Таємниця покинутого замку - Сторінка 4

Жуванам і справді настав час рушати в дорогу.

Завдяки інженерній кмітливості Страшила дещо змінилося в Чарівній країні. Найпам'ятнішим залишалося, звичайно, перетворення Смарагдового міста на острів. Незважаючи на виритий канал, столицю свою жителі, однак, за давньою звичкою називали не островом, а Смарагдовим містом.

Новації Страшила Премудрого торкнулись також інших міст Чарівної держави. Так, жителі більше не гадали, як переправитися через Велику ріку, — через неї перекинули міст. А в глухому лісі не страшно було і вночі, — з настанням темноти вздовж усієї дороги із жовтої цегли запалювалися хиткі ліхтарі, їхнє хитання і червонувате світло відлякували диких звірів.

Проте, щоб устигнути на свято, Жуванам треба було вже рушати, адже кроки в них маленькі, а дорога неблизька.

Звичайно, вони міцно спали тієї ночі, зовсім як діти напередодні свята. Тому відразу прокинулися, почувши, як задзвеніли балабончики на їхніх капелюхах. Капелюхи вони на ніч клали на підлогу, щоб мовчали. Хто ж дзвонив балабончиками, можливо, миші? Жувани заглядали лід капелюхи — і ніяких мишей не знаходили.

З вулиці тим часом долинав безперервний гул, він дедалі наростав. Жувани вибігли з будинків.

Величезна вогняна куля, ревучи, підлітала до Кругосвітніх гір.

— Метеор? — ошелешено запитав Прем Кокус. — Але метеор не гуде, — відповів він сам собі. — Дивіться, — простяг він руку до неба, запрошуючи Жуванів глянути туди.

Куля зникла, перетворилася в мерехтливий жовтий вогонь, формою схожий на кілька корон, скріплених разом, або на кілька перевернутих снопів.

Жуванам стало страшно, вони затремтіли. "Диньк-диньк-диньк", — дзвеніли балабончики на їхніх капелюхах.

Гудіння дедалі посилювалося. Від Кругосвітніх гір потекли клуби жовто-білого диму. Прошумів вихор. Дерева похилилися.

В цей час вогонь згас. Замість гудіння від гір долинув голосний рев, повторений кілька разів луною.

Швидше, швидше до Смарагдового міста, — квапив Кокус. — Страшно. Страшно і незрозуміло все. Можливо, наш правитель…

— Мудрий Страшило відгадає, — вирішили Жувани, все ще тремтячи, і балабончики на капелюхах дзвеніли в такт їхнім словам.

ПРИЗЕМЛЕННЯ

Чужинці квапились приземлитися до ранку. Вони гадали, що вночі на Белліорі, найімовірніше, сплять, як на Рамерії, і їхній приліт залишиться непоміченим.

Звідки їм було знати, що жителям Чарівної країни саме цієї ночі не спалося.

Зробивши останній виток навколо Землі, корабель почав знижуватися по плавній траєкторії. Штурман Кау-Рук сидів за пультом керування. Рухи його були зібрані і точні. Він напружено вдивлявся в екран локатора нічного бачення, на якому проступали контури незнайомої місцевості.

Важливо було не пропустити кільце гір, а точніше, те місце біля їхнього підніжжя, де інопланетяни помітили величезний замок з чорними проваллями вікон і напівзруйнованим дахом. Судячи з усього, в будинку ніхто не жив і він на якийсь час міг би служити непоганим пристанищем.

Командир Баан-Ну готувався постати перед новою планетою у всій своїй величі. Борода його руками Ільсора була ідеально, волосинка до волосинки, пострижена і причесана, й слуга вже допомагав генералові одягати парадне вбрання.

Парадними костюмами менвітів були яскраві комбінезони зі щільної шовковистої тканини.

Бліді малорухливі обличчя менвітів від блиску комбінезонів наче оживали.

