Страшенно голосно і неймовірно близько - Сторінка 3

Я викопав шпильку для волосся і жменю монет, і креслярську кнопку, і вішалку, і дев'ятивольтну батарейку, і швейцарський армійський ніж, і маленьку рамку для фото, і ошийник собаки на прізвисько Турбо, і шматочок алюмінієвої фольги, і перстень, і бритву, і страшенно старий кишеньковий годинник, що зупинився о п'ятій тридцять сім, хоча не зрозуміло — ранку чи вечора. Проте я все одно не міг зрозуміти, що це все означало. Що більше я знаходив, то менше розумів, що відбувається.

Я розклав карту на кухонному столі й закріпив її кутики банками від "V8".[6] Крапки, що позначали місця моїх знахідок, нагадували зорі у Всесвіті. Я з'єднав їх, уявляючи себе справжнім астрологом, і придивився. Якщо примружити очі, як у китайців, то можна було помітити, що вони складалися у напис "крихкий". Крихкий? Що було крихким? Центральний парк? Природа? Речі, які я знайшов? Креслярську кнопку точно не назвеш крихкою. А зігнута ложка хіба крихка? Я все стер, і з'єднав точки на карті по-іншому, і тепер вони зливалися у слово "двері". Крихкі? Двері? Мені спало на думку слово "porte", що з французької означає "двері". Тоді, звісно, я знову все стер і з'єднав крапки у слово "porte". Потім я подумав, що міг би зробити із крапок і слово "кіборг", і "качконіс", і "цицьки", і навіть "Оскар" можна було б зробити, якщо затято намагатися уявити себе китайцем. Я міг з'єднати їх практично в будь-яке слово, а це означало, що я ні на крок не просунувся у своїх пошуках. І тепер мені вже ніколи не дізнатися, що саме я мав знайти. І це є ще однією причиною, чому я втратив сон.

Годі вже про це.

Мені не дозволяють дивитися телевізор, проте я можу брати напрокат документальні фільми, дозволені для мого віку, а ще можу читати все підряд. Моя улюблена книжка — "Коротка історія часу", хоч я її ще навіть не дочитав, бо математика мені неймовірно важко дається, а мама дуже неохоче мені з нею допомагає. Найбільше мені сподобався початок книги, де Стівен Гокінг розповідає про вченого, котрий читав лекцію про те, як Земля обертається навколо Сонця, а Сонце, у свою чергу, обертається навколо Сонячної системи, і все таке. А тоді одна жінка з останніх рядів підняла руку і сказала: "Усі ваші слова — нісенітниця. Насправді наш світ — це пласка тарілка, що тримається на спині велетенської черепахи". Тоді вчений запитав її, на чому ж стоїть сама черепаха. А жінка відповіла: "Черепаха стоїть на іншій черепасі, а та — іще на одній, і так до самого низу".

Я обожнюю цю історію, тому що вона доводить, до чого ж необізнаними можуть бути деякі люди! А ще я просто люблю черепах.

Через декілька днів після того найгіршого дня я почав писати листи. Я не знаю, чому я це робив, проте від писання листів тягар на моєму серці ставав трохи легшим. Ненормальним було хіба те, що замість звичайних марок я використовував марки зі своєї колекції, серед яких були і доволі цінні екземпляри, тому іноді мені здавалося, що таким чином я просто намагався позбутися деяких речей. Перший лист я написав до Стівена Гокінга і використав марку із зображенням Александра Грема Белла.

Шановний містере Гокінг!

Чи можу я стати вашим протеже?

Із повагою,

Оскар Шелл

Я й не сподівався на його відповідь, тому що він — виняткова людина, а я абсолютно звичайний. Але одного дня, коли я прийшов додому, Стен простягнув мені конверт зі словами: "Вам лист!", голосом із "Америки онлайн",[7] як я його навчив. Я пробіг сто п'ять сходинок до нашої квартири, забіг у свою лабораторію, заліз у комірчину, увімкнув ліхтарик, і тоді аж відкрив конверт. Листа, що був усередині, надрукували, а не написали від руки; звісно, бо ж Стівен Гокінг не може писати руками — він хворіє на боковий аміотропний склероз, про що мені, на жаль, давно відомо.

