Так казав Заратустра - Сторінка 21

Відступилося моє щастя!

Так казав Заратустра. І цілу ніч чекав свого нещастя, – але марно. Ніч була ясна й тиха, а щастя підступалося до нього дедалі ближче. Під ранок Заратустра засміявся у серці і сказав глузливо: "Щастя залицяється до мене. Це тому, що я не залицяюся до жінок. А щастя – жінка".

ПЕРЕД СХОДОМ СОНЦЯ

О чисте небо наді мною! О глибоке! Безодне світла! Вдивляючись у тебе, я тремчу від божественних поривань.

Розчинитись у твоїй висоті – ось де моя глибина!

Заховатись у твоїй чистоті – ось у чому моя невинність!

Ти ховаєш свої зірки, немов божественна краса – Бога. Ти мовчиш: у цьому для мене твоя мудрість.

Мовчки з'явилося ти сьогодні над розбурханим морем: ти освідчуєшся моїй душі у своїй сором'язливості й любові.

У твоїй прекрасній появі, в тому, що ти сховалося за красою, в тому, що ти німуєш, виказуючи всю свою мудрість,

невже б я не вгадав твоєї сором'язливої душі! Ти прийшло до мене, найсамотнішого, раніше за сонце.

Ми споконвіку друзі: спільні у нас скорбота, страх і глибина, навіть сонце у нас одне.

Нам не потрібно слів, бо знаємо надто багато: мовчанням подаємо знак, усмішкою говоримо.

Хіба ти не світло мого полум'я? Хіба твоя душа не посестра моєї розважності?

Ми разом навчалися усього, разом навчалися підійматися над собою до самих себе і безхмарно посміхатися, –

з далекої далечі безхмарно посміхатися осяйними очима, коли під нами нуртують примус, прагнення і провина.

Блукаючи самотою, чого жадала моя душа серед ночі на плутаних стежках? Підіймаючись у гори, кого, як не тебе, шукав я на верхів'ях?

А мої блукання й підкорення гір, – хіба не були вони потребою, спробою зарадити безпорадному? Тільки літати хоче моє жадання, літати у твоїх просторах!

Що було мені ненависнішого за повзучі хмари й за все, що поганить тебе? Навіть власну ненависть я ненавидів, бо вона поганила тебе!

Я лютий на повзучі хмари, на цих скрадливих, хижих кішок, – у тебе й у мене вони відбирають те, що належить нам спільно, – велетенське, безмежне право казати "Так" і "Амінь".

Ми люті на тих звідників і змішувачів – на повзучі хмари – на тих половинчастих, що не навчилися ні благословляти, ні проклинати від усієї душі.

Краще я сидітиму в бочці під затуленим небом, краще сидітиму в безодні без неба, ніж бачитиму тебе, ясне небо, споганеним повзучими хмарами!

Часто мені хотілося приколоти їх зазубреними золотими дротами блискавок, аби бити, наче грім, по казану їхнього черева,–

розгнівано бити і лупцювати, бо вони крадуть у мене твоє "Так" і "Амінь"! О чисте небо наді мною! О світле! Безодне світла! – вони крадуть у тебе моє "Так" і "Амінь"!

Вже краще для мене галас, грім і прокльони негоди, ніж цей обачний, нерішучий котячий спокій; навіть серед людей я найдужче ненавиджу всіх проноз, половинчастих, непевних і нерішучих, як повзучі хмари.

"Хто не може благословляти, нехай навчиться проклинати!" – ця ясна настанова впала мені з ясного неба, навіть темної ночі ця зірка сяє на моєму небі.

Одначе я той, хто благословляє і стверджує, тільки б ти було довкруг мене, чисте! Ясне! Ти – безодня світла! – і тоді моє ствердження благословить усі безодні.

Я став тим, хто благословляє і стверджує, – я довго боровся і був борцем, аби нарешті вивільнити руки для благословення.

І ось моє благословення: над кожною річчю бути її власним небом, круглим шатром, блакитним дзвоном і довічною непохитністю. Щасливий, хто так благословляє!

Адже всі речі охрещені у джерелах вічності й по той бік добра і зла, а добро і зло – тільки минущі тіні, волога скорбота й повзучі хмари.

Воістину, це не огуда, а благословення, коли я вчу: "Над усіма речами небом здіймається випадок, невинність, відвага і завзяття".

