Таємничий острів - Сторінка 49

Там тепер міг проїхати їхній новий віз, і наприкінці грудня колоністи вперше спробували запрягти онагрів.

Пенкроф уже так приручив онагрів, що ті підпускали його до себе і їли з рук, та як тільки їх запрягли, вони стали дибки і їх ледве утихомирили. Проте незабаром вони все ж таки скорилися й почали виконувати незвичні нові обов'язки — загалом онагрів, більш покладистих, ніж зебри, часто запрягають у гористій місцевості Південної Африки; вони навіть приживалися у порівняно прохолодних смугах Європи.

Того дня всі колоністи, крім Пенкрофа, що вів онагрів, посідали на вози і поїхали до порту Повітряної Кулі. Не варто й казати, як їх трусило на вибоїнах іще не впорядкованого шляху, та все ж таки вони без перешкод дісталися до місця призначення і повантажили на воза оболонку кулі й снасті колишнього аеростата.

О восьмій вечора віз, переїхавши мостом через річку Вдячності, спустився її лівим берегом і зупинився біля моря перед Гранітним палацом. Онагрів розпрягли і відвели до стайні, а Пенкроф, перш ніж заснути, так голосно і вдоволено зітхнув, що луна прокотилася всіма приміщеннями Гранітного палацу.

РОЗДІЛ VIII

Білизна. — Черевики із тюленячої шкіри.— Виготовлення піроксиліну.— Пересаджування рослин.— Риболовля.— Черепашачі яйця.— Юпові успіхи.— Загін для худоби.— Полювання' на муфлонів.— Нові багатства рослинного й тваринного світу.— Спогади про далеку батьківщину.

Весь перший тиждень січня колоністи присвятили пошиттю конче потрібної тепер білизни. Знайдені в ящику голки аж миготіли в якщо не дуже гнучких та делікатних, то зате в досить сильних пальцях, і можете не сумніватися, що все шилося на совість.

Сайресові Сміту спало на думку використати нитки, якими шили оболонку кулі, отож їх не бракувало. Гедеон [241] Спілет і Герберт із дивовижним терпінням розшили колишню кулю на окремі довгі смуги полотна; щоправда, Пенкроф відмовився виплутувати нитки — така робота його вкрай дратувала, зате коли дійшло до пошиття одягу, тут ніхто не зміг би з ним змагатися. Та й справді, всім відомо, що моряки —— неабиякі кравці.

Розшите полотно знежирили, скориставшись содою й поташем, одержаними із золи спалених рослин, і воно знову стало м'яким; потім його розстелили на осонні, й невдовзі воно стало білим, як сніг.

Тепер кілька дюжин сорочок та шкарпеток — не плетених, звісно, а шитих — поповнили одяг усіх колоністів. І яка ж то була для них радість, коли врни нарешті наділи на тіло свіжу чисту білизну, — дуже грубу, щоправда, але на такі дрібниці вони не зважали, — і лягли спати на простирадла, завдяки яким постільні полики в Гранітному палаці тепер сприймалися друзями, наче справжні ліжка.

На ту саму пору колоністи пошили собі взуття з тюленячих шкур, бо привезені з Америки старі чоботи й черевики зовсім зносилися. І можна переконано сказати, що широке й довге нове взуття ніколи не муляло їм ніг.

На початку 1866 року снека ще тривала, але полювання не припинилося. Агуті, пекарі, водяні свинки, кенгуру, різна перната й пушна дичина аж кишіла на острові, а Гедеон Спілет і Герберт стали такими мисливцями, що тепер не марнували жодної кулі.

Сайрес Сміт щоразу радив їм > ощадити набої і сам ужив певних заходів, щоб замінити знайдені в ящику порох та свинцевий дріб, аби зберегти їх на майбутнє. Що й казати, хто знає, де він разом із товаришами міг опинитися з волі випадку, покинувши свої володіння?.. Потрібно було заздалегідь приготуватися до несподіванок і берегти бойові припаси, замінюючи їх тим, що можна легко поповнити.

