Таємниця покинутого замку

Олександр ВОЛКОВ

ТАЄМНИЦЯ ПОКИНУТОГО ЗАМКУ

Повість

ВСТУП

ІНОПЛАНЕТЯНИ

Чарівну країну та її столицю Смарагдове місто населяли племена маленьких людей — Жуванів, Мигунів, Балакунів, які мали дуже добру пам'ять про все, що викликало в них подив.

Дивовижною для них була поява дівчини Еллі, коли її будиночок розчавив злу чарівницю Гінгему, наче порожню шкаралупу від яйця. Недарма Еллі назвали після цього феєю Будиночка, що карає.

Не менше здивувалися жителі Чарівної країни, коли побачили сестру Еллі — Енні. Вона теж з'явилася перед ними, немов казкова фея. Примчала на незвичайному мулі, який живився сонячним світлом, і в неї на голові був срібний обруч, що робив невидимим кожного, хто його надівав і торкався рубінової зірочки.

Ще багато-багато див траплялося в Чарівній країні, про які могли розповісти її жителі. Тільки про одне диво вони майже нічого не знали — про те, як їхня країна стала Чарівною. Адже вона не завжди була відгороджена од решти світу Великою пустелею і оточена неприступними Кругосвітніми горами. Не завжди над нею сяяло вічне сонце, а птахи і звірі розмовляли людською мовою.

Чарівною вона стала за бажанням великої людини Гуррікапа.

Гуррікап у ті часи був уже старий, думав про відпочинок, йому хотілося спокою і самотності. Могутній чародій спорудив собі замок оддалік від Чарівної країни, аж біля гір, і суворо-пресуворо заборонив її мешканцям наближатися до свого житла, навіть власне ім'я не дозволяв згадувати.

Жителі хоча й дивувалися, але повірили, що Гуррікану справді ніхто не потрібен. Минали віки й тисячоліття. Тихі маленькі люди, виконуючи наказ чародія, намагалися не згадувати про нього, ніколи більше не бачили його. Так і сталося, що дива Гуррікапа почали поступово забуватися.

Зате всякому злу добрі жителі країни Гуррікапа не вміли дивуватися і тому пам'ятали його недовго. Вже скільки бід приніс їм Урфін Джюс, прагнучи завоювати Чарівну країну спочатку зі своїми дерев'яними солдатами, а потім з багаточисленною армією Марранів. І що ж?

Лишень Урфін задумався над своєю долею і відмовився допомагати злій чаклунці Арахні, як добрі жителі одразу пробачили йому всі образи і стали вважати доброю людиною. Вони вірили: той, хто зробив добро хоч раз, уже не захоче повертатися до злих вчинків.

Найцікавіше те, що саме так і сталося згодом.

Ну, а після того, як друзі з Білого світу Енні, Тім і моряк Чарлі допомогли їм перемогти чаклунку Арахну, вони знову весело дивилися на небо, яскраво-яскраво синє, де наче і не було Жовтого Туману, насланого Арахною.

Славні жителі Чарівної країни знову жили спокійно і щасливо, нізвідки не чекали біди. А вона наближалася, — і хто б міг подумати? — саме з ясного неба.

Головний космічний зореліт з планети Рамерія вже наближався до Землі. Він мчав у світовому просторі з нечуваною швидкістю — сто п'ятдесят тисяч кілометрів за секунду. Як записав у бортовому журналі штурман інопланетян Кау-Рук, "борознив міжзоряну пустелю сімнадцять років". За цей час космічний корабель подолав величезний шлях, який світло — найпрудкіший гінець у Всесвіті (здатний пронестися зі швидкістю триста кілометрів за секунду) — пройшов би за дев'ять літ. Така велика відстань від Рамерії до Землі.

Але чужинницькі зоренавти навіть не помічали польоту. Для них час зупинився ще тоді, коли майже весь екіпаж корабля був переведений у стан анабіозу (так називають тривалий сон під час переохолодження) і занурений у спеціальні відсіки польотного сну. Там зоренавти спали добрих сімнадцять років.

