Світ Софії - Сторінка 80

Він піддався, і вони попадали у траву, й далі цілуючись. А потім докотилися аж до кущів порічки.

— У нинішні часи дівчата беруть ініціативу на себе, — промовив фінансовий радник.

З цими словами він встав і рушив у напрямку порічкових кущів, аби зблизька подивитися, що там твориться. Майже все товариство пішло за ним. Тільки Софія та Альберто залишилися сидіти на своїх місцях. Невдовзі гості півколом оточили Юрунн та Иоргена, які від невинних поцілунків перейшли до пристрасніших обіймів.

— їх не спинити, — зрекла фру Інґебріггсен з ноткою гордості в голосі.

— Так, природа бере своє, — погодився її чоловік.

Він озирнувся навколо, сподіваючись зустріти сповнені визнання погляди, як реакцію на свої глибокодумні слова. Коли ж йому відповіли тільки мовчазним кивком, він додав:

— Проти неї не попреш.

Здалеку Софія побачила, як Йорген намагається розстебнути уже заплямлену травою білу блузку Юрунн. Вона ж мордувалася з його паском.

— Щоб ви тільки не застудилися, — стурбовано промовляла фру Інґебріггсен.

Софія розпачливо глянула на Альберто.

— Усе відбувається швидше, ніж я припускав, — сказав він. — Треба тікати звідси якнайшвидше" Я тільки виголошу коротеньку промову.

Софія плеснула в долоні.

— Чи не могли б усі повернутися на свої місця? Альберто хоче сказати кілька слів.

Усі, крім Юрунн та Йорґена, потрюхикали до столу.

— Ви справді хочете виголосити промову? — спитала Со-фіїна мама. — Як це милої

— Дякую за увагу.

— Я чула, ви полюбляєте прогулянки, — мама Софії явно хотіла зав'язати розмову із Альберто. — Дуже важливо тримати себе у формі. Особливо милим вважаю те, що на прогулянки ви берете зі собою собаку. Його звати Гермес, чи не так?

Альберто підвівся і подзеленчав своєю чашкою.

— Люба Софіє, — почав він. — Хотілось би нагадати, що це філософська вечірка, тому я виголошу філософську промову.

У цю ж мить Його перервали оплески.

— Цьому хаотичному товариству не бракувало б дещиці розуму. Не забудьмо проте привітати нашу іменинницю з п'ятнадцятиліттям.

Не встиг він докінчити речення, як усі почули гуркіт двигунів. Наступної миті низько над садом пролетів літак. За хвостом лопотів довгий транспарант з написом "Найщиршп вітання з п'ятнадцятиліттям!"

Це викликало нові, ще бурхливіші оплески.

— Бачите. — вигукнула фру Амундсен, — цей чоловік уміє не тільки підпалювати петарди.

— Дякую, дрібниці. Ми зі Софією впродовж останніх тижнів працювали над великим філософським дослідженням. І тепер хотіли б повідомити про його результати. Ми оприлюднимо найбільшу таємницю нашого буття.

За столом стало так тихо, що було чутно навіть спів птахів. Та ще шурхіт з-під кущів порічок.

— Далі! — підбадьорювала Софія.

— Після ґрунтовних філософських дослідів, котрі тривали з часів перших грецьких філософів аж до наших днів, ми прийшли до висновку, що живемо у свідомості однієї людини, майора. Зараз він служить спостерігачем ООН у Лівані, а ще він написав книжку про нас для своєї доньки, котра мешкає в Ліллесанні. Доньку звати Гільда Меллер Кнаґ. їй, як і Софії, сповнилося 15 літ. Коли вона прокинеться рано-вранці 15 червня, книга про нас усіх лежатиме на її нічному столику. Власне кажучи, не книга, а велика палка. У цю мить під пучками пальців вона відчуває останні сторінки рукопису.

Товариство за столом відчутно захвилювалося.

