Світ Софії - Сторінка 74

Стан натхнення легко спостерігати у перевтомлених дітей. Буває, діти настільки змучені, що видаються дуже збудженими. Несподівано починають щось розповідати, видобуваючи з пам'яті слова, яких вони ніколи не вчили. Однак ці слова й думки існують, лежать "заховані" у свідомості і, тільки обережність та цензура ослабне, спливають на поверхню. Для митця також важливо, аби розум перестав контролювати наплив більш чи менш підсвідомих вражень. Розповісти тобі невеличку байку, яка б проілюструвала тобі цей процес?

— Охоче послухаю.

— Але це дуже серйозна і сумна казка.

— Починай же!

— Жила собі колись стоніжка, яка чудово уміла танцювати усіма своїми ніжками. Коли вона танцювала, звірі в лісі збігалися подивитися на неї. Дуже їм подобався той витончений танець. Тільки один звір не захоплювався стоніжкою. І була це жаба...

— Вона просто заздрила.

— "Якби мені змусити стоногу перестати танцювати", — думала жаба. Вона не могла просто так визнати, що їй не подобається танець стоніжки. Не могла також сказати, що танцює краще, бо стала б жертвою власної глупоти. Врешті вона придумала сатанинський план.

-Який?

— Жаба написала до стоніжки листа. "О незрівнянна стоного! — писала вона. — Я щира шанувальниця твого вишуканого танцювального мистецтва. І тому мені хотілось би довідатися більше про техніку твого танцю. Чи спершу ти підносиш ліву ногу за номером 88, а потім праву за номером 59? А може, починаєш танцювати з правої нога за номером 26, перш ніж піднести праву ногу за номером 99? З нетерпінням чекаю на відповідь. Щиро твоя жаба*.

— От підступне створіння!

— Одержавши листа, стонога одразу ж задумалася над своїми рухами під час танцю. Яку ніжку підносить першою? А наступною? Що сталося далі, як гадаєш, Софіє?

— Ніколи в житті стонога уже більше не танцювала.

— Саме так усе й закінчується, коли розум стає на перепоні фантазії.

— Справді, сумна історія.

— Для митця дуже важливо зуміти "вирватися на свободу*. Сюрреалісти намагалися це використати, заходячи в стан, коли образи напливають самі собою. Вони клали перед собою чистий аркуш паперу і починали писати, не замислюючись над тим, що саме гопнуть. Це називається автоматичним письмом. Термін узято зі спіритизму: "медіум* вважає, що дух померлого водить пером. Та про це поговоримо завтра.

-Радо!

— Митець-сюрреаліст також у певному сенсі "медіум*, посередник власної підсвідомості. Але, можливо, елемент підсвідомого закладений у кожному творчому процесі? Бо що ж, власне, є творчість?

— Не знаю. Напевно, коли постає щось нове?

— Маєш рацію. І це відбувається завдяки витонченій грі розуму та фантазії. Та надто часто розум душить фантазію. І це небезпечно, бо без фантазії не може виникнути нічого справді нового. Для мене фантазія схожа на дарвіністську систему.

— Дуже шкода, але цього я не збагнула.

— Дарвінізм твердить, що у природі мутанти виникають один за одним, та лише декотрі з цих мутантів потрібні природі. Небагато з них мають шанс на виживання.

— І що з того?

— Подібний процес відбувається, коли ми мислимо, коли до нас приходить натхнення, і з'являється маса нових ідей. "Думки-мутанти" одні за одними зринають у свідомості, принаймні, тоді, коли не піддаємо себе надто суворій цензурі. Та лише декотрі з цих думок можемо використати. Тут уже розум вступає у свої права, бо й він виконує важливу функцію. Коли денний улов лежить на столі, його слід відсортувати.

— Дуже влучне порівняння.

— Уяви собі, якби все, що нам спадає на думку, кожен "ляп*, сходило з усті Або ж покинуло наш записник чи шухляду письмового столу! Світ захлинувся б у випадкових помислах. Не було би жодного "добору", Софіє.

