Сусід - Сторінка 4

Від самого свого приїзду сюди він не купив навіть краплі бензину.

Все інше я, звичайно, знав і без Рікарда, хоча й не обтяжував себе думками про це. А от про бензин навіть не здогадувався. Очевидячки, я не зумів приховати подиву, тому що приїжджий посміхнувся.

— Чого ви хочете? — повторив я.

— Щоб ви розповіли мені, що вам відомо.

— Поговоріть з Хітом. Будь-чим не можу бути вам корисним.

І в ту ж мить, як я вимовив ці слова, то відчув полегшення. Певно, я інстинктивно вірив, що Хіт викрутиться: от саме він збагне, як тут повестися.

Але після сніданку я все не міг узятися за роботу. Збирався підрізати дерева в саду — бо й так відкладав цю справу майже два роки, й довше вона терпіти не могла. А замість підрізування взявся міркувати про те, чому це Хіт не купує бензину, й згадав ту ніч, коли зустрів трактор без тракториста. І ще мені згадалося, як винятково рівно рухаються трактор і машина Хіта, особливо з огляду на дикий шум, який вони видають.

Загалом, відклав я ножиці й попрямував полями. Я ж знав, що Хіт з усією родиною подався в місто, — втім, не думаю, що зумів би спинитися, навіть аби вни були вдома. Ні, я все одно не всидів би на місці. Тому що нарешті ж зрозумів, що саме цей трактор не давав мені спокою аж десять років. Настав час розібратися, що до чого.

Трактор стояв на місці, в гаражі, і я раптом стривожився: а як залізти до нього всередину? Але завдання виявилося напрочуд легким. Я зняв захопи й підняв капот. І побачив, по суті, те, що й очікував побачити, хоча, правду кажучи, не уявляв доладу, що саме відкриється моєму погляду.

Там лежав брусок блискучого металу, чимось нагадуючи, мабуть, куб з важкого скла. Брусок був не надто великий, але виглядав масивно, й підняти його було б, напевно, вельми не просто.

Видні були й отвори від прогоничів, якими раніше кріпився звичайний рушій внутрішнього згоряння, а щоб встановити новий невеличкий рушій, упоперек рами була наварена міцна металева смуга. Поверх блискучого куба розташувався ще якийсь приладик. Я не став гаяти час і мізкувати, як саме він працює, однак помітив, що він з'єднаний з випускною трубою; і зрозумів, що ця штука служить для маскування. Знаєте, як на ярмаркових атракціонах переробляють електричні вагончики під древні локомотиви, щоб вони пихкали й викидали бовдури пари? От і цей пристрій був також роду. Він викидав кільця диму й торохтів, як і належно тракторові.

Залишалося лиш чудуватися: вже якщо Хіт вигадав рушій, що працює краще, ніж звичайний внутрішнього згоряння, навіщо йому вдаватися до до таких заходів, щоб приховати від людей свій винахід? Та якби в мене раптом народилася така ідея, то вже я б таку нагоду не проґавив! Знайшов би когось, хто погодився б мене фінансувати, налагодив би виробництво таких рушіїв і за дві секунди розбагатів би до запаморення. Що заважало Хіту вчинити достеменно так само? Та будь-що не заважало. А замість цього він маскує свій трактор, щоб той виглядав і торохтів як найзвичайніший, і машину свою навмисно змушує шуміти й гриміти, щоб будь-хто не виглипав рушійки нового типу. Але він, чесно кажучи, понад міру заповзявся. І машина й трактор у нього гримлять набагато більше, ніж треба. І найістотнішу помилку він зробив, що не купував бензину. На місці Хіта я б неодмінно купував пальне, як прості смертні, а потім зливав би його на смітник або спалював...

Мені вже почало здаватися, що Хіт і справді увесь час щось приховує, навмисно тримається в тіні. Немов він дійсно втік з якоїсь іншої країни — або ще звідкись.

Я опустив капот і защібнув захопи, а вийшовши з гаража, дбайливо прикрив за собою ворота.

Повернувшись додому, я знову взявся за підрізування, а між справою обмірковував те, що побачив. І раптом второпав, що потай я думав про це з того самого вечора, як зустрів трактор без тракториста. Правда, думав я уривками, не намагаючись зосередитися, і тому до будь-чого особливого не додумувався. А тепер додумався, і, якщо відверто, мені б заклякнути від страху.

Але не закляк. Реджинальд Хіт — мій сусід, і гарний сусід. Ми разом ходили на полювання і на риболовлю і допомагали один одному в косовицю і молотьбу, й мені він подобався, принаймні нітрохи не менше, ніж багато інших. Так, звичайно, він трохи відрізнявся від інших, у нього був дивний трактор і дивна машина, він начебто б навіть умів розтягувати час— і відтоді, як він оселився в нас у долині, нам щастило на погоду й хвороби обходили нас збоку. Все так і є, але чого ж тут боятися? Якщо гарненько знаєш людину, боятися нічого.

Незрозуміло чому мені раптом згадалося, як роки два-три тому я одного разу заїхав до Хіта літнім вечором. Було спекотно, і вся родина винесла стільці на лужок — здавалося, що там трохи прохолодніше. Мені теж запропонували стілець, і ми сиділи й теревенили ні про що, вірніше, про все, що спадало на думку.

Місяць ще не зійшов, зате зірок висипало рясно, й такі вони були в той вечір красиві, просто як ніколи. Я показав Хіту на зірки й знічев'я виклав йому все, що знав з астрономії.

— Вони так далеко, — казав я, — так далеко, що світло від них йде до нас роками. І кожна — сонце, зовсім як наше. А багато навіть більших, ніж наше сонце.

На цьому мої знання про зірки закінчувалися.

Хіт задумливо кивнув.