Замість свинцю, жодних слідів якого Сайрес Сміт на острові не знайшов, він застосував без великої шкоди для справи подріблене звичайне залізо, заготувати яке для них не складало труднощів. Залізний дріб мав меншу вагу, ніж свинцевий, тому доводилося робити його крупнішим; у набої таких дробинок тепер було менше, але спритність мисливців відшкодовувала цей гандж. Маючи селітру, сірку й вугілля, Сайрес Сміт міг би виготовляти і порох, проте його виробництво потребує надзвичайної пильності, до того ж без спеціальних пристосувань важко одержати порох доброї якості.

Отож Сайрес Сміт волів виготовляти піроксилін — [242] вибухівку, яку, загалом, одержують із бавовни; однак можна обійтися і без бавовни, адже та застосовується лише задля її клітковини, а клітковина — іншими словами, первісна тканина рослин — є майже в чистому вигляді не тільки в бавовні, а й у волокнах льону, конопель, у папері, старому ганчір'ї, в серцевині бузини тощо. А якраз бузини на острові росло скільки завгодно, особливо поблизу Червоного струмка, і колоністи заварювали замість кави ягоди цієї жимолостевої рослини.

Таким чином, треба було тільки заготувати серцевину бузини, тобто целюлозу, а друга речовина, необхідна для виготовлення піроксиліну, — джина азотна кислота. Сірчану кислоту Сайрес Сміт уже мав, і для нього не складало ніяких труднощів добути азотну кислоту, обробивши сірчаною кислотою селітру, яку йому надала природа.

Отож він вирішив виготовляти і застосовувати піроксилін, хоч і визнавав досить значні його вади: нерівномірність дії, надмірну займистість — він спалахує при ста сімдесяти градусах Фаренгейта замість двохсот сорока — і, нарешті, миттєвий спалах, який може попсувати вогнепальну зброю. Та має він і переваги: не боїться вогкості, не забруднює цівку рушниці й має в чотири рази більшу вибухову селу, ніж порох.

Щоб отримати піроксилін, досить занурити на чверть години клітковину в димну азотну кислоту, потім промити її у воді й висушити. Як бачимо, простішого не придумаєш.

Сайрес Сміт на той час мав лише звичайну азотну кислоту, а не димну, або міцну, тобто таку, яка на вологому повітрі виділяє білясту пару; але, замінивши димну азотну кислоту на звичайну, змішану в пропорції три до п'яти із концентрованою сірчаною кислотою, інженер мав домогтися таких самих наслідків, і таки домігся. Отож у острівних мисливців незабаром з'явилася чудова вибухова речовина, яка за вмілого застосування давала прекрасні наслідки.

На той час колоністи освоїли три акри (14) землі на плоскогір'ї Широкий Обрій, а решту земель відвели під пасовиська для онагрів. Кілька разів колоністи ходили в ліс Жакамара та в ліси Далекого Заходу і приносили звідти розсаду диких овочів — шпинат, крес-салат, хрін і ріпу; незабаром, за вмілого догляду, овочі повинні були поліпшити свої якості і внести різноманітність у м'ясну їжу, якою поки що мусили вдовольнитися поселенці островаЛінкольна. Навозили вони також чимало дров та вугілля. Водночас кожна їхня поїздка поліпшувала дороги — їх постуново утрамбовували колеса нового воза.

(14) Один акр дорівнює 0,4046 гектара. (Прим, автора.) [243]

Кроликів до послуг хазяїв Гранітного палацу дедалі більшало. Кролятник перебував вище Гліцеринового струмка, тому його мешканці не могли пробратися на заповідне плато, а отже, й пошкодити висаджену рослинність. На мілині серед берегових скель колоністи щоденно збирали устриць і часто оновлювали запас цих смачних молюсків. Крім того, вони ловили рибу в озері і в річці Вдячності. Вилов тепер був досить значний завдяки тому, що Пенкроф установив донні вудочки із залізними гачками, й на них часто ловилася чудова форель та ще якась дуже смачна срібляста з жовтуватими цяточками на боках риба. Отож головний кухар Наб міг вносити приємну різноманітність у щоденне меню колоністів. Поки що лише хліба не було на столі в колоністів, і, як ми вже казали, його відсутність була для них дуже відчутна.

