Світ Софії - Сторінка 79

Дивна назва.

Софія зрозуміла, що у неї немає жодного шансу викрутитися.

— Мені дав її Альберто.

*карти для ворожіння, за допомогою яких вгадують долю (Прим, тгерехл).

— Ага— Я дуже тішуся зустрічі з цим чоловіком. Даси подивитися?

— Чи не могла б ти потерпіти, доки приїдемо додому? Це моя книжка, мамо*

— Звичайно, звичайно, це твоя книжка. Я тільки хотіла поглянути на першу сторінку. Ой... "Софія Амундсен йшла зі школи додому. Якийсь нас вони йшли разом з Юрунн. Дівчат-т розмовляли про роботів".*

— Там справді так написано?

— Так. Саме так і написано, Софіє. Книжку написав якийсь Альберт Кнаґ. Певно, дебютант. А як прізвище отого твого Альберто?

—Кнокс.

— Побачиш, виявиться, що той дивний чоловік написав про тебе книжку, Софіє. Під псевдонімом.

— Це не він, мамо. Не вигадуй. Ти і так нічого не розумієш.

— Ну, добре, я нічого не розумію. Завтра ж у нас вечірка. Усе буде добре, ось побачиш.

— Альберт Кнаґ живе у зовсім іншій реальності. Тому ця книжка є білою вороною.

— О ні, тільки не це. Уже був білий кролик.

— Перестань!

Розмова між матір'ю і дочкою урвалася, бо автобус під'їхав до початку Клевервейєн. Там їх зустріла демонстрація.

— Цього тільки бракувало! — вигукнула Гелєна Амувдсен. — Я сподівалася, що хоч у нашому районі не доведеться бути свідком діяльності вуличного парламенту.

У демонстрації брало участь не більше 10-12 чоловік. На плакатах виднілися написи: "НЕЗАБАРОМ ПОВЕРТАЄТЬСЯ МАЙОР", "БЕНКЕТУ З НАГОДИ СВЯТА РІВНОДЕННЯ — ТАК", "БІЛЬШЕ ВЛАДИ ДЛЯ ООН*.

Софії аж стало шкода мами.

— Не переймайся ними.

— Якась дивна демонстрація, Софіє. Навіть трохи абсурдна. —Дурниці.

— Світ змінюється усе швидше і швидше. Власне кажучи, я нітрохи не здивована.

— Мала би, принаймні, здивуватися, що ніщо тебе не дивує.

— Навіщо? Вони ж не агресивні. Тільки би не потоптали наших троянд. Демонстрації не конче мусять відбуватися в саду. Ходімо додому, там побачимо.

— Це філософська демонстрація, мамо. Справжні філософи не топчуть троянд.

— Знаєш, Софіє, я не певна, чи ще вірю у справжніх філософів. Тепер усе навколо синтетичне.

Пообіддя та вечір минули у приготуваннях до свята. Наступного ранку мама з донькою продовжували накривати на стіл та прикрашати сад. Прийшла і Юрунн.

— Громи й блискавиці! — вигукнула вона. — Мама з татом також збираються. Це ти винна, Софіє.

За півгодини до приходу гостей все вже було готове. Дерева в саду прикрашено серпантиновими стрічками й японськими ліхтарями, через вікно пивниці протягнено продовжувач, хвіртка, дерева вздовж садової доріжки й фасад будинку обвішані надувними кульками. Софія й Юрунн надували їх півдня.

На столах лежали курчата й миски зі салатами, булочки та колач. У кухні ще залишалися тістечка-кошички, торт, плетінка та шоколадний рулет, а величезний святковий пиріг на 24 яруси уже височів посеред столу. На самому вершечку було установлено фігурку дівчинки-конфірмантки. Софіїна мама запевнила, що фігурка може чудово уособлювати й не-конфірмовану п'ятнадцятирічну дівчинку, проте Софія знала: мама зробила так зумисне через те, що Софія відмовлялася від першого причастя, бо ще не визначилася, чи справді вона цього хоче. Для матері символом конфірмації був саме отакий багатоярусний пиріг.