Відвага – найдавніша шляхетність світу, я повернув її всім речам, звільнивши їх від рабської покори меті.

Таку свободу й таку небесну безхмарність я поставив, наче блакитний дзвін, над усіма речами, коли навчав: "Над ними і в них не тяжіє ніяка "одвічна воля".

Завзяття і дурощі ставлю я на місці тієї волі, коли навчаю: "Тільки здоровий глузд у всьому – неможливий!"

Однак дещиця розважливості, зернини мудрості розсіяні від зірки до зірки, – ця розчина домішана до всього: через глупоту до всіх речей домішана мудрість!

Дещиця мудрості ще можлива, та в усіх речах я виявляв таку блаженну безтурботність: вони воліють танцювати – ногами випадку.

О чисте небо наді мною! О високе! Для мене твоя чистота тепер у тому, що немає одвічного павука розважливості з його павутиною,

що ти – простір для танцю Господніх випадків, що ти – Господній стіл для Господніх гральних костей і для гравців у кості!

Але ж ти червонієш? Може, я сказав щось недозволене? Може, я гудив, бажаючи благословити тебе?

А може, ти почервоніло від сорому, що ми вдвох? Може, ти наказуєш мені піти й замовкнути, бо вже – надходить день?

Світ глибокий, глибший, ніж дневі коли-небудь спадало на думку. Не все відважиться на слово при світлі дня. Та день надходить, – отож розлучаємось!

О сором'язливе небо наді мною! О палюче! Ти – моє щастя перед сходом сонця! Надходить день, отож розлучаємось!

Так казав Заратустра.

ПРО ПРИНИЗЛИВУ ЧЕСНОТУ

1

Коли Заратустра знову ступив на суходіл, то не подався одразу в гори до своєї печери, а обійшов багато доріг, розпитуючи й довідуючись про те й про інше, і навіть жартома казав про себе: "Ти мов річка, що крутиться й повертається до свого витоку!" Бо він хотів довідатися, що тим часом сталося з людиною: виросла вона чи змаліла. Якось він побачив ряд нових будинків, подивувався їм і сказав:

– Що означають ці будинки? Воістину, не велика душа поставила їх за своєю подобою.

Може, нерозумна дитина повиймала їх із скриньки з іграшками? Нехай би інша дитина знову повкладала їх у скриньку.

А ці кімнати й комірчини, – хіба мужі могли б виходити з них і заходити туди? Гадаю, що їх зробили для лялечок шовкопрядів або для кішок-ласух, котрі дозволяють поласувати і собою.

Заратустра зупинивсь і задумався. Відтак сказав сумовито: "Все здрібніло!

Скрізь бачу низькі брами, – людині моєї вдачі ще можна пройти крізь них, але – мусить нагинатися!

Коли ж я знову повернуся на батьківщину, щоб не треба було нагинатися, – нагинатися перед малим]" – І Заратустра зітхнув і задивився удалину.

Того самого дня він сказав слово про принизливу чесноту.

2

Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони не прощають мені, що я не заздрю їхнім чеснотам.

Вони точать на мене зуби, бо я кажу: малим людям потрібні малі чесноти – мені важко погодитись, що малі люди взагалі потрібні!

Я ніби півень на чужій пташарні, мене клюють навіть кури, – та я не тримаю зла на курей.

Я поштивий до них, як і до всякої дрібної недогоди; наїжачуватись проти мізерії видається мені мудрістю, гідною тільки їжака.

Всі вони, сидячи ввечері біля вогнища, судять про мене, – судять про мене, але на думці в них не я!

Я дізнався, як знову опинитись у тиші: їхній галас круг мене мов покровом огортає мої думки.

Вони собі галасують: "Що несе нам ця темна хмара? Пильнуймо, щоб вона не принесла зарази!"

А недавно якась жінка шарпнула до себе дитину, що тягнулася до мене. "Заберіть дітей! – кричала вона. – Такі очі обпалюють дитячі душі".

Коли я говорю, вони кашляють, гадаючи, ніби кашель захистить від могутнього вітру – не здогадуються, як шаленіє моє щастя.

– На Заратустру ми не маємо часу, – заперечують вони; але чого вартий час, у якому "нема часу" для Заратустри?

Навіть коли вони славлять мене, хіба міг би я спочити на їхній славі? їхня хвала – мов терновий пояс, від якого свербить, навіть коли його зняли.

