглузда думкаї — озвалася Мила Руткевич. Вона злилася на себе. Тепер вона мусить першою врятувати Алісу від піратів — вона ж її зрадила. — Ми ж не знаємо, куди вони побігли. Може, вони зараз уже в Мар'їному гаю.

Цієї миті діти побачили, що назустріч їм поспішає маленька жіночка з завитим жовтим чубчиком. Катя Михайлова пізнала її і спитала:

— Здрастуйте, Марто Скриль. Ви не бачили дівчинку з нашого класу...

Тренерша не дала їй договорити:

— Ця ваша Аліса зовсім некерована! Я розкрила перед нею світлі перспективи в галузі спорту, і знаєте, що вона мені відповіла?

— Знаємо! — хором закричали діти.

— Ні, ще більше! — вигукнула тренерша.