Час утратив свою владу над людьми — це було справжнє диво. Якби зоренавтів розбудили навіть через тисячу років, і тоді вони б прокинулися такими ж, якими занурились у сон.

Невтаємниченому відсіки уявлялися гігантськими холодильниками з безліччю комірок, у кожній з яких перебував член екіпажу. Поліровані відсіки сяяли дзеркальним блиском, і, коли придивитися, на них то тут, то там виступали червоні, сині, зелені крани регулювання та ще мерехтіли різнокольорові вогники — то були лампи контрольної апаратури.

Тим часом штурман Кау-Рук, сидячи в космічній обсерваторії, обчислював положення корабля в просторі і відмічав курс на зоряній кормі. Крім Кау-Рука, не спали ще троє людей: командир зорельота генерал Баан-Ну — він перевіряв у рубці корабля показники приладів; лікар Лон-Гор — він спостерігав за станом сплячого екіпажу, стежив за температурою, вологістю, регулював вміст кисню, подачу охолоджувача — рідкого гелію; та ще пілот Мон-Со, вірний помічник генерала, найсумлінніший виконавець його наказів, що ні разу не допустив жодних заперечень чи помилок.

Тиша у відсіках польотного сну здавалася вічною. Лише зрідка в каюті лікаря лунав вимогливий сигнал сирени; тоді Лон-Гор поспішною, але нечутною ходою прямував до відсіків, повертав потрібний (зеленки, червоний або синій) кран, і знову западала тиша.

Мон-Со нічого було робити, його пілоти спали у відсіках; книжок він читати не любив, тому сам з собою грав у хрестики і нулики в каюті. Інколи Мон-Со блукав коридорами корабля або ганяй там м'яча, але тільки тоді, коли всі вже спали. Він був воротарем футбольної команди і просто не міг обходитися без тренувань. На Рамерії всі були привчені до спорту.

Четверо зоренавтів, які відбувала космічну вахту, щоранку займалися особливою польотною гімнастикою і тут, на кораблі. Запізнювався на спортивні заняття лише Кау-Рук, особливо коли зачитувався якоюсь цікавою книжкою. Не обов'язково оповіддю про історію народу, про який-небудь незвичайний характер людини або про пригоди; Кау-Рук з не меншим захопленням читав книжки з техніки.

— Кау-Рук — найздібніша людина вашого екіпажу, — сказав генералові перед відльотом Верховний правитель Рамерії Гван-Ло. — Не призначаю його командиром зорельоту з однієї причини: він недостатньо старанний.

Однак заступником командира штурман Кау-Рук був призначений.

ПРОБУДЖЕННЯ ІЛЬСОРА

Для командира Баан-Ну, пілота Мон-Со, для штурмана і бортового лікаря час не минув непомітно: в польоті вони постаріли рівно на сімнадцять років. Правда, вік на Рамерії обчислявся інакше: жили там люди втричі довше, ніж на Землі. Тому четверо зоренавтів, які відбували вахту на кораблі, за рамерійською лічбою, залишалися молодими, повними сил.

Ніхто, крім зоренавтів, не порушував спокій космічного корабля; в його каютах, службових залах, машинному відділенні, коридорах було порожньо, через що він здавався безлюдним.