Ордени на костюмах менвітів не пригвинчувалися і не приколювалися, а вишивалися золотими, срібними і чорними нитками.

Вони мали форму сонця, місяця або зірок; у центрі ордена можна було бачити зображення сузір'їв і планет, що оточують Рамерію. Нагороджували менвітів за правилом: чим вища посада власника комбінезона, тим більше в нього орденів і тим чудовіші самі ордени. До парадного комбінезона додавалися чоботи з м'якої шкіри на застібках.

Як тільки на екрані локатора виринули обриси замку, Кау-Рук хвацько розвернув корабель двигунами до Землі. Він любив демонструвати свою спритність усім на подив, і шкода, що в небі не було глядачів. Але зовні штурман залишався абсолютно незворушним. Корабель повільно пішов на посадку. Біля самого замку зореліт на мить завис у повітрі, підтримуваний вогненним стовпом з кількох корон тріпотливого жовтого полум'я, і повільно став опускатися на Землю. Відразу ж з корабля випливли відкидні пори у вигляді гігантської триноги.

Коли вляглися клуби диму й пилу, менвіти взяли останні проби атмосфери і, переконавшись, що все гаразд, відкрили вхідний люк. Світле нічне повітря, напоєне ароматом трав і квітів, увірвалося в приміщення зорельота і сп'янило інопланетян.

Спустили трап. Генерал Баан-Ну першим зійшов на Землю. Він не випускав з рук новенького червоного портфеля, якого для гарантії пристебнув ланцюжком до руки. У портфелі лежав рукопис. Це була головна цінність генерала. Він прагнув написати історію підкорення Белліори, Він уже почав творити її під час польоту. Своєю працею генерал хотів прославити військове мистецтво менвітів, а найбільше мріяв прославитися сам.

Корабель стояв біля чудових гір. сніжні вершини яких впиралися в розцяцьковане зорями небо. Поблизу шуміли лісові зарості, звідки долинав нічний заколисуючий свист птахів. Ступаючи по вологому м'якому килиму з трав, командир відчув приплив нестримної радості підкорювача, навіть серце раптом завмерло, потім закалатало дедалі частіше. Баан-Ну мусив розстебнути "блискавку" комірця.

— В цьому місці житимуть найдостойніші з менвітів, — сказав собі генерал. — А рабів і так усюди вдосталь.

Обернувшись до корабля, він зауважив, що вже майже всі спустилися.

Менвіти гордо походжали в розшитих орденами костюмах, інколи пильно дивилися у вічі якому-небудь забарному арзакові.

"Гей-гей, поспішай", — наказував погляд, і арзак починав снувати, мов заводна іграшка.

Арзаки займалися звичною справою: налагоджували для менвітів зручне життя.

Одні розкидали надувний намет, настилали підлогу надувними матрацами. Інші готували вечерю, несли напої. Треті тягли з лісу гілля, вкривали намет. А для маскування зорельота натягли над ним величезну сітку з намальованими на ній листям і гіллям, схожу на барвистий килим.

Група менвітів обережно винесла з корабля велике панно із зображенням Гван-Ло і встановила його на невеличкому пагорбі.

Генерал підійшов до гурту менвітів і, спрямувавши погляд у бік далекої Рамерії, врочисто промовив:

— Іменем Верховного правителя Рамерії, найдостойнішого з найдостойніших Гван-Ло, оголошую Белліору назавжди приєднаною до його володінь! Горр-ау!

— Горр-ау!!! — дружно підхопили менвіти. — Горр-ау!!!

Арзаки мовчали.

Крадькома вони сумовито поглядали в той бік неба, де була їхня батьківщина.