— Ні, ми ні на чому не заощадили, — повторювала вона раз у раз впродовж останніх півгодини перед приходом гостей.

Та ось з'явилися гості. Першими прийшли три дівчинки з класу, у літніх блузочках, легких плетених светерках, довгих спідницях, злегка підмальовані. Трохи згодом недбалою ходою приманджали Йорґен та Ласеє. У їхній поведінці було щось трохи від ніяковості та хлопчачої пихатості водночас.

— Вітаємо!

— Ти подорослішала.

Софія зауважила, що Юрунн та Йорґен уже перекидаються спідтишка поглядами. Щось висіло в повітрі. Бо ж був вечір свята літнього сонцевороту, св. Івана.

Усі мали зі собою подарунки, а оскільки вечірка була філософською, кожен з гостей поцікавився, що ж таке — філософія. Не всім вдалося роздобути філософські подарунки, проте кожен вважав своїм обов'язком хоч би написати щось філософське на вітальній листівці. Софії подарували філософський словник та записник із замочком й написом "МОЇ ФІЛОСОФСЬКІ НОТАТКИ".

Надходили нові гості, і їм подавали яблучний сидр у високих бокалах для білого вина. Гостей обслуговувала Софіїна мама.

— Ласкаво просимо... Як звати цього юнака?.. З тобою я ще не знайома... Як приємно, що ти прийшла, Сесіліє.

Кати вся молодь уже зібралася і прогулювалася з келихами попід деревами, до хвіртки під'їхав білий мерседес батьків Юрунн. Фінансовий радник був одягнений у строгий сірий костюм вишуканого крою. Його дружина мала на собі червоний брючний костюм з бордовими металевими блискітками. Софія готова була закластися, що жінка радника пішла в іграшкову крамницю і купила ляльку Барбі у точнісінько такому ж костюмі, а потім віднесла ляльку до кравця і звеліла пошити для неї таке ж вбрання. Або інакше. Радник сам міг купити ляльку й занести чарівникові, аби той перетворив її на живу жінку з плоті і крові. Однак таке припущення було настільки неймовірним, що Софія одразу ж його відкинула.

Подружжя вийшло із мерседеса і рушило до саду, де хлопчаки й дівчатка аж роти пороззявляли від здивування.

Фінансовий радник особисто передав іменинниці подарунок від родини Інгебріґтсен — подовгасту вузьку коробочку. Софія постаралася взяти себе в руки, бо сподіватися можна було тільки одного: ляльки Барбі. Юрунн аж вибухнула:

— Чи ви зовсім подуріли? Софія уже не бавиться ляльками! Фру Інґебріггсен стрімко пішла вперед, і металеві блискітки на штанах забряжчали.

— Вона матиме її просто для краси, розумієш?

— У кожному разі, дуже й дуже дякую, — спробувала загладити сшуащю Софія. — Я започаткую власну колекцію.

Гості почали уже кружляти навколо столу.

— Ми чекаємо тільки на Альберто, — сказала мама з легким притиском, намагаючись приховати стурбованість. Чутки про незвичайного гостя швидко поширилися серед гостей.

— Він пообіцяв прийти, отже, прийде.

— Не сідати ж до столу без нього?

— Та ні, починаймо.

Гелена Амундсен взялася розсаджувати гостей за довгим столом й потурбувалася, аби поставити вільний стілець між собою та Софією, говорячи при цьому про страви, гарну погоду та про те, що Софія стала дорослою панною. Гостина тривала десь уже з півгодини, як з боку Клевервейєн надійшов середніх років мужчина з чорною акуратною борідкою та в береті. У руках він тримав великий букет із п'ятнадцяти троянд.

— Альберто!

Софія підвелася з-за столу і рушила йому назустріч. Вона кинулася Альберто на шию і взяла букет. Альберто почав порпатися по кишенях своє! куртки, дістав дві грубі петарди, підпалив їх і кинув позад себе. Прямуючи до столу, запалив ще бенгальський вогонь, втикнув його у вершечок святкового пирога, а тоді зайняв місце між Софією та її мамою.