Серед них я дізнався й про таке: той, хто хвалить, вдає, ніби віддає належне; насправді ж він сподівається на щедріший дарунок.

Спитайте у моєї ноги, чи подобається їй їхній спосіб хвалити і надити? Воістину, під такий такт і такий тік-так не хочеться ні танцювати, ні стояти спокійно.

Вони б хотіли хвалою принадити мене до маленьких чеснот, а мою ногу намовити до тік-такання маленького щастя.

Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони стали меншими і дедалі меншають – такими їх робить їхнє вчення про щастя і чесноти.

Однак і в чеснотах вони скромні – бо шукають вдоволення. А з удоволенням сумісна тільки скромна чеснота.

Правда, вони по-своєму вчаться кроку і поступу, – та я називаю це шкутильганням. – Цим вони стають на заваді всім, хто поспішає.

Чимало з них іде вперед і воднораз, скрутивши шию, дивиться назад, – таких я залюбки штовхаю.

Ноги й очі не повинні ні брехати, ні закидати одне одному за брехню. Та малі люди на брехні не бідні.

Декотрі з них мають свої жадання, та більшість лише скоряється чужим. Декотрі з них щирі, та більшість – погані актори.

Є серед них актори підсвідомі, а є актори підневільні, – щирі ж – завжди рідкість, надто щирі актори.

Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності.

А ось, як на мене, найгірше їхнє лицемірство: навіть ті, що наказують, удають чесноти тих, що служать.

"Я служу, ти служиш, ми служимо" – так молиться тут лицемірство можновладних, – та лихо, коли перший владар є тільки першим слугою!

Ох, навіть у їхнє лицемірство залетіла цікавість мого погляду, і я добре розгадав їхнє мушине щастя і дзижчання на освітленій сонцем шибці.

Скільки бачу я доброти, стільки й немочі. Скільки справедливості й співчуття, стільки й немочі.

Всі вони один в один, круглі, правильні й доброзичливі, як одна в одну круглі, правильні й доброзичливі піщинки.

Скромно обняти маленьке щастя – це вони проголошують "смиренністю"! І одразу ж скромно косують на ще одне маленьке щастя.

По суті, вони у простоті своїй найдужче прагнуть лише одного: щоб ніхто не завдавав їм болю. Тому вони запобігають перед кожним і кожному догоджають.

Та це боягузтво, – навіть коли його назвати чеснотою.

Коли ж цим малим людям доводиться говорити грубо, то я чую лише їхній хрип – бо від кожного свіжого струменя вони хрипнуть.

Вони спритні – у їхніх чеснот спритні пальці. Та їм бракує кулаків, їхні пальці не вміють стискатися в кулак.

Чеснотою вважається усе, що робить скромним і приборканим; так вовка обернули на собаку, а саму людину – на найвигіднішу для людини свійську худобу.

– Ми поставили наш стілець посередині, – каже мені їхній осміх, – однаково далеко від конаючих гладіаторів і від удоволених свиней.

Але ж це – посередність, навіть якщо вона зветься поміркованістю.

З

Я ходжу серед людей і кидаю чимало слів, – та вони не вміють ні взяти, ні зберегти.

Вони дивуються, що я не нарікаю на їхню хтивість і розпусту, але ж я, воістину, не беруся ще й остерігати їх від кишенькових злодіїв!

Вони дивуються, що я не беруся направляти і правити їхній розум, – ніби їм ще бракує розумак, чиї голоси скриплять, мов грифель на аспідній дошці!

А коли я закликаю: "Кляніть усіх дияволів страху всередині себе, що намовляють зойкати, складати долоні й поклонятися", – вони волають:

– Заратустра – безбожник.

Надто вже ревні в цьому проповідники смирення, і, власне, їм люблю я кричати в самісіньке вухо: "Так! Я – Заратустра, безбожник!"

Ох, ці проповідники смирення! Скрізь, де є ницість, хворість і шолудивість, вони повзають, як воші, і тільки огида стримує мене, щоб їх не чавити.

Гаразд! Ось моя проповідь для їхніх вух: Я – Заратустра, безбожник, котрий каже: "Хто безбожніший за мене самого, щоб я міг тішитися його повчаннями?"

Я – Заратустра, безбожник, – де знайти мені схожих на мене? Схожі на мене ті, хто весь віддався жаданню і зрікається будь-якого смирення.

Я – Заратустра, безбожник, – кожний випадок я переварюю у власному казані.