— Штурмане, — звернувся генерал доволі сухо до Кау-Рука. Хоча він перебував у доброму настрої, однак не міг пересилити себе у ставленні до Кау-Рука, котрого недолюблював за здібності й надмірну самостійність. — На світанку проведете розвідку, — сказав генерал, а про себе подумав: "Перша розвідка най небезпечніша, ось і впорайся з цим завданням, якщо ти такий розумний". — Простежте за всім дуже уважно, — наказав він, — і зараз ґав не ловіть.

— Гаразд, мій генерале, — відізвався Кау-Рук, не так як було прийнято серед військових чинів Рамерії, однак штурман усе робив по-своєму. Він багато вмів, тому навіть до чаклунства не вдавався, як інші менвіти.

— А мені не завадить відпочити, — потягуючись і позіхаючи, сказав генерал, — до того ж на Белліорі прохолодні ночі.

Один з рабів подав Баан-Ну на таці фрукти, яких устигли нарвати в найближчій діброві.

— Ну що, Ільсоре, — звернувся, апетитно хрумаючи, генерал до слуги, — чи все підготовлено для відпочинку?

— Все готово, мій генерале, — Ільсор так низько вклонився, що його тіло повисло, мов на шарнірах. Дивлячись на незграбно зігнутого слугу, генерал раптом розреготався:

— Що, Ільсоре, не відчуваєш ніг од щастя, опинившись на такій чудовій планеті?

— Так, мій генерале. Не може мені не подобатися те, що подобається вам, — погодився Ільсор.

— Ото ж то! — Баан-Ну поплескав Ільсора по плечу і рушив до намету.

Озброївшись біноклем, він почергово оглянув усі вікна намету, ліниво пробіг очима гори, ліс і ретельно вдивлявся у найближчі дерева — чи нема там ворожої засідки. Нічого не помітивши, крім силуетів птахів, він спокійно розлігся на купі матраців, які Ільсор устиг застелити пухнастими білими шкурами якогось звіра, схожого на сніжного барса; гігантська завіса, теж з білих шкур, відділила ліжко генерала від тієї частини намету, де розмістилася інші менвіти.

Портфель Баан-Ну засунув під хутряну подушку, яку Ільсор послужливо підняв. Під час сну все найважливіше для себе генерал не ховав у сейф — до сейфа можна дібрати ключі; надійнішого місця, ніж узголів'я, він не знав.

Коли командир менвітів задрімав, Ільсор узяв його бінокль, але не сховав, а теж оглянув околиці. Потім підійшов до групи арзаків, які збиралися розміститися на нічліг просто неба.

— Друзі мої, — сказав він зовсім тихо, — не втрачайте надії. — А голосно віддав розпорядження як головний технік: — Уранці розпочинаємо складання вертольотів.

Ніхто з менвітів не підозрював, хто такий Ільсор насправді.

"Найстаранніший слуга, прекрасно розуміється на техніці", — ось що знав про нього кожен менвіт. А не знав ось що.

Ільсор виявився більш стійким, ніж інші арзаки, перед гіпнотичними поглядами і командами чаклунів. У нього була сильніша воля. Він устигав набути вигляду покірного раба раніше, ніж чари вступали в силу. Тому він чув найсекретніші розмови менвітів, які не остерігалися його, вважаючи, що він слухняний, а отже, повністю зачарований. З розмов обранців Ільсор зрозумів усе, що сталося на Рамерії. Арзаки вірили: тільки Ільсор може їм допомогти, вія щось придумає для їхнього визволення, і вибрали його своїм вождем.

Думка про свободу арзаків ніколи не покидала Ільсора.

Переживав він і за долю землян. Судячи з тих споруд на знімках, які побачив вождь, Белліору населяли розумні істоти. Вони не знали про небезпеку, яку таїв у собі погляд менвітів. Попередити їх було прямим обов'язком Ільсора, хоча він і не знав, як це зробити.

РОЗВІДКА

На світанку Кау-Рук з групою пілотів рушив на розвідку. Вони спокійно проминули дозорців, ЯКІ всі були з менвітів і недремно стояли на своїх постах.