Насправді ж на зорельоті не спала, точніше, перебувала у стані пробудження ще одна людина — Ільсор, слуга генерала Баан-Ну. Його розбудили за наказом генерала. Баан-Ну так підупав, так утомився без слуги, що давно вже виявляв незадоволення всім навколишнім: двері, на його думку, надто голосно рипіли, ручки й фломастери писали погано, їжа з консервних бляшанок була несмачною, а ліжко дуже тверде. Командир швидше змусив би прислужувати собі лікаря Лоп-Гора, ніж погодився б витерпіти ще якихось кілька тижнів до загального пробудження космічного екіпажу. Він не звик одягатися сам і стежити за своєю зовнішністю, тому руда розкуйовджена борода виросла до фантастичних розмірів; куртка, яку він натягнув на комбінезон (очевидно, вона замінювала мундир), виявилася без ґудзиків; комбінезон — без "блискавки" і зім'ятий у гармоніку; з ліктів у генерала звисало лахміття, бо він весь час зачіплювався за якісь гострі виступи, гачки; до того ж, Баан-Ну не завдавав собі клопоту розпізнавати, де лівий, а де правий чобіт: правий у нього незмінно опинявся на лівій нозі, а це було дуже незручно навіть для генерала.

Лон-Гор тривалий час до відказу крутив спочатку один кран, далі інший, потім ще почекав, поки всі різнокольорові лампочки не перестали блимати, показуючи повне розмороження.

Нарешті комірка розчинилася. Замурованого в ній Ільсора, Мон-Со й Кау-Рук за наказом командира підняли й понесли з відсіку до каюти лікаря.

— Гей, лежебоко, вставай, — радісно примовляв генерал, коли Ільсора несли з відсіку під наглядом Лон-Гора.

Ільсор пробуджувався повільно, ледь погойдуючись на підвісному надувному матраці, схожому на койку-гамак, які звичайно бувають у матроських кубриках.

Ільсор посідав особливе становище: він був не тільки старанним слугою при генералі, а й неабияким винахідником. За його проектом збудовано зореліт, на якому менвіти летять на Землю. Він називається "Діавона", що мовою обранців означав "Невловимий".

Ільсор спав. Раптом він здригнувся, однак не прокинувся і очей не розплющив. Він тільки відчув, як до нього нахилився Баан-Ну. До Ільсора долинув немов з бочки голос бортового лікаря. Лон-Гор кілька разів повторював:

— Пробудження вимагає часу, пробудження вимагає часу.

Генерал вочевидь не вірив, що слузі потрібен певний час для повного пробудження, тому зробив нетерплячий жест: простяг руку до Ільсора і щосили поторсав його за плече. Слуга мав би негайно зіскочити за першим його словом. Проте, зрозумівши врешті-решт, що термосіння нічого не дасть, Баан Ну відступив.

АРЗАКИ Й МЕНВІТИ

Ільсор ще не збагнув, що перебуває на зорельоті. Ільсор пробуджувався, і йому здалося, ніби він на Рамерії. Він бачив далеку батьківщину. Бачив свій народ арзаків і схожі на уламки скель будинки біля Срібних гір. Сріблом леліють не тільки гори, всю Рамерію огортає м'яке струмуюче біле світло. Сріблясті ґрунт, трава, дерева й кущі; здається, доторкнися рукою до листя — і вони задзвенять.

Арзаки дуже привітні — вони довірливі, немов діти. І очі в них допитливі, широко розкриті.

Арзаки талановиті. Серед них багато художників, лікарів, учених, письменників, конструкторів, інженерів, учителів. Арзаки не тільки багато вміють, вони просто не можуть не ділитися тим, чого добиваються самі, зі своїми сусідами менвітами й роблять це з великою радістю. Але менвіти — люди підступні.

У менвітів є Верховний правитель Гван-Ло, він ще і чарівник. Він має гіпнотичний, владний погляд і може наказані людям зробити те, що захоче. І тільки-но людина почне протесі} вати, як Гван-Ло гляне їй у вічі — вона одразу замовкне. Це чаклунське мистецтво Верховний правитель успадкував під страшним секретом від своїх предків і передав його менвітам. Він же звернув увагу на те, що арзаки — талановитий народ.

"Непогано було б, — подумав Гван-Ло, — змусити цей талант працювати на нас".

Ще раніше Верховний правитель зрозумів, що арзаки — вихований народ: коли розмовляють, дивляться просто у вічі.