— Отже, розум здійснює відбір думок?

— Хіба ти так не вважаєш? Можливо, фантазія і творить щось нове, але не фантазія здійснює добір. Не фантазія "компонує". Композиція, тобто кожен мистецький твір" є незвичайним поєднанням фантазії та розуму, дійсності та вимислу. Боу творчому процесі завжди присутній елемент випадковості. У певній фазі важливо дати волю фантазії. Овець щонайперше слід випустити на простір, а тоді вже заганяти у кошари.

Альберто замовк і дивився у вікно. Софія прослідкувала за його поглядом і побачила над берегом озерця неймовірно строкату юрбу. Там відбувалася справжня оргія діснеівських персонажів.

— Це ж Плутої — вигукнула Софія. — І каченятко Дональд, племінники... Доллі... дядечко Скрудж. Бачиш Чіпа й Дей-ла? Ти чуєш мене, Альберто? Там Міккі Маус і Петер Смарт!

Альберто повернувся до неї:

— Так, це сумно, дитя моє.

— Чому сумно?

— Сидимо собі тут і стаємо безборонними жертвами, коли майор випускає своїх овець. Та це, звичайно, моя помилка, бо ж саме я почав говорити про свободу думок.

— Ти не повинен себе звинувачувати.

— Я хотів сказати, що фантазія важлива і для нас, філософів. Аби вимислити щось нове, мусимо зважитися випустити свої думки на простір. Та зараз трохи переборщили.

— Не переймайся цим.

— Я хотів розповісти про значення спокійного осмислення, а тут маєш тобі — оцей кольоровий шарварок! Встидався би!

— Ти зараз іронізуєш?

— Це він іронізує, а не я. Але маю певну втіху, і вона є наріжним каменем мого плану.

— Тепер я вже нічого не розумію.

— Ми говорили про сновидіння. У цьому теж криється дрібка іронії. Бо чим же іще є ми, як не образами із сновидінь майора?

-Ох!..

— Одного він однак не взяв до уваги.

— Чого саме?

— Можливо, він цілком свідомий свого сну. Майор орієнтується в усьому, що ми говоримо і що робимо. Так людина, котра бачить сон, пам'ятає про явний зміст сновидіння. Саме майор водить пером. Але хоч і пригадує собі все, що ми говоримо одне до одного, він ще не зовсім прокинувся.

-Як це?

— Він не знає прихованих думок сновидіння, Софіє. Забуває, що усе, описане тут, — теж замаскований сон.

— Ти дивно говориш.

— Так здається й майорові, він не розуміє мови власного сновидіння. Це нам на руку, бо дає мінімум свободи. Завдяки цій свободі невдовзі виборсаємося з його багнистої свідомості, як кроти вибираються на сонце у теплий літний день.

— Гадаєш, нам це вдасться?

— Мусить вдатися. За кілька днів покажу тобі нове небо. Тоді майор уже не знатиме, куди поділися кроти, і де вони з'являться знову.

— Хоча ми тільки образи зі сну, я ще є донькою своєї мами. Мені час додому, на Капітанський закрут, готуватися до свята.

— Гм... Чи можеш дорогою зробити мені одну послугу?

— Яку саме?

— Спробуй привернути до себе увагу. Постарайся, щоб майор на усьому зворотньому шляху не спускав з тебе ока. А коли повернешся додому, думай про нього, тоді й він думатиме про тебе.

— Навіщо?

— Так я зможу без перешкод працювати над нашим таємним планом. Порину в глибини майорової підсвідомості, Софіє. І зостануся там до нашої наступної зустрічі.

НАШІ ЧАСИ

...людина приречена бути вільною...

Будильник показував 23,55. Гільда лежала, втупившись поглядом у стелю. Вона старалася дати волю асоціаціям. Щоразу, коли мисленний потік переривався, вона запитувала себе, чому думка не рухається далі.

