Так казав Заратустра - Сторінка 33

Чуєте, хлопчаки!

Сьогодні панує потолоч: звідки ж знати, де велич, а де мізерія? І кому щастить у пошуках величі? Хіба дурневі, дурням завжди щастить!

Ти, дивовижний штукарю, шукаєш великих людей? Хто навчив тебе шукати? Хіба тепер час на такі пошуки? О нещасний шукачу, чим ти – спокушаєш мене?

Так казав утішений серцем Заратустра і, сміючись, подався своєю дорогою далі.

БЕЗ СЛУЖБИ

Позбувшись штукаря, Заратустра трохи згодом знову побачив, що хтось сидить край дороги, якою він ішов; це був чорний високий чоловік з виснаженим, блідим обличчям; побачивши його, Заратустра роздратувався.

– Лишенько, – промовив Заратустра до свого серця, – ось сидить утілена скорбота і, здається мені, ще й скидається на священика: а що їм забаглося в моєму царстві?

Як! Заледве я втік від одного штукаря, як іще один чорнокнижник стає мені на заваді,

якийсь чаклун, що покладає руки, якийсь темний чудотворець Божою милістю, якийсь помазаний наклепник на світ, біс би його вхопив!

Однак біса, коли б він міг стати в пригоді, завжди десь носять якісь пригоди, – цей клятий клишавий карлик завжди з'являється запізно!

Так лаявся нетерплячий серцем Заратустра та міркував, як би, відвівши погляд, прослизнути повз чорну людину, але, як на лихо, сталося інакше. Бо тієї ж миті той, хто сидів, помітив його, підхопився, неначе зустрів несподіване щастя, і рушив назустріч Заратустрі.

– Хоч би ким ти був, мандрівче, – сказав він, – допоможи заблуканому шукачеві, старій людині, що тут легко може потрапити в біду!

Довколишній світ мені чужий і далекий, я навіть чув, як виють дикі звірі, а того, хто міг би мене захистити, вже немає.

Я шукав останню побожну людину, святого самітника, що єдиний, живучи в лісі, ще не чув про те, про що знає сьогодні цілий світ.

– Про що ж знає сьогодні цілий світ? – запитав Заратустра. – Чи не про те, що старий Бог, у котрого колись вірив цілий світ, уже неживий?

Ти це сказав, – відповів засмучений старий, а я служив тому старому Богові до його останньої години.

Тепер ось я без служби, без пана, а все ще не маю волі, не маю ні хвилини радості, хіба що в спогадах.

Тому я й піднявся на ці гори, щоб урешті, як личить старому папі й вітцеві церкви – бо знай, я – останній папа! – знов улаштувати для себе свято, свято благочестивих спогадів і богослужінь.

Одначе тепер помер і він, найпобожніший з-поміж людей, що славив свого Бога співом і мугиканням.

Коли я знайшов його хижку, то його самого вже не застав, – тільки вили по його смерті два вовки, адже всі звірі його любили. І я втік звідти.

Невже я надаремне прийшов у ці ліси й гори? Тоді моє серце зважилося шукати ще одного святого, найблагочестивішого з усіх, хто не вірить у Бога, – шукати Заратустру!

Так казав старий і гострим оком позирав на того, хто стояв перед ним. Заратустра ж узяв руку старого папи й довго з подивом розглядав її.

– Поглянь-но, превелебний, – сказав він згодом, – яка прекрасна і видовжена рука! Це рука людини, що завжди роздавала благословення. А тепер вона тримає того, кого ти шукаєш, – мене, Заратустру.

Це я, безбожний Заратустра, що каже: хто безбожніший за мене, щоб я тішився його повчаннями?

Так казав Заратустра, пронизуючи поглядом відкриті й потаємні думки старого папи. Врешті той почав:

– Хто найбільше любив його і леліяв у серці, той найтяжче переживає втрату, бо ж утратив усе,–

дивися, чи не сам я з нас двох тепер більший безбожник? Але кому це на радість?

– Ти служив йому до останку, – задумливо повів Заратустра після глибокої мовчанки, – ти знаєш, як він помер! Це правда, що кажуть, ніби його задушило співчуття,

ніби він бачив, як людина висіла на хресті, і не витерпів цього, – отже, любов до людини стала його пеклом, а відтак і смертю?

Старий папа нічого не відповів, лише несміло відвів убік страдницький і похмурий погляд.

– Облиш його, – сказав Заратустра по довгій задумі, й далі дивлячись старому просто у вічі.–

Облиш його, він помер. Хоч тобі й робить честь, що про покійника ти згадуєш тільки хороше, однак тобі, як і мені, добре відомо, ким він був і що ходив він дивними шляхами.

– Говорячи віч-на-піввіч, – повеселівши, сказав старий папа (бо на одне око був сліпий), – у Господніх діяннях я освіченіший за самого Заратустру, – і маю на це право.