Дякую за вашого листа. Через те, що я отримую велику кількість листів, у мене немає змоги відповідати кожному особисто. Незважаючи на це, будьте впевнені, що я читаю та зберігаю всі листи із надією на те, що одного дня зможу гідно відповісти на кожен із них. А поки,

щиро ваш Стівен Гокінг

Я подзвонив мамі на мобільний.

— Оскаре?

— Ти взяла слухавку ще до гудків.

— Усе гаразд?

— Мені потрібен ламінатор.

— Ламінатор?

— Є одна неймовірно важлива річ, яку мені потрібно зберегти.

Тато завжди вкладав мене спати. Він умів розповідати найцікавіші у світі історії, а ще ми разом читали "Нью-Йорк таймс" і деколи наспівували "Я — Морж",[8] бо це була його улюблена пісня, хоча я не міг второпати, про що вона, і це мене засмучувало. Найцікавішим було те, що читаючи разом газету, ми знаходили помилку майже у кожній статті. Іноді це були граматичні помилки, іноді — хибні географічні відомості, а часом статті просто не висвітлювали подію повністю. Я обожнював те, що мій тато був розумнішим за цілу "Нью-Йорк таймс" і те, що навіть крізь футболку можна було відчути щокою волосся на його грудях. І він завжди пахнув, ніби щойно поголився, навіть наприкінці дня. Поруч із ним мені було спокійно. І не треба було вигадувати нічого нового.

Коли тато вкладав мене в ліжко напередодні того дня, найжахливішого дня у світі, я запитав його, чи справді наш світ — це лише пласка тарілка на спині велетенської черепахи.

— Що, перепрошую???

— А хіба не тому наша Земля стоїть на місці, а не падає крізь галактику?

— Я справді зараз розмовляю з Оскаром Шеллом? Може, прибульці вкрали його мозок для дослідів?

— Ми ж не віримо в прибульців!

Тато сказав:

— Земля падає крізь галактику, і ти це добре знаєш, друже. Вона постійно падає у напрямку Сонця. У цьому вся суть руху по орбіті.

Тоді я запитав:

— Звичайно, я це знаю, але звідки береться гравітація?

Тато здивувався:

— Як це — звідки береться гравітація?

— Яка цьому причина?

— А хіба на все мають бути причини?

— Ні, звичайно.

— Це було риторичне запитання.

— Що це означає?

— Це означає, що я поставив його не для того, щоб почути відповідь, а для того, щоб підкреслити зміст своїх слів.

— Який зміст?

— Що не на все мають бути якісь причини.

— Але якщо немає жодних причин, то для чого тоді взагалі існує Всесвіт?

— Бо так складаються обставини.

— Тоді чому я твій син?

— Бо ми з мамою кохалися, і тоді моя сперма запліднила її яйцеклітину.

— Мене зараз знудить!

— А я ще вважав тебе дорослим!

— Тату, я просто не розумію, для чого ми існуємо. Не як саме, а для чого?

Я спостерігав, як блискавично снували думки в його голові, а тоді тато відповів:

— Ми існуємо, тому що існуємо. Так треба.

— Що за?..

— Ми можемо скільки завгодно уявляти собі інші далекі галактики, проте ми існуємо саме у цій.

Я розумів, що він хотів цим сказати, і не сперечався з ним, хоч і не зовсім погоджувався із його думкою. Тільки через те, що ти атеїст, не означає, що ти б не хотів знати, для чого існують речі навколо тебе.

Я ввімкнув свій короткохвильовий приймач і з татовою допомогою спромігся натрапити на трансляцію грецькою мовою — звучало дуже мелодійно. Ми не могли зрозуміти, про що говорять, а просто лежали, дивилися на флуоресцентні сузір'я на стелі та слухали.

