Світ Софії - Сторінка 85

Цей вираз, здавалося, наштовхнув ії на якусь ідею. Вона почала ритися у машині.

— Що трапилося? — спитав Альберто.

— Нічого.

Вона відчинила відділення для рукавичок і знайшла там розвідний ключ. Потім вистрибнула з машини, підійшла до гойданки й стала перед Гільдою та її татом. Спершу вона спробувала перехопити Гільдин погляд, але це було зовсім неможливо. Нарешті вона підняла ключ високо в повітря і вдарила ним Гільду по чолі.

— Ой! — скрикнула Гільда.

Потім Софія вгатила ключем майора, але він зовсім не зреагував.

— Що з тобою? — запитав він.

— Мабуть, укусив ґедзь.

— Це, напевно, Сократ хотів вирвати тебе із твого сну... Софія лягла в траву і спробувала штовхнути гойданку. Жодного результату. Якби вона хоч трішки зрушила з місця...

— Я раптом відчула, як потягло свіжістю по ногах, — промовила Гільда.

— Та ні, надворі напрочуд тихо.

— Не лише це. Тут щось є.

— Тут тільки ми двоє і тепла літня ніч.

— Ні, щось є у повітрі.

— Що б це могло бути?

— Пригадуєш таємний план Альберто?

— Ну і що з того?

— Вони просто зникли з вечірки у саду. Ніби крізь землю запалися...

— "...ніби крізь землю запалися..."*

— Десь же мусить закінчитися оповідь. Ось я так і написав.

— Це — так, але що трапилося після того. А якщо вони тут...

— Гадаєш?

— Я відчуваю це, тату.

Софія повернулася до Альберто.

— Вражаюче, — мусив визнати учитель, коли вона знову сіла в машину з розвідним ключем у руках. — Ось побачиш, у цієї дівчинки надзвичайні здібності.

Майор обійняв Гільду.

— Чуєш, як гарно виграють хвилі?

— Так.

— Завтра спустимо на воду човен.

— А чуєш, як дивно щось шепоче на вітрі? Поглянь, як тремтить осикове листя.

— Це жива планета.

— Ти писав про те, що деколи "стоїть між рядками"?

— Писав...

— Може, й тут, у саду, стоїть щось "поміж рядками"?

— Природа сповнена загадок. А зараз ми говоримо про зорі на небі.

— Скоро зорі з'являться і у воді.

— Так, дитиною ти називала їх морськими каганцями. І в певному сенсі мала рацію. Бо світлячки та інші організми утворилися з первісних матерій, котрі зварилися у казані якоїсь зірки.

— І ми також?

— Так. Ми також зоряний пил.

— Гарно сказано.

— Коли радіотелескопи уловлюють промені галактик, віддалених на мільярди років, вони показують нам шматок космосу, яким він був у первісні часи. Найвіддаленіші галактики ми бачимо, так би мовити, незадовго після первісного вибуху. Усе, що людина може побачити на небі, є, власне, космічними скаменілостями, котрі налічують тисячі й мільйони років. Єдине, на що здатний астролог, це "зазирнути" у минуле.

— Бо зорі на зоряній карті неба віддалилися одні від одних, задовго до того, як їхнє світло досягло нас,

— Тисячу років тому зоряна карта виглядала зовсім інакше, ніж нині.

— Цього я не знала.

— Коли ніч ясна, ми бачимо історію Всесвіту, якою вона була мільйони, та що там, — мільярди років тому. У певному сенсі повертаємося убік дому

— Мусиш мені пояснити.

— І ти, і я беремо свій початок від "великого буму". Бо вся матерія у Всесвіті становить органічну єдність. Колись, у первісні часи, вся матерія була єдиною грудою, такою ней* мовірно важкою, що головка шпильки важила б багато мільярдів тонн. Цей "праатом" вибухнув через надмірну Гравітацію. Усе розлетілося на шматки. Та завжди, піднімаючи погляд до неба, ми намагаємося віднайти дорогу туди, назад до самих себе.

— Дивний спосіб вираження.

— Усі зорі й галактики в космосі складаються з однієї матерії, її фрагменти скупчилися то тут, то там. Одна галактика віддалена від іншої на мільярди світлових років. Але всі вони одного походження. Усі зірки й планети з одного роду...

— Розумію.

— Що це за світова матерія? Що саме вибухнуло мільярди років тому? Звідки воно взялося?

— Це велика загадка.

— Але це торкається нас дуже глибоко, бо самі ми також з тієї матерії. Ми іскорки великої ватри, роздмуханої мільйони років тому.

— І це також гарно сказано.

— Та не слід переоцінювати значення великих чисел. Ви-старчить взяти у руку камінь. Всесвіт був би не менше незбагненним, якби навіть складався з одного камінця завбільшки з апельсин. Зостається те ж саме зачароване питання: звідки взявся цей камінь?

Софія раптом підвелася у машині і показала на бухту.

— Мені захотілося випробувати човен! — вигукнула вона.

— Він прив'язаний. Крім того, ми не зможемо зрушити з місця весла.

— Давай спробуємо. Сьогодні ж ніч чудес.

— У кожному разі можемо зійти до води.

Вони вийшли з машини і рушили вниз садом. На причалі спробували відв'язати канат, приторочений до сталевого кільця. Та не змогли його навіть підняти.

— Ніби цвяхом прибитий, — сказав Альберто.

— У нас багато часу.

— Справжній філософ ніколи не повинен здаватися. Якби нам тільки вдалося... його відв'язати...

—Тепер на небі з'явилося ще більше зірок, — мовила Гільда,

— Так, нинішня ніч найтемніша.

— Але ж взимку зорі блимають. Пригадуєш ніч перед від'їздом у Ліван? Це було на Новий Рік.

— Саме тоді я й вирішив написати філософську книгу для тебе. Я побував у найбільшій книгарні Крістіансанну та й у бібліотеці, але там не знайшлося нічого відповідного для молоді.

— Таке враження, ніби ми сидимо на самому вершечку тоненької ворсинки білого кролячого хутра.

— Цікаво, чи там, далеко, у ночі світлового року, існує ще хтось?

— Човен відв язався! — вигукнула Гільда.

— Справді...

— Незбагненно. Я ж перед твоїм приїздом перевіряла, чи він добре припнутий.

— Справді?

— Це нагадало мені, як Софія позичила човна Альберто. Пригадуєш, як його понесло озером?

— Ось побачиш, то вони тут знову кружляють. — сказав майор.

— Жартуєш! Я цілий вечір відчувала чиюсь присутність.

— Комусь з нас доведеться поплисти до човна.

— Пливімо обоє, тату!