Так казав Заратустра - Сторінка 30

А недавно я чув, як він сказав: "Бог

мертвий; через своє співчуття помер Бог".

Так казав Заратустра

МЕДОВА ОФІРА

І знову над Заратустриною душею текли місяці й роки, він їх не помічав, та волосся його посивіло.

Одного дня, коли він сидів на камені перед печерою і мовчки дивився вдалину, – бо попереду виднілося море, а позаду – звивисті безодні, – його орел та змія у задумі ходили круг нього і зрештою зупинилися перед ним.

– Заратустро,–сказали вони, – ти, мабуть, виглядаєш своє щастя?

– Що мені щастя! – відповів Заратустра. – Я вже давно не прагну щастя, я прагну робити діло.

– О Заратустро, – знову озвалися орел та змія, – ти кажеш, як той, у кого забагато добра. Хіба ти не купаєшся в блакитному морі щастя?

– Ви, хитруни, – відповів Заратустра й усміхнувся, – як вдало вибрали порівняння! Але ж ви знаєте, що моє щастя тяжке і не схоже на жваве джерело: воно гнітить мене й ніяк не відчепиться, прилипло, мов та смола.

Тоді орел і змія знову задумливо обійшли круг нього і ще раз зупинилися перед ним.

– О Заратустро, – сказали вони, – так ось чому ти все чорнієш і жовкнеш, дарма що твоє волосся таке біле, що воно ніби скидається на льон? Вважай, ти прилип до смоли!

– Що ви кажете, любі мої, – сказав Заратустра, сміючись, – воістину, я дурно нарікав, ніби не можу відчепитися від смоли. Адже зі мною відбувається те саме, що й з фруктами, котрі достигають. Це мед у моїх жилах згущує кров і робить душу сумирнішою.

– Нехай і так, Заратустро, – погодилися орел та змія і підійшли ближче, – а тобі сьогодні не хочеться піднятися на високу гору? Повітря чисте і світу видно більше, ніж будь-коли.

– Так, любі мої, – відповів він, – ваша порада слушна й мені до серця: я хочу сьогодні піднятися на високу гору! Однак подбайте, щоб там я мав під рукою мед, бурштиновий, білий, добрий, свіжий, як лід, золотий стільниковий мед. Тож знайте: там, угорі, я хочу принести медову офіру.

А коли Заратустра вибрався на верховину, він відіслав орла і змію, що товаришили йому, додому і побачив, що знову сам. Тоді він від душі засміявся й сказав таке:

– Що я казав про офіри й медові офіри, було тільки вивертом і, воістину, глупотою на користь справі! Тут, угорі, я можу говорити вільніше, ніж перед печерами відлюдників та їхньою свійською худобою.

Яка там офіра! Я, сторукий марнотратник, все подароване мені розтринькую, – хіба це можна називати офірою!

Якщо мені забаглося меду, то забаглося тільки принади, солодкої патоки й відвару, – на них облизуються навіть ведмеді-буркотуни й дивні, понурі, люті птахи;

найкращої принади, потрібної ловчим та рибалкам. Бо коли світ схожий на темні звірині хащі й на сад утіх для всіх Диких Мисливців, то, як на мене, він ще більше й радше схожий на бездонне багате море, –

на море, повне барвистих риб і раків, на котрих навіть боги поласяться і подадуться рибалити й закидати сіті: який же багатий світ на дивогляди, великі й малі!

А надто людський світ, людське море – в нього я закидаю тепер свою золоту вудку й кажу: розкрийся, людська безодне!

Розкрийся й викинь мені своїх риб та лискучих раків! Найкращою своєю принадою я сьогодні принаджую найдивовижніших людських риб!

Саме своє щастя я закидатиму в усі далечі й далечіні на схід, на південь і на захід, щоб бачити, чи багато людських риб навчилося смикатись і борсатись на моєму щасті!

Поки вони, зловившись на вістря моїх потаємних гачків, вискочать на мою висоту, – найбарвистіші пічкурі безодні до найлютішого рибалки-людолова.