— Отже, наше буття, не більше й не менше, як розвага на день народження для Гільди Меллер Кнаґ. Усі ми разом служимо тільки обрамленням філософських лекцій майора, які він написав для доньки. Це означає, що білий мерседес біля брами не вартий і ламаного гроша. Усе пуста вигадка. Той ридван коштує не більше, ніж усі білі мерседеси у голові бідолашного майора військ ООН, котрий сидить собі у затінку пальми, аби уникнути сонячного удару.

— Марення божевільного! — вигукнув фінансовий радник. — Маячня чистої водиі

— Кожен, ясна річ, вільний висловлювати свої думки,— незворушно продовжував Альберто. — Однак справжньою маячнею виявиться наша вечірка, ось в чому істина. Окру-шиною розуму в цьому товаристві є тільки моя промова.

Тут підвівся зі свого місця фінансовий радник і сказав:

— Кожен, як уміє, намагається вест свої справи. Старається застрахувати себе з усіх боків. Раптом з'являється якийсь нероба і своїми "псевдофілософськими" твердженнями хоче знищити усе дотла.

Альберто ствердно кивнув.

— Від цього гатунку філософських знань не врятує жодна страхівка. Ми говоримо тут про речі, страшніші за всі природні катастрофи, пане фінансовий раднику. Як вам, напевно, відомо, жодна страхівка не відшкодує таких збитків.

— Яка ще там природна катастрофа!

— Більше того, екзистєціальна катастрофа. Достатньо кинути оком у порічкові кущі, і ви зрозумієте мою думку. Ми не можемо застрахуватися від того, що завалиться цілий світ, так само, як не можемо забезпечити себе на випадок, як згасне сонце.

— Чи мусимо це все вислуховувати? — спитав тато Юрунн свою дружину.

Та похитала головою, а за нею й Софіїна мама.

Однак молодь не зводила з Альберто очей. Часто-густо молоді люди більше сприйнятливі до нових думок та ідей, ніж ті, у кого за плечима майже половина життя.

— Ми радо послухаємо ще, — заохотив хлопчина з білявим волоссям, в окулярах.

— Дуже дякую. Небагато маю вам ще сказати. Коли ми нарешті збагнемо, що є лише образами у сонній свідомості іншої людини, наймудріше буде, на мою думку, промовчати. А на завершення я хотів би запропонувати вам, молодим, невеликий курс історії філософії. Не менше важливою є критична оцінка вартостей покоління ваших батьків. Я спробував навчити Софію критично думати. Геґель назвав це негативним мисленням.

Фінансовий радник усе ще стояв і тарабанив пальцями постолу.

— Цей агітатор хоче знищити те здорове зерно, яке школа, церква та й ми самі намагалися посіяти в душах підростаючого покоління, того покоління, яке є нашим майбутнім і яке колись успадкує всі наші набутки. Якщо він негайно не покине товариство, я викличу свого адвоката, а той уже знатиме, як з ним повестися.

— Ваша рішучість не грає абсолютно жодної ролі, бо ви лише тінь. До того ж, я й Софія невдовзі покинемо свято. Курс філософії не був чисто теоретичним поняттям, він мав ще й практичний бік. Коли настане пора, ми, завдяки фокусу, зникнемо. І так вислизнемо зі свідомості майора.

Гелена Амундсен схопила доньку за руку.

— Ти ж не покинеш мене, Софіє? Дівчинка обняла маму і глянула на Альберто.

— Мамі буде так прикро...

— Дурниці. Ти не смієш забувати, чого навчилася. Ми саме прагнемо звільнитися від цієї маячні. Твоя мама, мила й гарна, настільки ж реальна, наскільки кошик Червоної Шапочки, наповнений почастунками для бабусі.

— Здається, я розумію, що ти маєш на увазі, — мовила Софія і знову обернулася до мами. — Тому я змушена робити так, як він каже, мамо. Рано чи пізно довелось би тебе покинути.