— Твій дідусь говорив грецькою.

— Ти хотів сказати, говорить грецькою.

— Так, говорить, тільки вже не тут.

— А може, це саме його голос ми зараз слухаємо?

Газета вкривала нас, наче ковдра. На останній сторінці було фото тенісиста, який, мабуть, щойно виграв якийсь турнір, проте я так і не міг зрозуміти, сумним він був на цьому фото чи веселим.

— Тату?

— Що?

— Розкажи мені якусь історію.

— Добре.

— Тільки цікаву.

— Тобто не таку, як зазвичай?

— Так.

Я підсунувся неймовірно близько до нього, так що майже ткнувся носом йому в пахву.

— І ти мене не перебиватимеш?

— Я постараюсь.

— Бо так мені важче розповідати.

— А ще тому, що це дратує.

— Так, це дратує.

Понад усе я любив ці хвилини перед початком розповіді.

— Колись давно у Нью-Йорку був Шостий округ.

— Що таке округ?

— Хіба я не просив тебе не перебивати?

— Я знаю, проте я не зрозумію суті історії, якщо не знатиму, що таке округ.

— Це район. Або декілька районів.

— Добре, тоді якщо був Шостий округ, то які інші п'ять?

— Манхеттен, звісно, Бруклін, Квінс, Стейтен-Айленд і Бронкс.

— А я був у якихось із цих округів?

— Ти знову?

— Я ж просто хочу знати!..

— Одного разу ми їздили до Бронксу в зоопарк, це було декілька років тому. Пам'ятаєш?

— Ні.

— А ще до Брукліну, щоб подивитися на троянди у ботанічному саду.

— А у Квінсі я був?

— Не думаю.

— А у Стейтен-Айленді?

— Ні.

— То Шостий округ справді існував?

— Саме це я й намагався тобі розповісти!

— Вибач, більше жодних перебивань. Обіцяю.

Коли тато розповів історію до кінця, ми знову ввімкнули радіо і натрапили на французький говір. Я з насолодою вслухався в голос, бо він нагадував мені про нашу недавню відпустку, яку я понад усе хотів би повернути. Через якийсь час тато запитав мене, чи я сплю. Я сказав "так", бо знав, що тато не піде, поки я не засну, а я ж хотів, щоб він також відпочив перед завтрашнім робочим днем. Він побажав солодких снів, поцілував мене в чоло і пішов до дверей.

— Тато?

— Що, друже?

— Нічого.

Я почув його голос знову, коли прийшов зі школи наступного дня. Нас відпустили раніше через те, що сталося. Я анітрохи не панікував, бо тато і мама працювали в середмісті, а бабуся ніде не працювала, тож усі, кого я любив, мали бути у безпеці.

Я знав, що повернувся додому рівно о 10:22, бо часто зиркав на годинник. У квартирі було порожньо та тихо. Дорогою до кухні я ще встиг винайти тумблер на вхідні двері, який заводив би величезне колесо зі спицями у вітальні, а воно зачіпало б металеві зубці на стелі — і виходила б дуже гарна мелодія, на зразок "Латаючи дірку" або "Я хочу сказати тобі",[9] і квартира б перетворювалась на величезну музичну скриньку.

Я погладив трохи Бакмінстера, щоб показати йому свою любов, і перевірив автовідповідач. На той час у мене ще не було мобільного, і коли ми йшли зі школи, Зуб пообіцяв подзвонити мені додому і повідомити, де саме ми зустрінемось: чи в парку, де він збирався показати мені декілька нових трюків на скейті, чи в закапелку аптеки, куди ніхто не заходить і де б ми спокійно розглядали журнал "Плейбой", хоча я був не в захваті від такої ідеї.

Повідомлення перше. Вівторок, 8:52. "Є хтось вдома? Алло? Це тато. Якщо ти там, візьми слухавку.