Страшенно голосно і неймовірно близько - Сторінка 2

Він нічого не відповів, мабуть, просто не розчув мене, тому я повторив: — Я кажу, одного разу я копнув курку-парижанку в живіт.

— Га?

— А вона зробила "œuf".[3]

— І що?

— Це жарт. Хочете почути ще один, чи вам достатньо одного un œuf?

Водій подивився через дзеркало на бабусю і запитав:

— Що він таке говорить?

Вона сказала:

— Насправді, його дідусь любив тварин більше, ніж людей.

Я знову звернувся до Джеральда:

— Œuf! Дійшло?

Я переліз назад, щоб не заважати Джеральду вести машину, бо ж за кермом треба бути надзвичайно обережним, особливо на шосе, по якому ми саме їхали. Бабуся знову почала до мене торкатися, що дуже дратувало, хоч я й намагався не звертати на неї уваги. Мама сказала:

— Любий.

— Oui? — відповів я, і тоді вона мене запитала:

— Ти не давав часом ключа від нашої квартири поштареві?

Так дивно, що вона спитала про це саме в ту мить, бо ця розмова була тоді ні до чого, мабуть, мама просто шукала тему, що могла б нас відволікти. Я уточнив:

— Це не поштар, це поштарка.

Вона кивнула, але якось розгублено, і запитала, чи я давав ключ поштарці. Я кивнув на знак згоди, бо раніше ніколи її не обманював. Я просто не мав на це причин.

— Навіщо ти це зробив? — запитала мама, тож я відповів їй:

— Стен. — А вона перепитала:

— Хто?

— Стен, наш швейцар. Іноді він бігає по каву, а я не хотів би пропустити жодної посилки, тож і подумав, що було б добре, якби Алісія…

— Хто?

— Алісія, поштарка. Якби вона мала ключі, то могла б заносити мої посилки одразу до нас додому.

— Але ж я не дозволяю тобі роздавати ключі незнайомцям.

— На щастя, Алісія не незнайомка.

— У нашій квартирі багато цінних речей.

— Я знаю. У нас багато чудових речей.

— Ти ж знаєш, іноді люди видаються хорошими на перший погляд, проте це враження може бути хибним. А що, якби вона щось поцупила?

— Вона цього ніколи не зробила б.

— А якби зробила?

— Але ж не зробила.

— Що ж, а ключі від своєї квартири вона тобі дала?

Мама, очевидно, дуже розлютилась на мене, хоч я і не розумів за що. Я ж не зробив нічого поганого. А якщо й зробив, то не знав, що саме було не так. І я точно зробив це ненавмисно.

Про всяк випадок я пересунувся поближче до бабусі та запитав маму:

— Навіщо мені ключі від її квартири?

Вона розуміла, що я ще більше замикаюся в собі, а я розумів, що вона мене зовсім не любить. Я знав, що насправді, якби у нас був вибір, то вона б радше їхала на мій похорон. Я подивився на люк лімузина і уявив, яким був світ до появи стель. Мені раптом подумалось: чи є у печері стеля, чи насправді там немає нічого, окрім стелі?

— Наступного разу порадься, будь ласка, зі мною, добре?

— Не злися на мене, — попросив я, потім перехилився через бабусю і декілька разів розблокував і заблокував замок на дверях.

— Я не злюсь на тебе, — відповіла мама.

— Анітрохи?

— Ні.

— Ти все ще любиш мене?

Чомусь мені здалось, що не варто було згадувати, що я зробив дублікати ключів для рознощика з "Піци-хат", для кур'єра зі служби доставки "UPS", а ще чудовим хлопцям із "Гринпісу", щоб вони могли залишати для мене статті про ламантинів та інших майже зниклих тварин, поки Стен п'є свою каву.

— Я люблю тебе так, як ніколи раніше.

— Мам?

— Так?

— Я хотів у тебе дещо запитати.

— Питай.