Адже я такий по суті й споконвіку – тягну, притягаю і підтягаю, доглядач і наглядач, який недурно колись казав собі: "Стань таким, який ти є!"

Відтепер нехай люди підіймаються до мене вгору: адже я ще й досі чекаю знамення, що пора мені сходити вниз; через те я й не йду до людей, дарма що повинен.

Тому я, лукавий і насмішкуватий, чекаю тут на верховині без нетерпіння і без терпіння, – радше як той, хто відвик навіть від терпіння – бо вже більше не "терпить".

Адже доля дарує мені час, чи не забула вона про мене? Може, сидить десь у затінку за великим каменем і лапає мух?

Воістину, я вдячний своїй вічній долі, що не жене й не квапить мене, а дарує мені час на пустощі й на злість: ось навіть сьогодні я вибрався рибалити на цю високу гору.

Чи хтось колись рибалив на високих горах? І нехай те, що я хочу робити й роблю тут, угорі, навіть глупота, та все ж це краще, ніж там унизу бундючитися, зеленіти й жовкнути від чекання,

розгнівано надиматися від чекання, ставати священною бурею, що налітає з гір, нетерплячим, що гукає в долини: "Слухайте або ж я вишмагаю вас бичем Господнім!"

Не в тому річ, що я гніваюся на таких розлючених, – з них якраз годиться посміятись! Такі вже вони вдалися нетерплячі, ті галасливі барабани, що зі шкури пнуться, аби виговоритися не коли, як сьогодні!

Та ми з моєю долею говоримо не для "сьогодні" і не для "коли": на розмови часу й терпіння у нас вистачає й часу навіть і забагато. Адже колись він повинен прийти й не може не прийти.

Хто ж повинен колись прийти й не може не прийти? Наш великий Хазар, наше велике далеке Царство Людини, тисячолітнє царство Заратустри...

Чи далеко ще до того "далеко"? Хіба це мене обходить? Я й без того не менш твердо двома ногами впевнено стою на цьому грунті,–

на вічній основі, на твердому пракамені, на цьому найвищому, найтвердішому, передвічному нагір'ї, куди злітаються усі вітри, питаючи: де? звідки? куди?

Тут смійся, смійся, моя ясна, здорова злосте! З високих гір кидай униз свій блискотливий, зневажний сміх. Тим блиском принаджуй до мене найпрекрасніших людей-риб!

І те, що в усіх морях належить мені, що всюди моє і для мене, – вилови, витягни до мене нагору: цього чекаю я, найзавзятіший із рибалок.

Далі, далі, вудко моя! Пірнай, поринай, принадо мого щастя! Точи краплинами свою найсолодшу росу, меде мого серця!

Далі, далі, погляде мій! О, як багато морів довкола, які світанки людського майбуття! А наді мною – яка рожева тиша! Яке безхмарне мовчання!

КРИК ПРО ПОРЯТУНОК

Наступного дня Заратустра знову сидів на камені перед печерою, поки орел і змія блукали по світах, щоб принести додому нової поживи, а ще й свіжого меду: старий мед Заратустра спожив і змарнував до останньої краплини. І коли він сидів, простягнувши ціпка й обводячи на землі обриси своєї тіні, заглибившись у роздуми, – воістину, не про себе і не про свою тінь, – він несподівано злякався і здригнувся, бо поряд зі своєю тінню побачив іще одну. А притьмом озирнувшись і підвівшись, побачив перед собою віщуна, того самого, якого колись частував і поїв за своїм столом, провісника великої втоми, що повчав: "Усе марнота, ніщо не винагороджується, у світі немає глузду, знання душить". А відтоді віщун змінився на виду, і коли Заратустра глянув йому у вічі, вдруге жахнулося його серце: так багато недобрих віщувань і сірих, мов попіл, блискавок перебігало цим обличчям.

Віщун, відчувши, що діялося в Заратустриній душі, провів долонею по обличчю, наче хотів стерти його, те саме зробив і Заратустра. І коли вони обидва мовчки опанували себе й покріпили дух, то подали один одному руки на знак того, що хочуть відновити знайомство.