Може, вона намагається щось витіснити?

Якби зуміла вилучити будь-яку цензуру, може почала би снити наяву. Думка була трохи страшнуватою.

Чим більше намагалася розслабитися і відкритися назустріч думкам та образам, тим виразнішим було відчуття, ніби вона у Майоровій Хатині, над озером, у лісі.

Що ж тепер замислив Альберто? Та певно ж — це батько Гільди замислив, що Альберто повинен щось замислити. Але чи знав він, що саме задумав Альберто? Можливо, настільки попустив собі ж віжки, що Альбертові таки вдасться його приголомшити?

Сторінок залишилося уже зовсім мало. Може кинути оком на останню? Ні, це нечесно. Та була ще й інша причина: Гільда не мала цілковитої впевненості, що кінцівка уже твердо визначена.

Чи не дивна думка? Папка лежить ось перед нею, і тато ніяк не зуміє дописати рукопис. Якщо тільки Альберто не встругне чогось на власний розсуд. Якоїсь несподіванки...

Гільда й сама потурбується про кілька сюрпризів. Над нею ж бо тато не владний. Але чи владна над собою вона сама?

Що таке свідомість? Чи не найбільша це з усіх загадок Всесвіту? А чим є пам'ять? Як ми пам'ятаємо усе бачене й пережите?

Який механізм спонукає нас вичаровувати щоночі казкові сни?

Доки вона лежала й розмірковувала, повіки її час від часу злипалися. Потім дівчинка знову розплющувала очі і вдивлялася в стелю. У якийсь момент вона забула їх розплющити.

Гільда спала.

Коли її розбудив гнівний крик чайки, годинник показував 6.66. Що за дивна година! Гільда опустила ноги на підлогу, підійшла до вікна і задивилася на бухту Це вже стало звичкою, так вона робила завжди, взимку чи влітку

Доки отак стояла, раптом їй здалося, ніби в голові вибухнула палітра фарб, їй пригадався сон. Це був незвичайний сон, живий і барвистий...

Гільді снилося повернення тата з Лівану, але увесь сон був наче продовженням сну Софії, коли та знайшла на причалі Гільдиного золотого хрестика.

Гільда сиділа на краю причалу, точнісінько як у тому сні. Несподівано вона почула ледь-ледь чутний шепіт: "Мене звати Софія". Гільда зовсім принишкла, щоб послухати, звідки долинає голос. Ось він почувся знову, схожий на слабе дзижчання. Здавалося, ніби якась комашка промовляє до неї: "Ти, напевно глуха й сліпа!" Наступної миті в саду з'явився тато в уніформі військ ООН. "Гільдочко!" — вигукнув він. Гільда побігла йому назустріч і кинулася на шию. На тому сон закінчився.

їй спали на думку рядки з поезії Арнульфа Еверланна:

Я в цю ніч пробудився від дивного сну.

Наче голос далекий зітхнув на моїх раменах.

Він, як річка підземна, таїв глибину.

Встав назустріч йому: "Що ти хочеш від мене?.."

(пер. І. Павлюка)

Гільда ще стояла біля вікна, як до кімнати увійшла мама.

— Неймовірно! Ти уже прокинулася?

— Не знаю...

— Я повернуся додому, як завжди, близько четвертої.

— Чудово.

— Гарного дня, Гільдо!

— Бувай!

Почувши, як грюкнули за мамою вхідні двері, Гільда повернулася до ліжка і розкрила папку.

".."Я порину в глибини майорової підсвідомості, Софіє. І зостануся там до нашої наступної зустрічі".

Ось тут, знайшла! І Гільда почала читати далі. Під пучкою вказівного пальця вона й справді відчувала лише декілька сторінок.

Коли Софія вийшла з Хатини Майора, діснеївські персонажі ще купчилися біля води, та з її наближенням вони почали начеб розпливатися.