Так казав Заратустра - Сторінка 32

– Нам ще чимало треба вияснити та прояснити, і тоді, гадаю, настане чистий, ясний день.

– Я – сумлінний духом, – відповів незнайомець, – і в справах духу нелегко знайти прискіпливішого, ущипливішого й твердішого, ніж я, не кажучи хіба що про того, в кого я вчився, – самого Заратустру.

Краще не знати нічого, ніж багато знати наполовину! Краще бути бездумним дурнем, аніж мудрим коштом чужої думки! Я докопуюсь до основи,–

хіба важить, велика вона чи мала? Називається болотом чи небом? Та мені вистачить і п'яді, якщо це справді буде основа і грунт!

П'ядь основи: на ній можна стояти. У правдивій, істинній сумлінності немає ні великого, ні малого.

Отже, ти, мабуть, дослідник п'явок? – спитав Заратустра. – І ти, сумлінний, досліджуєш п'явку до найпервиннішої основи?

– О Заратустро, – відповів скривджений, – зважитися на таке для мене було б жахом!

Де я фахівець і знавець, так це в мозкові п'явки – там увесь мій світ!

А це й справді світ! Даруй, якщо заговорила моя гордість, але в цьому мені немає рівні. Тому я й сказав: "Тут я вдома".

Я вже так давно докопуюся до цієї єдиної речі – п'явчиного мозку, що слизька істина не вислизне від мене! Тут моє царство!

Задля цього все інше я відкинув, задля цього все інше мені байдуже; але поруч із моїм віданням одразу ж проступає моє безпросвітне невідання.

Сумління мого духу вимагає від мене, щоб я знав щось одне, а всього іншого не знав: мені огидні всі половинчасті духом, всі непосидючі, спраглі й замріяні.

Де закінчується моя чесність, там я сліпий і хочу зоставатися сліпим. Але там, де я хочу знати, я прагну бути чесним, тобто твердим, прискіпливим, ущипливим, жорстоким і невблаганним.

Як колись ти, Заратустро, сказав: "Дух – це життя, що саме себе ріже по живому", – це понадило і привело мене до твого вчення. І, воістину, я власною кров'ю примножив своє знання!

– Про що свідчить очевидність, – урвав Заратустра, бо кров і далі стікала по голій руці сумлінного. Адже в неї вчепилося десять п'явок.–

Дивний хлопче, як багато каже мені очевидність, тобто ти сам! І, мабуть, не все слід було мені виливати у твої чіпкі вуха!

Гаразд! Тут ми розлучаємося! Та я дуже хотів би знову зустрітися з тобою. Он угорі йде дорога до моєї печери, – сьогодні ввечері будеш моїм бажаним гостем!

До того ж мені дуже хотілося б погоїти твоє тіло, на яке наступив Заратустра, – я поміркую над цим. А тепер мене кличе від тебе крик про порятунок.

Так казав Заратустра.

ШТУКАР

1

Завернувши за скелю, Заратустра недалеко від себе на рівній дорозі побачив людину, що, мов біснувата, билася в корчах і врешті впала долічерева на землю.

– Стривай! – промовив Заратустра до свого серця. – Мабуть, це і є вища людина, це вона так розпачливо волала про порятунок. Подивлюся, чи не можна їй чимось зарадити.

Коли ж він підбіг до того місця, де на землі лежала людина, то побачив старого, що тремтів усім тілом і сторожко дивився на нього; хоч як намагався Заратустра підвести його й знову поставити на ноги, все намарно. Навіть здавалося, ніби нещасний нікого не бачить біля себе: він усе жалісливо озирався, немов його покинув і прирік на самотність цілий світ. Відтак, уволю натремтівшись, наздригавшись і накорчившись, він став гірко нарікати:

– Хто відігріє, хто мене ще любить?

Подайте теплі руки!

Зігрійте жаром серце!

Лежу й здригаюся від жаху,

Як перед смертю, вже холонуть ноги,

І невідомість люто мене трусить.

Дрижу увесь від крижанистих стріл,

За мною ти женешся, думко!

О несказанний! схований! жаский!

Захмарний ловчий!

