Так казав Заратустра - Сторінка 19

Вчора в найтихішу годину втекла з-під мене земля: почався сон.

Стрілка зрушилась, годинник мого життя перевів дух, – ніколи ще довкруг мене не западало такої тиші: серце моє злякалось.

І тоді щось сказало мені без голосу: "Ти знаєш про це, Заратустро?"

Почувши, я скрикнув від ляку, зблід, як полотно, але не казав нічого.

Тоді вдруге щось сказало мені без голосу: "Ти знаєш про це, Заратустро, але не кажеш!"

І нарешті я, мов той упертюх, відповів: "Так, я знаю про це, але не хочу казати!"

Тоді знову щось сказало мені без голосу: "Заратустро, ти не хочеш? Це правда? Не будь таким упертим!"

Я заплакав, затремтів, як дитина, і сказав: "Ох, я хочу, але – не можу! Звільни мене від цього! Це мені не під силу!"

І знову щось сказало мені без голосу: "Що тобі до того, Заратустро! Скажи своє слово й розбийся!"

Я відповів: "Ох, хіба це моє слово? Хто я такий? Я чекаю на гіднішого, – об нього я й розбитися не вартий".

Тоді знову щось сказало мені без голосу: "Що тобі з того, Заратустро? Як на мене, ти не досить смиренний. Смиренність має найгрубшу шкуру".

Я відповів: "Чого лиш не зазнала шкура моєї смиренності! Я живу біля підніжжя своєї висоти: які ж зависокі мої вершини? Ніхто мені цього не сказав. Зате свої долини я знаю добре".

І знову щось сказало мені без голосу: "О Заратустро, кому судилося зрушити гори, той зрушить і долини, й низини".

Я відповів: "Моє слово ще не зрушило жодної гори, а сказане мною не доходило до людей. І хоч я йшов до людей, та ще не дійшов до них".

І знову щось сказало мені без голосу: "Що ти знаєш про це! Роса спадає на трави, коли ніч наймовчазніша".

Я відповів: "Вони глузували з мене, коли я відшукав свій власний шлях і пішов ним; і тоді мої ноги й справді тремтіли.

І так казали вони мені: "Ти забув шлях, а тепер навіть забуваєш, як треба ходити!"

І знову щось сказало мені без голосу: "Що тобі їхні глузи! Ти той, хто розучився коритись: віднині ти повинен наказувати!

Хіба ти не знаєш, хто усім найпотрібніший? Той, хто наказує зробити велике.

Зробити велике важко, але наказати зробити велике ще важче.

Ось що тобі найважче простити: ти маєш владу, але не хочеш владарювати".

І я відповів: "Щоб наказувати, мені бракує левиного голосу".

І знову щось наче прошептало мені: "Бурю приносять щонайтихіші слова. Світ повертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках.

О Заратустро, ти повинен ходити тінню прийдешнього – так ти наказуватимеш і, наказуючи, вестимеш інших".

Я відповів: "Я соромлюся!"

І знову щось сказало мені без голосу: "Тобі ще слід стати дитиною і позбутися сорому.

Ще не перевелась у тобі юнацька гординя, пізно вступив ти у юність: та хто хоче стати дитиною, повинен подолати свою юність!"

Довго я зважувався й тремтів. Та врешті сказав те, що й першого разу: "Я не хочу".

Тоді круг мене залунав сміх. О лихо, цей сміх розривав мені нутрощі й краяв серце!

І востаннє щось сказало мені без голосу: "О Заратустро, плоди твої дозріли, однак ти не дозрів до плодів своїх!

Отож тобі слід знов усамітнитись: тобі ще треба визріти".

Знову залунав і відлетів сміх: круг мене запала тиша, важка, гнітюча тиша. Я лежав на землі, по моєму тілу струмочками стікав піт.

Тепер ви почули, чому я знову мушу усамітнитись. Нічого не втаїв я перед вами, друзі мої.

І все це ви почули від мене, – а я ж завжди був наймовчазнішим! І таким я хочу залишитись!

Ох, друзі мої! Я міг би вам ще щось сказати, я міг би вам ще щось дати! Чому ж не даю? Хіба я скупий?

Та коли Заратустра вимовив ці слова, його заполонила велика скорбота від близької розлуки з друзями, так що він заридав уголос, і ніхто не міг його втішити. Поночі, покинувши друзів, він подався геть.