— Що ти там стискаєш у своїй сумці?

Вона витягла руку і розтиснула кулак. Нічого.

— Просто стискаю руку.

Хоча тепер і не час для таких слів, проте сьогодні вона була напрочуд, просто неймовірно красивою. Я думав, як краще їй про це сказати, проте всі слова здавалися недоречними і невчасними. На ній був браслет, який я для неї зробив, і від цього я почувався на сто доларів. Я люблю робити для неї прикраси, бо це робить її щасливою, а робити маму щасливою — це ще один із моїх raisons d'être.

Тепер усе інакше, а раніше я просто марив тим, щоб очолити нашу сімейну ювелірну справу. Тато щораз повторював мені, що я занадто розумний для торгівлі. Це здавалось мені нісенітницею, бо ж тато точно був значно розумнішим за мене, а якщо я був, на його думку, занадто розумним для торгівлі, то тато вже стовідсотково був надто розумним для цього. Я сказав йому про це.

— По-перше, — відповів він мені, — я не розумніший за тебе, я просто більше за тебе знаю, і так сталось лише тому, що я набагато старший за тебе. Батьки завжди знають більше за дітей, а діти завжди розумніші за своїх батьків.

— За винятком, якщо дитина розумово відстала, — відповів я йому. Він промовчав. — Ти сказав "по-перше", то є ще "по-друге"?

— По-друге, якщо я такий розумний, то чому займаюсь торгівлею?

— І справді, — знітився я. А тоді мені спало на думку ще дещо: — Зачекай, але ж це не було б сімейною ювелірною справою, якби ніхто з нашої сім'ї цим не займався!

— Звичайно, було б, просто вона належала б іншій сім'ї.

Я запитав:

— Що ж, а що буде з нашою сім'єю? Ми відкриємо нову сімейну справу?

— Ми точно щось вигадаємо.

Я згадав свою другу поїздку в лімузині, коли Квартирант і я їхали викопувати порожню татову труну.

На вихідних ми з татом грали у чудову гру "Дослідницька експедиція". Іноді такі експедиції були доволі легкими, як от коли тато попросив мене принести йому якусь річ із кожного десятиліття двадцятого століття. Я кмітливий, тож взяв і приніс йому камінь. А іноді експедиції були такими складними, що могли тривати декілька тижнів. Останнього разу тато просто дав мені мапу Центрального парку. Я запитав:

— І що?

— І все.

— Дай мені підказку.

— А хто сказав, що має бути якась підказка?

— Завжди є підказки.

— Це ні про що не говорить.

— І що, ніякої підказки?

— А може, відсутність підказки і є підказкою.

— Хіба таке можливо?

Він знизав плечима, наче не вловив суть мого запитання. Такі моменти я просто обожнював.

Весь день я провів у парку, шукаючи хоч якусь підказку, але проблема була в тому, що я не знав, що саме треба шукати. Я підходив до перехожих і запитував їх, чи знають вони щось, про що необхідно дізнатись і мені, бо іноді тато так планував наші експедиції, що мені потрібно було розмовляти з людьми довкола. Але всі, до кого б я не підходив, тільки здивовано на мене дивились, і в їхніх очах читалось явне "Що за?.." Я сподівався знайти підказку біля Резервуару.[4] Прочитав навіть оголошення на всіх стовпах та деревах. Уважно вивчив описи всіх тварин у зоопарку. Я навіть вмовив людей із повітряними зміями скрутити свої мотузки, щоб я міг роздивитися зміїв зблизька, хоч я не дуже й вірив у те, що розгадка там. Але тато завжди був непередбачуваним. На свою біду, я не знайшов абсолютно нічого, хіба що відсутність підказки і була підказкою. Таке могло бути?

Того дня ми вечеряли глютеном генерала Цао,[5] і я помітив, що тато їсть виделкою, хоч уміє вправно користуватися паличками.

— Зачекай! — вигукнув я і встав із-за столу. Я вказав на виделку в нього в руці: — Виделка — це підказка?