— Є одна зірочка, — сказав він, — на яку я часто поглядаю. Он та, блакитна. Принаймні схожа на блакитну, бачиш? Бачиш, як вона мерехтить? Немов підморгує нам з тобою. Файна зірочка, приятельська.

Я зробив вигляд, наче розумію, про яку зірочку мова, хоча насправді навіть трохи не був у тому впевнений: їх було на небі без ліку й майже всі мерехтіли.

Отут ми заговорили про щось ще, й забули про зірки. Принаймні я геть-чисто забув.

Після вечері до мене заявився Берт Сміт і розповів, що Рікард навідувався до нього й задавав всілякі каверзні питання, і до Джинго теж завітав, а тепер має намір зустрітися з Хітом, щойно той повернеться з міста. Берт від усього цього злегка зажурився, і я доклав зусиль щоб його втішити.

— Міські завжди нервуютьсь через дрібниці, — висловився я. — Не варто турбуватися.

Сам я якщо й турбувався, те не надто — почував, що Хіт як-небудь подужає таку справу. Навіть якщо Рікард і вкине статейку в нью-йоркські газети, нам від цього особливого лиха не буде. Єнотова долина від Нью-Йорка далеченько...

Я, зізнатися, вважав, що більше ми Рікарда не побачимо й не почуємо. За все життя я так міцно не помилявся.

Біля півночі я прокинувся відтого, що Елен трясла мене за плече.

— Там хтось гримкотить. Піди дізнайся, що йому треба.

Довелося напнути штани й надягти капці, запалити лампу й спуститися вниз. Поки я вдягався, у двері ще грюкнули два-три рази, але, щойно я запалив світло, втихомирилися.

Я підійшов до дверей і відімкнув засув. На ґанку стояв Рікард і поводився він тепер зовсім не так самовпевнено, як зранку.

— Вибачите, що розбудив, — сказав він, — але я, здається, заблукав.

— Тут не можна заблукати, — відповів я. — В долині одна-єдина дорога. Одним кінцем вона впирається в шосе номер шістдесят, іншим — у шосе номер вісімдесят п'ять. Ідьте дорогою, і вона виведе вас на те чи інше шосе.

— Але я їду вже чотири години, — сказав він, — і не можу знайти ні того шосе, ні іншого!

— Послухайте, — відповів я, — все, що вам потрібно зробити, це їхати прямо в будь-який бік. Тут просто нікуди звернути. Чверть години — і ви на шосе...

Я не приховував свого роздратування— надто вже все це безглуздо звучало. І крім того, я не люблю, коли мене посеред ночі витягають з ліжка.

— Повірте, я дійсно заблукав, — вигукнув він з розпачем. Мабуть, він навіть був на грані паніки. — Дружина перелякана до смерті, діти просто падають з ніг...

— Добре, — відповів я, — дайте лишень надягти сорочку й зав'язати волочки. Нехай вже, я проведу вас.

Він сказав, що прагне потрапити на шосе номер шістдесят. Я вивів свій ридван з гаража й велів йому їхати за мною. Може, я і був роздратований, але все-таки визнав, що треба йому допомогти. Він нам збаламутив всю долину, й що швидше він забереться геть, то краще.

Минуло, певно, півгодини, перш ніж я почав здогадуватися, що справа й справді нечиста. Півгодини — це вдвічі довше, ніж потрібно, щоб вибратися на шосе. Але дорога виглядала як звичайно, і взагалі навкруги не було чогось підозрілого — якщо не дивитися на годинник. Я поїхав далі. І через сорок п'ять хвилин опинився біля порогу власного будинку.

Як це вийшло, я і сам не міг уторопати, хоч убий. Я виліз з-за бублика й підійшов до машини Рікарда.

— Тепер ви зрозуміли, що я мав на увазі? — запитав він.

— Ми, схоже, ненавмисно повернули назад, — відповів я.

Дружина Рікарда здавалась близькою до істерики.

— Що відбувається? — повторювала вона пронизливим, верескливим голосом. — Хто-небудь пояснить мені, що тут відбувається?..

— Спробуємо ще раз, — запропонував я. — Поїдемо повільніше, щоб не зробити знову ту ж помилку.

Я поїхав повільніше. Цього разу мені потрібна була година— і проте я повернувся до воріт власної ферми. Потім ми спробували виїхати на шосе номер вісімдесят п'ять— і через сорок хвилин були там же, звідки рушили в шлях.

— Здаюся, — сказав я Рікардам. — Вилазьте й заходьте в дім. Зараз зміркуємо, де вам постелити. Ви переночуєте, а зі світанком, диви, й дорога знайдеться...

Я зварив кави й знайшов різного харчу для канапок, а Елен тим часом приготувала ліжок на п'ятьох.

— Пес нехай ночує на кухні, — порядкувала вона.

Я дістав картонний короб з-під яблук і вклав туди підстилку.

Пес був жорсткосмуховим фокстер'єром, чистеньким, маленьким і дуже кумедним, а діти — такі ж гарні, як будь-які інші діти. Пані Рікард, щоправда, знову зірвалася до нервовибуху, але Елен змусила її випити каву, а я просто не дозволив продовжувати розмову про те, чому їм не вдається вибратися з долини.

— При денному освітленні, — запевняв я їх, — від ваших страхів і сліду не залишиться...

І дійсно, після сніданку гості цілком заспокоїлися і наче вже не сумнівалися в тому, що зуміють відшукати шосе номер шістдесят. Вони виїхали без проводирів — і через годину повернулися. Тоді я знову сів у машину й рушив перед ними, й не соромлюсь зізнатися, що по спині в мене бігали мурашки.

Я уважно стежив за дорогою і раптом зрозумів, що ми їдемо зовсім не до шосе, а від шосе назад у долину.