Частина третя

"Коли вам хочеться піднестись,

ви зводите очі вгору. А я опускаю

вниз, бо вже піднісся.

Хто з-поміж вас може сміятися

і водночас бути піднесеним?

Хто сходить на найвищі вершини,

той сміється з усіх трагедій на

сцені і в житті".

Заратустра, "Про читання і писання"

МАНДРІВНИК

Опівночі Заратустра вирушив через острівний хребет, щоб удосвіта дістатися на протилежний берег, де він хотів сісти на корабель. Власне, там лежала зручна затока, в котрій навіть чужі кораблі охоче ставали на якір, забираючи з собою багатьох, що хотіли з блаженних островів вийти в море. Підіймаючись угору, Заратустра дорогою згадував чимало своїх самотніх мандрівок, починаючи ще з юнацьких літ, а заразом безліч гір, хребтів і вершин, які йому довелося здолати.

"Я мандрівник і підкорювач гір, – казав він до свого серця, – я не люблю рівнин і, здається, не можу довго всидіти на місці.

Хоч яка доля і які пригоди мені судилися, завжди будуть мандри й підкорення гір; зрештою, випробовують тільки самих себе.

Минув той час, коли мені траплялися ще й випадки; хіба тепер мені може випасти те, що не належало б мені?

Одначе повертається до мене, приходить урешті додому моя власну суть, – та її частина, що довго була на чужині, розпорошена серед усік подій і випадків.

А ще я знаю: тепер я стою перед останньою вершиною і перед тим, що так довго мене обминало. Ох, переді мною найтяжчий шлях. Я вирушив у найсамотнішу мандрівку!

Людині моєї вдачі не уникнути цієї години, – години, котра каже: "Нарешті ти на шляху величі! Вершина й безодня поєднані тепер воєдино!

Ти на шляху величі: тепер останнім твоїм притулком стало те, що досі було згубою!

Ти на шляху величі: тепер найбільша твоя мужність у тому, що дороги за тобою вже немає!

Ти на шляху величі; ніхто не може скрадатися твоїм слідом! Твої кроки стирали шлях за тобою, а над ним написано: "Неможливість".

І коли вже забракне сходинок, то муситимеш навчитися наступати на власну голову: як інакше підійматися вище?

Наступаючи на власну голову і переступаючи через власне серце! Найлагідніше в тобі тепер повинно обернутись у найсуворіше.

Хто завжди дуже щадив себе, наостанок хирів через надмірну ощадливість. Хвала всьому, що гартує! А землю, де течуть масло і мед, – не нахвалюю!

Щоб бачити багато, треба ніби не бачити себе – така сувора вимога до кожного, хто йде в гори.

А колись хтось пізнає докучливим оком, то як він зможе побачити в речах більше, ніж саму оболонку!

Однак ти, Заратустро, хочеш бачити суть і причину всього, отже, мусиш підійматися вище себе – все вище й вище, поки навіть твої зірки опиняться під тобою!"

Так! Дивитися згори на себе самого й навіть на свої зірки, – тільки це може бути моєю вершиною, тільки це залишилось для мене останньою вершиною!"

Так, підіймаючись, розмовляв із собою Заратустра і розраджував серце суворими приповідками: ще ніколи не скиміло йому так серце. Вийшовши на хребет і знову, побачивши море, що стелилося перед ним, він зупинився і довго мовчав. Ніч на цій висоті була холоднй, ясна і всіяна яскравими зірками.

– Впізнаю свою долю, – врешті сказав він сумовито. – Гаразд! Я готовий. Ось і почалось моє останнє усамітнення.

Ох, це чорне сумовите море піді мною! Ох, це важке нічне невдоволення! Ох, доля і море! Тепер я мушу зійти вниз до вас!

Я стою перед найвищою горою і перед найдовшою мандрівкою, – тому я мушу спочатку зійти нижче, ніж будь-коли підіймався, поринути в страждання глибше, ніж будь-коли підіймався, – до його найчорнішого струменя! Так судилося мені долею. Гаразд! Я готовий.

Звідки беруться найвищі гори? – запитав я колись. Тоді й довідався, що вони випинаються з моря.

Свідчення про це вкарбовані в каміння й у гірські схили. Найвище мусить зійти на свою вершину з найглибших низин.