Колоністи стали полювати і на морських черепах, що виповзали на мис Щелепи. Тут піщаний берег був увесь у горбках через безліч круглих великих яєць із твердою білою шкаралупою, білок яких не згортається, як білок пташиних яєць. Під дією сонячного тепла з них вилуплювалися крихітні черепахи. А яєць тих було стільки, що й не злічити, адже одна черепаха може знести протягом року до двохсот п'ятдесяти яєць.

— Справжнє яєчне поле, — казав Гедеон Спілет. — Тільки ставай та збирай урожай.

Але колоністи не тільки збирали яйця, а й полювали на самих черепах, і після кожного полювання в Гранітному палаці з'являлася дюжина цих плазунів, м'ясо яких важко переоцінити. А за черепашачу юшку, приправлену запашними травами й овочами із родини хрестоцвітних, колоністи завжди винагороджували заслуженою похвалою видатного кухаря Наба.

Треба ще згадати про одну щасливу обставину, завдяки якій пощастило збільшити запаси їжі на зиму. В річку Вдячності запливли косяки лососів і піднялися на кілька миль угору проти течії. То був той самий чає, коли самки в пошуках зручних для нересту місць випереджають самців, з шумом ринучи в прісноводні річки. Отож тисячі рибин завдовжки до двох з половиною футів бурхливо попливли річкою, і, щоб наловити безліч цієї риби, досить було поставити кілька лозових гаток. Виловивши кілька сотень рибин, їх засолили і про запас заховали на зиму, [244] бо коли ріки вкриються кригою, будь-яка риболовля стане неможлива.

На той час Юпові, що виявився дуже кмітливим, надали звання камердинера. Його вирядили в куртку, короткі штани з білого полотна і фартух із кишенями, які йому вельми сподобалися, — він раз у раз засовував туди лапи і нікому не дозволяв їх перевіряти. Наб на диво вишколив спритного орангутанга, і коли вони розмовляли, здавалося, ніби негр і мавпа одне одного розуміють. Юп по-справжньому прихилився до Наба, і Наб відповідав на його почуття взаємністю. Якщо нікому не потрібна була Юпова допомога — не треба було возити дрова або вилазити на високе дерево, — орангутанг не виходив із кухні й намагався у всьому наслідувати Наба. А втім, учитель виявляв виняткове терпіння і навіть надзвичайне старання, аби навчити здібного учня, а учень із винятковою сприйнятливістю застосовував знання, перейняті від свого учителя.

Можете уявити, як Юп потішив своїх хазяїв, коли одного чудового дня несподівано став із серветкою на руці прислуговувати за обіднім столом. Спритний, уважний, він так бездоганно виконував нові обов'язки — міняв тарілки, приносив страви, наливав напої — і все те робив так поважно, що колоністи не могли натішитися, а Пенкрофа пойняло несказанне захоплення.

— Юпе, підсип іще супу!

— Юпе, ще порцію агуті!

— Юпе, тарілку!

— Юп! Наш хороший Юп! Молодчина Юп!

Того дня за столом тільки й чулися оті вигуки, а Юп, нітрохи не розгубившись, усе виконував, за всім стежив і тямущо кивнув головою, коли Пенкроф знову пожартував, як колись першого дня:

— Хоч-не-хоч, Юпе, а доведеться подвоїти вам платню! Нічого й казати, що орангутанг на той час уже зовсім

призвичаївся до життя у Гранітному палаці й часто супроводжував своїх хазяїв у походах до лісу, жодного разу не виявивши бажання втекти.