Світ Софії - Сторінка 76

Так багато, що філософія приснула на всі боки. Насамперед ми зупинимося на важливій течії у філософії, екзштенфишмі. Це збірна назва кількох філософських течій, які за точку відліку взяли екзистенціальну ситуацію людини. Ми говоримо про філософію екзистенції XX століття.

Багато філософів-екзистенціалістів визнавали своїм наставником К'єркеґора, інші — Геґеля та Маркса.

— Розумію.

— Велику роль відіграв у XX сторіччі німецький філософ ФрідріхНіцше (1844 — 1900). Ніцше також відреагував на філософію Геґеля та німецький "історизм". На противагу анемічному зацікавленню історією та християнській "рабській моралі" Ніцше поставив саме життя. Він прагнув здійснити "переоцінку усіх цінностей", щоб розвиток сильніших не гальмували слабші. На думку Ніцше, християнство та філософська традиція відвернулися від реального світу і звели очі до "неба" або ж до "світу ідей". Але той світ, котрий вважався власне "істинним", був лише ілюзією. "Будьте вірні Землі, — писав він, — і не вірте тим, хто подає вам надземні надії".

— Ну що ж...

— Іншим філософом, на якого справили вплив К'єркегор та Ніцше, був німецький філософ екзистенції Мартін Гай-деґґер. Однак ми зосередимо нашу увагу на французькому екзистенціалістові на ім'я Жан-Поль Сартр, котрий жив з 1905 по 1980 рік. Саме він задавав тон серед екзистенціалістів, принаймні, для широкої публіки. Його екзистенціалізм розвинувся у сорокових роках, відразу після війни. Пізніше він приєднався до марксистського руху у Франції, проте так ніколи й не став членом жодної партії.

— Через те ми й зустрілися у французькій кав'ярні?

— Вибір, справді, не випадковий. Сам Сартр був завсідником кав'ярень. В одній з них, наприклад, він зустрів свою супутницю життя Сімону де Бовуар. Вона також була екзис-тенціалісткою.

— Жінка-філософ? —Так.

— Дуже втішно, що людство нарешті почало ставати цивілізованішим.

— Хоча наші часи — доба появи багатьох нових турбот.

— Ти збирався розповідати про екзистенціалізм.

— Сартр говорив, що "екзистенціалізм — це гуманізм*, бо екзистенціалісти брали за точку відліку саму людину. Можемо додати, що гуманізм Сартра бачив ситуацію людини інакше, похмуріше, ніж гуманізм, з яким ми зустрічалися в епоху ренесансу.

-Чому?

— К'єркеґор та інші філософи екзистенції у нашому столітті сповідували християнство. Але Сартр був виразником атеїстичного екзистенціалізму. Його філософію ми можемо розглядати як нещадний аналіз людської ситуації, коли "Бог помер*. Вираз "Бог помер* походить від Ніцше.

— Продовжуй!

— У філософії Сартра, як і у К'єркеґора, ключовим було слово "екзистенція*. Однак під екзистенцією мається на увазі не лише саме існування. Рослини й тварини також існують, але вони не задаються питанням, що це означає. Людина — єдина жива істота, яка усвідомлює свою екзистенцію. Сартр каже, що фізичні речі існують "самі в собі*, а людина — ще й "для самої себе*. Отож, бути людиною — це зовсім щось інше, ніж бути просто річчю.

— Цілком погоджуюся.

— Далі Сартр підкреслює, що людська екзистенція випереджає будь-яку значущість цієї екзистенції. Факту, що я є, передує те, чим я є. "Екзистенція передує есенцію*, — говорив він.

— Звучить незрозуміло.

— "Есенція* це те, з чого щось складається, "натура* або "сутність* речі. Але, за Сартром, людина не народжується з готовою "натурою*. Людина повинна створити саму себе, свою "натуру*, "сутність*, бо вона не дана їй згори.

— Тепер я, здається, розумію.

— Упродовж усієї історії філософії філософи намагалися відповісти на запитання, що таке людина, чим є людська натура. Сартр же вважав, що людина не має такої вічної "натури*, до якої може вдатися, тому для Сартра питання про сенс життя втрачає будь-який сенс. Іншими словами, ми приречені імпровізувати. Ми схожі на акторів, котрих випхали на сцену, не давши її змогу вивчити роль, без сценарію і без суфлера, який міг би шепнути на вухо, як діяти далі. Нам самим слід робити свій життєвий вибір.

— Частково, це правда. Якби з Біблії або з підручника філософії ми могли довідатися, як нам жити, усе було б дуже просто.

— Ти вірно зрозуміла. Однак, коли людина усвідомлює своє існування і те, що колись помре, і немає жодного сенсу в житті, за який можна вхопитися, це породжує страх, вважає Сартр. Пригадуєш, описуючи людину в екзистенціальній ситуації, К'єркеґор також говорив про страх.

— Так.

— На думку Сартра, людина почувається чужою у безсен-совному світі. Говорячи про "відчуження" людини, він звертається водночас до віхових міркувань Геґеля та Маркса. Відчуженість людини у світі породжує почуття розпачу, нудьги, обридження та абсурдності.

— Часто доводиться чути, що у когось "депресія" або що "усе пропало".

— Так. Сартр описує мешканця міста XX століття. Пам'ятаєш, гуманісти ренесансу мало не з тріумфом проголошували свободу і незалежність людини. Сартр же вважав людську свободу за прокляття. "Людина приречена бути вільною, — писав він. — Приречена, бо не створила самої себе, а попри те вільна. Раз кинута на поталу світові, мусить нести відповідальність за усі свої вчинки".

— Ми ж нікого не просили творити нас вільними особистостями.