Так промовляв Заратустра на вершині гори, де було зимно; та коли він дійшов до моря і став нарешті самотою серед скель, то здороженість і скорбота налягли на нього тяжче, ніж досі.

– Тепер усе спить, – сказав він. – Спить і море. Сонно й відчужено дивиться на мене його око.

Та я відчуваю його теплий віддих. І знаю, про що воно снить. Борсається воно уві сні на твердих подушках.

Тс! Слухай! Як воно стогне від тяжких спогадів! А може, від лихих передчуттів?

Ох, темне страховище, я поділяю твою скорботу, ще й через тебе гніваюся на себе самого.

Були б мої руки міцніші! Воістину, я залюбки порятував би тебе від тривожних снів!

Проказуючи це, Заратустра тужливо й гірко сміявся з самого себе.

– Гей! Заратустро! – казав він. – Ти ще й море надумав утішати?

Ох, велелюбний телепню Заратустро, надміру блаженний від довіри своєї! Таж ти завжди таким був: завжди довірливо підходив до всього жахливого.

Тобі хотілося приголубити кожне страховище. Теплий віддих, трохи м'якої шерстки на лапах, – і ти одразу був ладен полюбити й пригорнути до себе.

Любов – а надто любов до всього живого – це згуба для найсамотнішого! Воістину, сміху варті моя глупота й моя скромність у любові!

Так казав Заратустра і знову сміявся, але, згадавши про залишених друзів і немов завинивши перед ними своїми думками, розгнівався на себе за ці думки. А відтак сміх перейшов у плач: з гніву й туги гірко заплакав Заратустра.

ПРО ПОЯВУ І ЗАГАДКУ

1

Коли серед моряків розійшовся поголос, що на кораблі Заратустра, – бо одночасно з ним на борт ступив чоловік, прибулий з блаженних островів, – усіх пойняла велика цікавість і нетерплячка. Однак Заратустра два дні мовчав, був холодний і глухий від печалі, отож не відповідав ні на погляди, ні на слова. А під вечір другого дня він знову розкрив вуха, хоч мовчав і далі: чимало дивного й небезпечного можна було почути на цьому кораблі, що прибув здалеку й збирався плисти ще далі. Заратустра ж любив усіх тих, хто пускався в далекі мандри й не міг жити без небезпеки. Отож, поки Заратустра слухав інших, розв'язався його власний язик, зламалася крига його серця – і тоді він сказав таке:

– Вам, відважним шукачам, зухвалим сміливцям, що завжди під непевним вітрилом пускаються в жахливі моря,

вам, сп'янілим від загадок, закоханим у сутінки, вам, чию душу ваблять звуки сопілки до кожної підступної безодні,–

бо ви не хочете намацувати нитку боязкою рукою: де можете вгадати, там ненавидите доходити висновків,–

вам єдиним я розповім про загадку, яку бачив, – про появу, що явилася найсамотнішому.

Я недавно йшов похмурий у мертвотно-блідих сутінках, – похмурий і суворий, зціпивши зуби. Вже не одне сонце зайшло для мене.

Стежка, затято спинаючись між камінням,–злостива й самотня, якій не судилося ні травинки, ні кущика, – тріщала і шаруділа від мого затятого кроку.

Мовчки ступаючи по глузливому хрускоту крем'яхів, розтоптуючи камінь, на якому поковзувалась нога, – я спинавсь угору.

Угору – всупереч духові, що тяг мене донизу, в безодню, всупереч духові тяжкості, моєму демонові й смертному ворогові.

Угору – хоч він сидів на мені, напівкріт, напівкарлик, сам кульгавий, він збивав мені ноги і крапля за краплею вливав у вуха свинець, у мозок – свинцеві думки.

– О Заратустро, – звук за звуком глузливо нашіптував він мені, ти камінь мудрості! Високо ти залітаєш, – але кожен кинутий камінь мусить – упасти!

О Заратустро, ти камінь мудрості, пущений ніби з пращі, ти розбиваєш зірки! Високо ти залітаєш, – але кожен кинутий камінь мусить упасти!

Заратустро, ти сам собі кара і сам себе каменуєш, далеко ти кинув камінь, – та він упаде на тебе!

Тут карлик замовк і довго не озивався.