– Ласкаво прошу, віщуне великої втоми, – сказав Заратустра, – недурно ти колись гостював у мене. Їж і пий за моїм столом і сьогодні й вибач, що тобі товаришитиме веселий старий!

– Веселий старий? – перепитав віщун, похитуючи головою. – Та хоч ким би ти був, Заратустро, і хоч ким хотів би ще стати, тут, угорі, бути тобі вже недовго. Скоро твій човен уже не лежатиме на сухому!

– Хіба я застряг на сухому? – сміючись, запитав Заратустра.

– Хвилі круг твоєї гори, – відповів віщун, – здіймаються дедалі вище, це хвилі великої нужди і скорботи: невдовзі вони підіймуть твій човен і понесуть тебе звідси. – Заратустра мовчав і дивувався. – Невже ти нічого не чув? – вів далі віщун. – Хіба до тебе не долинає з глибини шум і клекіт? – Заратустра далі мовчав і дослухався, відтак почув довгий-довгий крик, котрий безодні перекидали одна одній, бо жодна не хотіла тримати в собі, – такий він був зловісний.

– Недобрий провіснику, – врешті озвався Заратустра, – це крик про порятунок, крик людини. Він, мабуть, долинає з чорного моря. Та хіба мене обходить людське лихо? Останній гріх, що досі обминав мене, – ти знаєш, як він зветься?

– Співчуття! – скрикнув віщун, аж затремтівши серцем і піднявши обидві руки. – О Заратустро, я збираюся спокусити тебе на твій останній гріх!

Не встигли відзвучати ці слова, як крик пролунав удруге, але був уже довший, страшніший і набагато ближчий.

– Чуєш, чуєш, Заратустро? – гукнув віщун. – До тебе крик, це кличуть тебе: прийди, прийди, вже пора, не гайся ні миті!

Розгублений і приголомшений, Заратустра мовчав, а відтак спитав, ніби вагаючись:

– А хто той, що кличе мене?

– Ти ж знаєш, – різко відповів віщун, – Навіщо ховаєшся? Це волає до тебе вища людина!

– Вища людина? – вигукнув Заратустра, пройнявшись жахом. – Чого їй потрібно? Вища людина? Чого їй тут потрібно? – І Заратустра аж зіпрів від переживань.

Побачивши Заратустрин переляк, віщун нічого не відповів, тільки все прислухався до безодні. Та звідти довго нічого не чулося, отож він озирнувся і побачив, що Заратустра стояв і тремтів.

– О Заратустро, – повів він журним голосом, – ти стоїш і не схоже, що ти от-от затанцюєш від щастя; тобі радше треба танцювати, щоб не впасти!

І навіть якби ти танцював отут переді мною з усіма своїми вихилясами, все одно ніхто не сказав би мені: "Дивись, ось танцює остання весела людина!"

Надаремно ходитимуть на цю верховину, бо хто шукав би тут веселу людину, знайшов би печери і льохи в печерах, криївки для втікачів, а не копальні щастя і скарбниці, не золотоносні жили щастя.

Щастя – хіба можна знайти щастя біля живцем похованих самітників! Невже я маю шукати те на блаженних островах у далечі забутих морів?

Та все однакове, ніщо не винагороджується, всі пошуки марні, блаженних островів більше немає!..

Так зітхав віщун, та коли він зітхнув востаннє, Заратустра прояснів і набрався певності, немов з глибокого провалля вибрався на світло.

– Ні! Ні! Тричі ні! – гукнув він твердим голосом і погладив бороду. – Це вже я знаю краще! Є ще блаженні острови! Про них, лантуху печалі й зітхань, краще помовч!

Перестань про них плескати, дощова хмаро перед полуднем! Хіба я не мокрий тут від твоєї скорботи, мов облитий пес?

Отож я обтрушусь і побіжу від тебе, щоб висохнути, – ти вже не дивуйся! Може, я не такий люб'язний, як придворні? Але ж моє любе дворище тут.

Ну, а тепер про твою вищу людину: гаразд! я хутко знайду її в цих лісах, звідти долинав її крик.