Мов блискавиця із твоїх очей,

Із мороку насмішкуватий погляд

Мене ударив, і лежу я долі,

І корчуся, звиваюся, караюсь

Отими муками, що ти послав мені. Поранив

Мене ти, лютий ловчий.

О Боже невідомий!

Порань же глибше!

Уціль і ще раз!

Пробий, розбий це серце!

Але навіщо ти катуєш

Затупленими стрілами мене?

Навіщо муками людини

Втішаєшся й злорадно позираєш

На блискавку подібним Божим оком?

Тобі не смерті треба –

Мук, торту рів?

Мене – за віщо мучиш,

Злорадний, невідомий Боже?

Ого! Ти підбираєшся?

Скажи, що хочеш

Ти опівнічної пори від мене?

Ти притискаєш, ти гнітиш –

Ого! Вже надто близько!

Геть! Пріч!

Ти чуєш віддих мій.

Вслухаєшся у серце,

Ти заздриш!

А чому ти заздриш?

Геть! І куди ти хочеш

Прокрастися?

У серце?

В мої найпотаємніші думки?

О, безсоромний! Злодій!

Що хочеш викрасти?

Що хочеш підслухати?

Що хочеш вирвати тортурами,

Катюго?

Божественний мій кате?

Чи слід мені, мов псові,

Скрутитись біля ніг твоїх,

Улесливо і віддано признатись

Тобі – в любові?

Намарне! Заганяй у серце

Жорстоке жало! Ні,

Не пес я – дичина для тебе,

Жорстокий ловче!

Твій гордий бранець я,

Розбійнику захмарний!

Скажи, нарешті,

Що хочеш ти, грабіжнику, від мене?

О громовержцю! О, явись, скажи

Що хочеш, невідомий Боже!

Як? Відкупитись?

Що тобі мій викуп?

Заправ багато, – каже моя гордість!

Без зайвих слів, – підказує вона!

Ого! Мене!

Мене тобі потрібно? Так?

Мене до решти?

Ох!

Навіщо ж, дурню, мучиш,

Розтоптуєш мою гординю?

Вділи любові! Хто ж мене зігріє?

Хто любить ще мене, – подай гарячу руку,

Зігрій стражденне серце,

Мені, щонайсамотнішому в світі,

Дай криги, семикратно криги

Заради ворогів,

За ними научи тужити.

Піддайсь мені,

Жорстокий вороже,

Мені – і сам.

Утік!

Утік від мене,

Моя остання і єдина втіха.

Мій лютий ворог,

Мій незнаний,

Мій кат божественний!

Ні! Повернися

Із муками й тортурами своїми!

До жалюгідного самітника, до мене,

О, повернися!

Ось ручаями проливаю сльози

Я за тобою!

А мій останній спалах серця

Тобі єдиному!

О, повернися,

Мій незнаний Боже! Муко!

Моє останнє – щастя!..

2

Тут Заратустра вже не міг більше стриматись, замахнувся ціпком і щосили вперіщив голосільника.

– Припини, – кричав він зі злобним сміхом,–припини, лицедію, фальшувальнику! брехуне послідущий! Я впізнав тебе!

Я нагрію твої ноги, нещасний штукарю, я добре вмію гріти таких, як ти!

Спинися, – попросив старий і підхопився з землі, – не бий мене більше, Заратустро! Я тільки прикидався!

Така моя вдача, тебе самого хотів я випробувати, влаштовуючи тобі цей іспит! І, воістину, ти розгадав мене!

Але й сам ти таки добре дався мені взнаки! Ти суворий, о мудрий Заратустро! Суворо лупиш своїми "істинами", а цю істину ти видобув з мене – палицею!

Не підлащуйся, – відповів Заратустра, й далі, збуджений, похмурий і гострий, – ти лицедій до самої кості! Ти брехливий, і про яку ще істину ти можеш торочити?

Ти – павич над павичами, ти – море пихи; і кого ти, нещасний штукарю, вдавав переді мною, кому я маю вірити, коли ти, прибравши чужої подоби, так жалівся?