— Я тужитиму за тобою,— сказала мама. — Але якщо над цим небом є якесь інше, то лети. Обіцяю піклуватися про Ґовінду. Скільки листочків салати на день ти їй даєш, один чи два?

Альберто поклав долоню на плече Софіїної мами.

— Ні ти і ніхто інший не тужитиме за нами, а причина тут проста — ви не існуєте. Вас немає, тож немає і того механізму, за допомогою якого можете тужити.

— Це, справді, найгрубіша образа, яку мені коли-небудь доводилося чутні — вигукнула фру Інґебріггсен.

Фінансовий радник згідливо кивнув.

— Ми можемо його оскаржити за образу честі. Ось побачиш, він комуніст. Хоче забрати нам усе, що ми любимо. Цей чоловік ошуканець, справжній пройдисвіт...

Альберто сів, а за ним і фінансовий радник. Він аж побагровів від гніву. Юрунн і Йорґен також підійшли до столу й сіли на свої місця, їхній одяг був брудний і зім'ятий. Біляве волосся Юрунн геть перемазалося землею та глиною.

— Мамо, у мене буде дитина, — оголосила вона.

— Ну, добре, але зачекай хоч би, доки повернемося додому. Чоловік одразу ж підтримав її:

— Так, їй слід зачекати. Якщо ж дитина має буде хрещена ще сьогодні ввечері, хай дає тоді собі раду сама.

Альберто із серйозним виразом обличчя кивнув Софії.

— Пора!

— Чи не принесла б ти нам трохи кави, заки підеш? — запитала мама.

— Звичайно, мамо.

Софія взяла зі столу термокавник. У кухні вона увімкнула кавоварку. Доки готувалася кава, дівчинка нагодувала пташок та золотих рибок. Кота ніде не було видно, але вона відчинила бляшанку котячих консервів, висипала у глибоку миску й виставила її за поріг. Софія на очі набігли сльози.

Коли вона повернулася, вечірка більше нагадувала дитячу забаву, а не гостину п'ятнадцятирічної панни: пляшки з-під лимонаду перевернеш, шматок шоколадного рулету розмазано по столу, а миска з тістечками валялася на землі догори дном. У ту мить, як Софія поставила кавник на стіл, один з хлопчаків встромив петарду у торт. Петарда вибухнула, і крем заляпав стіл та гостей. Найбільше постраждав червоний костюм фру Інґебріггсен.

Вона та й інші гості сприймали усі події, на диво, спокійно. Юрунн взяла великий шматок шоколадного рулету і розмазала Йорґенові по обличчі, а тоді заходилася його злизувати.

Софіїна матір та Альберто вмостилися собі на садовій гойданні, віддалік від інших гостей. Вони махали Софії руками.

— Нарешті вам вдалося поговорити наодинці, — сказала Софія.

— Ти мала рацію, — відповіла радісно мама. — Альберто, дійсно, чудова людина. Я передаю тебе у його сильні руки.

Софія сіла поміж ними.

Двоє хлопців видерлися на дах будинку, котрась з дівчаток проколювала голкою надувні кульки, а тут ще прибув на мопеді якийсь непрошений гість. Ззаду на мопеда у нього стояла скринька з пивом та горілкою. Декілька хлопців побігли йому назустріч.

Фінансовий радник підвівся, плеснув у долоні й проголосив:

— Бавмося, діти!

Він вхопив пляшку пива, видудлив її до дна і поставив у траву. Потім підійшов до столу, зняв зі святкового пирога п'ять найнижчих ярусів-кілець і заходився показувати гостям, як слід накидати кільця на пляшки.

— Останні судороги, — мовив Альберто. — Нам пора, доки майор не підвів риску під своїм твором, а Гільда не закрила папку з рукописом.

— Тобі доведеться усе самій прибирати, мамо.

— Це не твій клопіт, дитинонько. Я гадаю, це життя не для тебе. Якщо Альберто зможе запропонувати тобі краще існування, не буде на світі людини щасливішої за мене.