Тато лише знизав плечима, і для мене це означало, що я справді натрапив на слід. Я повторював подумки: "Виделка, виделка…" А тоді побіг у свою лабораторію і витяг металошукач із коробки в комірчині. Мені не дозволяють гуляти парком вночі наодинці, тому зі мною пішла бабуся. Я почав на розі Вісімдесят шостої вулиці й рухався прямими лініями, наче був одним із тих мексиканців, які підстригають газони: я просто не мав права нічого проґавити. Я знав, що о цій порі літньої ночі голосно цвіркотять комахи, та я їх не чув через навушники. Ніщо навколо не існувало для мене, був тільки я і метал.

Щоразу, коли металошукач пищав голосніше, я просив бабусю посвітити мені ліхтариком. Тоді я одягав білі рукавички, діставав лопатку з набору для інструментів і починав обережно копати. Коли я щось помічав, то витягував пензлик, щоб струшувати землю, як справжній археолог. І хоч я перевірив лише невелику ділянку величезного парку, я викопав четвертак, жменьку канцелярських скріпок, ланцюжок до лампи, за який потрібно смикати, щоб її ввімкнути, а ще магніт на холодильник у вигляді суші, про які я знаю, хоча волів би назавжди забути. Я зібрав усі свої знахідки в рюкзак і позначив на карті місце, де я все це знайшов.

Удома я по черзі перевірив усі свої скарби в лабораторії під мікроскопом. Чого там тільки не було! Зігнута ложка, декілька гвинтиків, поіржавілі ножиці, іграшкова машинка, колечко для ключів, а ще зламані окуляри, які точно належали людині з дуже поганим зором.

Я зібрав усі свої знахідки і відніс їх татові, який саме читав "Нью-Йорк таймс" за кухонним столом, обводячи помилки червоною ручкою.

— Ось що я знайшов, — сказав я, зіштовхуючи зі столу нашого кота і ставлячи на те місце тацю зі скарбами. Тато подивився на мене і кивнув. Я не витримав і запитав: — Що тепер? — Він глянув на мене так, наче не мав найменшої уяви, про що я, і повернувся до читання. — Ти можеш мені підказати, чи я хоча б на правильному шляху? — Бакмінстер замуркотів, а тато лише знизав плечима. — Але, тату, якщо ти мені нічого не казатимеш, як я взагалі коли-небудь знайду правильну підказку?

Він щось обвів у газеті й відповів:

— Подивись на це з іншого боку, як ти тоді зможеш помилитися?

Він встав із-за столу, щоб попити води, а я глянув, що саме він обводив у статті, бо ж від тата усього можна чекати. Стаття була про зникнення дівчини і про те, що всі підозрювали у вбивстві її коханця-конгресмена. Дівчину і справді знайшли мертвою через декілька місяців. Її тіло виявили у Род-Крик-парку, що у Вашингтоні, округ Колумбія, та до тієї пори минуло вже багато часу, і нікому, окрім її батьків, не було до цього зникнення ніякого діла.

У зверненні, зробленому перед сотнею журналістів, що зібрались біля імпровізованого прес-центру в родинному домі зниклої, батько Леві розвіяв усі сумніви в тому, що його донька коли-небудь знайдеться. "Ми не припинимо пошуків, поки у нас не буде достатніх причин для цього, а саме, для повернення Чандри". Під час короткої прес-конференції, що відбулась одразу після заяви батька, репортер із "Ель Паїс" запитав містера Леві, що саме він мав на увазі під "поверненням" — будь-яке повернення чи лише благополучне. Від надлишку емоцій містер Леві не зміг відповісти, і тому мікрофон перейшов до його адвоката. "Ми продовжуємо вірити і молитися за безпеку Чандри, і ми зробимо все в межах…"

Це не було помилкою, це була підказка для мене!

Я ходив до парку ще три ночі поспіль.