– Покутникові духу, – сказав старий, – я видавав себе за покутника духу, – ти сам колись вигадав це слово;

поетові і штукареві, що нарешті обернув свій дух проти себе самого, наверненому, що замерзає через мізерні знання і нечисте сумління.

А признайся: тобі, Заратустро, довелося довго мізкувати, поки ти відгадав мою вдачу й облуду! Коли ти тримав мою голову двома руками, то вірив у моє горе,–

адже я чув, як ти бідкався: "Ох, його мало любили, ох, його мало любили!" Моя злість потішалася, що я так надурив тебе.

– Ти, мабуть, дурив і хитріших за мене, – суворо сказав Заратустра. – Я не дуже стережуся ошуканців, я повинен жити без остороги: цього вимагає моя доля.

А ось ти – повинен дурити, тут я тебе вже знаю! Ти завжди повинен бути дво-, три-, чотири— і п'ятизначним! Навіть те, в чому ти признавався, видавалося мені досить далеким і від істини, і від облуди!

Лихий фальшувальнику, хіба міг би ти чинити інакше! Навіть роздягаючись перед лікарем, ти б підрум'янив свою хворобу.

Так само ти підрум'янював переді мною свою брехню, коли казав: "Я тільки прикидався!" Але була там і правда, бо ти справді трохи покутник духу!

Я розгадав тебе: для всіх ти став чарівником, та для себе не залишив більше ні облуди, ні лукавства – ти сам себе розчарував!

Ти маєш тільки єдину істину – огиду. Слова твої всі брехливі. Правдиві тільки уста, тобто огида, що прилипла до них.

– Хто ти такий, – сердито закричав старий штукар, – що смієш казати таке мені, найбільшому з нині живих? – І з його очей до Заратустри метнулася зелена блискавка. Та він одразу ж змінився і сумовито сказав:

– О Заратустро, я стомився, мені обридло моє мистецтво, я – не великий, навіщо прикидатися! Однак ти добре знаєш – я домагався величі!

Я вдавав велику людину і багатьох переконував, що я й справді великий; але таке ошуканство виявилося мені понад силу. Я розбиваюся об нього.

О Заратустро, все в мені облуда, але те, що я розбиваюся, – правда!

– Це робить тобі честь, – похмуро сказав Заратустра, відводячи погляд, – робить тобі честь через те, що ти домагався величі, але це й зраджує тебе. Величі в тобі немає.

Найбільше і найщиріше в тобі те, що ти кепський старий штукар, а шаную я в тобі те, що ти стомився від себе й сказав: "Я не великий".

Через те я тебе й шаную як покутника духу: нехай тільки на мить, на мент, та саме цієї миті ти був правдивий!

Та скажи мені, що ти шукаєш у моїх лісах і скелях? І якщо ти ліг на дорогу задля мене, то що ти хотів від мене? Чим ти спокушав мене?

Так казав Заратустра, й очі його метали іскри. Старий штукар трохи помовчав, потім промовив:

– Хіба я тебе спокушав? Я – тільки шукаю.

О Заратустро, я шукаю когось правдивого, справедливого, простого, однозначного, людину в усьому щиру, криницю мудрості, праведника пізнання, велику людину!

Хіба ти, Заратустро, цього не знаєш? Я шукаю Заратустру.

І тут вони надовго замовкли, а Заратустра заглибився у роздуми, навіть очі заплющив. А згодом, згадавши про свого співрозмовника, схопив штукаря за руку й сказав йому поштиво й лукаво:

– Гаразд! Он угорі йде дорога до Заратустриної печери. У ній шукай того, кого хочеш знайти.

І запитай поради у мого орла та змії: вони допоможуть тобі в пошуках. А печера моя простора.

Правда, я великої людини ще не бачив. Бо тепер великого не побачить навіть найкраще око. Адже тепер владарює потолоч.

Я вже бачив чимало таких, що тягнулись і надималися, а народ гукав: "Ось велика людина!" Та чого варті всі ковальські міхи! Адже зрештою повітря з них виходить.

Жаба, надимаючись надто довго, зрештою лускає, і повітря з неї виходить. Хто надимається від пихи, того треба штрикати в черево – оце славна забава.