— Сердечно вітаю усіх гостейі

Зібрання оніміло. Фру Інґебріггсен кинула своєму чоловікові багатозначний погляд. А Софіїна мати відчула таке неймовірне полегшення — бо ж довгоочікуваний гість нарешті з'явився, — що готова була йому вибачити все. Сама ж іменинниця ледве стримувала сміх, який починав нуртувати десь глибоко внизу живота.

Гелена Амундсен подзенькала у свій келих і промовила:

— Ласкаво просимо й Альберто Кнокса до нашої філософської забави у саду. Він не є моїм новим коханцем, бо хоч мій чоловік і перебуває часто у від'їзді, все ж я поки не маю приятеля. Цей дивний чоловік є новим учителем філософії моєї Софії. Він уміє не лише підпалювати петарди. Цей пан може, наприклад, витягнути білого кролика з чорного капелюха., Чи це була ворона, Софіє?

— Дякую, дякую, — сказав Альберто і знову опустився на стілець.

Довший час усі сиділи й поглинали курчат та салати. Раптом Юрунн щдвелася з-за столу, впевненим кроком підійшла до Йорґена і припала до його уст в палкому поцілунку. Він відповів на таке зближення спробою притиснути верхню частину її тіла до столу, аби зручніше було цілувати.

— Я зараз зомлію, — вихопилося у фру Інґебріггсен.

— Тільки не над столом, — це єдине, на що спромоглася фру Амуцдсен.

— Чому це? — спитав Альберто, обернувшись до неї.

— Динне запитання.

—Дня справжнього філософа не буває дивних запитань.

Тепер кілька хлопців, яких ніхто не поцілував, почали кидати кістки від курчат на дах будинку. Й цього разу Софіїна мама була небагатослівна:

— Не робіть так, будь ласка. Чого доброго заб'ються ринви.

— Вибачте, — сказав один з хлопчаків, і вони заходилися жбурляти кістки через тин.

— Певно, уже час збирати тарілки і подавати солодке, — врешті запропонувала фру Амундсен. — Хто п'є каву?

Подружжя Інґебріґгсен, Альберто та ще кілька інших гостей підняли руки.

— Може, Софія та Юрунн допоможуть мені... Дорогою до кухні подруги мали час для короткої балачки.

— Нащо ти його цілувала?

— Я сиділа й дивилася на його уста, й раптом мені страшенно закортіло його поцілувати. Перед ним неможливо устояти.

— Ну, і як було?

— Трохи інакше, ніж я собі уявляла, але...

— То це було вперше?

— І не востаннє.

Невдовзі на столі з'явилися кава й солодощі. Альберто почав роздавати хлопцям петарди, але в ту мить мама Софії постукала ложечкою по філіжанці.

— Я не маю наміру виголошувати довгу промову, — почала вона. — Але у мене лише одна дочка, і саме сьогодні минає рівно тиждень і один день з того моменту, як їй сповнилося п'ятнадцять літ. Як самі бачите, ми ні на чому не ощадили. Піраміда має 24 яруси, тобто кожному дістанеться принаймні один. Хто почастується першим, може взяти по два кружальця. Бо починаємо ми зверху, а кільця з часом ставатимуть усе більшими. Це ж саме відбувається і в нашому житті. Коли Софія була ще крихітною пупсею, несміливо дріботіла собі по маленьких кругах. Та з роками кільця ставали все більшими й більшими. Тепер вони сягають аж до Старого Міста й назад. А тому що її батько часто буває далеко поза домом, вона ще й телефонує по всьому світу. Вітаємо тебе з п'ятнадцятиліття"!, Софіє!

— Чарівно! — вигукнула фру Інґсбріґгсен.

Софія не зовсім зрозуміла, кого це стосувалося — матері, промови, багатоярусного пирога чи її самої.

Гості заплескали у долоні, а хлопці запустили петарди у крону груші. Юрунн теж підвелася, намагаючись стягнути Йорґена зі стільця.