— Саме про це йдеться і Сартрові. Ми вільні, і наша свобода прирікає нас усе своє життя робити вибір. Не існує одвічних вартостей чи норм, якими можна було б керуватися. Тому дуже важливим є наш вибір, який ми зробили. Бо ми несемо повну відповідальність за свої дії. Сартр виділяє саме той момент, що людина ніколи не може звільнитися від відповідальності за свої вчинки. Роблячи вибір, ми не можемо скинути зі себе відповідальність, мотивуючи це тим, що "мусимо" йти на роботу або "мусимо" підпорядковуватися певним суспільним нормам. Той, хто так потопає в анонімній людській масі, стає безособовим елементом юрби, утікає від самого себе у брехню. Однак людська свобода велить нам робити щось зі собою, аби існувати "автентично", по-справжньому.

— Розумію.

— Це стосується й етичного вибору. Не дано нам права спихати вину на "людську натуру", "людську слабкість". Декотрі чоловіки в літах, буває, поводяться по-свинськи, скидаючи усе на "праотця Адама", що нібито живе у кожному з них. Але того "праотця Адама" не існує. Він є лише фігурою, яку використовуємо, щоб мати на кого перенести відповідальність за власні вчинки.

— Мусять же існувати певні межі, у чому можна звинувачувати бідного Адама.

— Хоч Сартр і наполягає на тому, що існування не має жодного даного від народження сенсу, проте не прагне, аби так було. Він не нігіліст.

— Хто це?

— Це людина, котра вважає, ніби ніщо не має значення і усе дозволено. На думку Сартра, життя мусить мати значення. Це імператив. І тільки ми повинні наповнити сенсом своє життя. Існувати — означає творити власне буття.

— Чи можеш пояснити детальніше?

— Сартр намагається довести, що свідомість сама собою є нічим, доки не пересвідчиться у чомусь з допомогою відчуттів. Бо свідомість є завжди свідомістю чогось. І це "щось" зале* жить не тільки від нас, але й від оточення. Ми самі вирішуємо, що нам відчувати, бо вибираємо те, що має для нас значення.

— Маєш приклад?

— Двоє людей можуть перебувати в одному і тому ж місці, але сприймати його по-різному. Сприймаючи у відчуттях своє оточення, ми докладаємо до вражень власні думки і зацікав* лення. У вагітної, наприклад, може бути відчуття, що їй зустрічаються лише вагітні жінки. Це зовсім не означає, що раніше їх не було, просто вагітність набула тепер для неї нового значення. Хворим можуть повсюдно ввижатися карети швидкої допомога...

— Зрозуміло.

— Наше існування впливає на те, як ми сприймаємо речі у кімнаті. Коли щось мені неважливе, я його не зауважую. А тепер я можу тобі пояснити, чому сьогодні запізнився.

— Ти сказав, що спізнився навмисне.

— Розкажи спочатку, що ти насамперед помітила, як заглянула до кав'ярні?

— Твою відсутність.

— Чи не дивно? Тобі в очі кинулось те, чого немає.

— Можливо, але ж ми з тобою умовилися.

— Сартр якраз і використав відвідини кав'ярні, аби пояснити, як ми "знищуємо" те, що не має для нас значення.

— І ти спізнився саме для того, аби мені це продемонструвати?

— Я хотів, щоб ти збагнула цей важливий момент у філософії Сартра. Вважатимемо це навчальною вправою.

— Хитрун!

— Коли ти закохана і чекаєш на телефонний дзвінок свого коханого, то, напевно, цілий вечір чутимеш, що він не телефонує. Саме відсутність дзвінка фіксуватимеш увесь час. Якщо тобі треба зустріти його на вокзалі, і з поїзда на перон викотиться лавина людей, в якій непросто віднайти коханого, ти не бачитимеш юрби. Вона заважає, але не суттєва для тебе. Можливо, навіть люди у юрбі здаватимуться тобі неприємними і бридкими, вони бредуть без дороги і не дають тобі пройти, однак ти зафіксуєш лише те, що його немає.

— Розумію.

— Сімона де Бовуар спробувала застосувати екзистенціалізм для аналізу ролі статей. Сартр же пояснював, що людина не має "вічної натури", якою могла би керувати. Тільки ми самі творимо себе такими, якими ми є.

— А далі?

— Це стосується і нашого уявлення про статі. СІмона де Бовуар показала, що не існує вічної "жіночої* чи "чоловічої натури*, хоча таким є традиційний погляд. Досить поширеним було, наприклад, переконання, що мужчина має "трансцендентну* натуру, тобто здатний переступити межу, тому він мусить і буде шукати сенс життя поза домом. У жінок, на її думку, цілком протилежна життєва орієнтація. Жінка "іманентна*, тобто вона залишається там, де є. Тому жінка піклується про родину, природу та близькі їй речі. Нині часто чуємо, що жінок більше, ніж чоловіків, цікавлять "м'які* вартості.

— Вона справді так вважала?

— Ні, ти погано слухала. Сімона де Бовуар саме підкреслювала, що не існує натури чоловічої чи натури жіночої. Навпаки: жінки і чоловіки неодмінно повинні звільнитися від таких міцно укорінених уявлень та забобонів.

— Тут я з нею погоджуюся.

— Головна книга її життя — "Друга стать* вийшла 1949

Р<жу.

— Про що йшлося?

— Про жінку. Бо саме вона у нашій культурі стала "другою статтю*. Лише чоловік був суб'єктом, а жінка стала його додатком. Тим самим жінка була позбавлена права відповідальності за власне життя.

— Невже?

— Жінці доводилося відвойовувати це право. Жінка мусить самоусвідомитися і не пов'язувати своєї ідентичності тільки з чоловіком.