Моя любов слугувала йому довгі роки, моя воля у всьому корилася його волі. А добрий слуга знає все і чимало такого, що його пан приховує сам від себе.

Бог був потайливий, любив таємничість. Воістину, навіть до Сина свого він ішов не інакше як манівцями. Біля дверей його віри стоїть подружня невірність.

Хто славить його як Бога любові, той не досить високо ставить саму любов. Хіба цей Бог не хотів бути ще й суддею? Адже любов по той бік плати і розплати.

Ще замолоду цей Бог зі Сходу був жорстокий і мстивий, а задля втіхи своїх улюбленців збудував собі пекло.

Та врешті він зістарівся, став м'який, поступливий і співчутливий, більше схожий на діда, ніж на отця, а найбільше – на стару бабусю, що хилиться від вітру.

І сидів він, зів'ялий, у своєму запічку, скаржився на недужі ноги, втомившись від світу, втомившись від повелінь, аж одного дня задушився від великого співчуття.

– Старий папо, – урвав тут Заратустра, – ти все це бачив на власні очі? Могло статися так, а могло ще й інакше. Коли боги помирають, то помирають не одною смертю.

Та гаразд! Так чи інакше – його немає! Не тішив він моїх очей і вух, гіршого казати про нього не хочу.

Я люблю все, що дивиться ясно і промовляє щиро. Та в нього – ти, старий священику, знаєш про це,–в нього було трохи твоєї вдачі, священицької вдачі – його можна було розуміти по-різному.

А деколи й зовсім неможливо було зрозуміти. А як він, нетямлячись від люті, гнівався, що ми його погано розуміли! То чому ж він не говорив виразніше?

А якщо біда була в наших вухах, то чому він дав нам такі вуха, що погано його чули? А якщо наші вуха заклало брудом, то хто ж його туди вклав?

Надто багато билося в цього гончаря, що не довчився як слід! А його помста глечикам і творінням за те, що вони в нього билися, – це вже було гріхом проти доброго смаку.

Навіть у побожності існує добрий смак, і він, зрештою, каже: "Геть такого Бога! Краще зовсім без Бога, краще вершити свою долю самому, краще бути дурнем, краще самому стати Богом!"

– Що я чую! – сказав тут старий папа, нашорошивши вуха, – О Заратустро, ти, маючи таку невіру, побожніший, ніж гадаєш! Який Бог у тобі напутив тебе на таке безбожжя?

Хіба не сама твоя побожність не дає тобі вірити в Бога? А твоя надмірна щирість заводить тебе по той бік добра і зла!

Поглянь лише, що тобі залишається іншого? Твоїм очам, рукам і устам споконвіку судилося благословляти! Благословляють не рукою єдиною.

Поблизу тебе, хоч тобі й хочеться бути найбезбожнішим, вже пашить потаємна рахманність довгих благословень, від цього мені стає радісно й боляче.

Дозволь мені, Заратустро, одну ніч побути в тебе гостем! Тепер ніде на світі не буде мені краще, ніж у тебе!

– Амінь! Нехай буде так! – сказав вельми здивований Заратустра. – Он угорі йде дорога до Заратустриної печери.

Повір, превелебний, я сам охоче провів би тебе, бо люблю всіх побожних людей. Однак тепер мене кличе, нагально кличе від тебе крик про порятунок.

В моєму царстві ніхто не зазнає лиха, моя печера – надійна пристань. І найбільше моє бажання – допомогти всім засмученим упевнено ступити на твердий суходіл.

Але хто зніме з плечей твій смуток? Я занадто кволий для цього. Воістину, нам доведеться довго чекати, поки хтось знову воскресить тобі твого Бога.

Бо старого Бога вже нема, – він помер остаточно.

Так казав Заратустра.

НАЙБРИДКІША ЛЮДИНА

І знову Заратустрині ноги несли його по горах і лісах, а очі шукали й шукали, та ніде не примічали того, кого хотіли побачити, того, хто потрапив у велику скруту й волав про порятунок. Проте всю дорогу Заратустра відчував у своїм серці радість і вдячність.

– Скільки всього хорошого, – казав він, – подарував мені цей день, відшкодувавши свій поганий початок! Які рідкісні співрозмовники трапились мені!

Тепер мені доведеться довго пережовувати їхні слова, мов добірні зернята, а моїм зубам доведеться товкти й молоти їх, поки вони молоком потечуть мені в душу.

Та коли дорога знову завернула за скелю, краєвид ураз одмінився, і Заратустра вступив у царство смерті. Тут стирчали чорні й червоні виступи скель, не було ні травинки, ні деревця, ні пташиного співу. Це була саме та долина, котру обминало все живе, навіть хижі звірі, і лише гадюки однієї породи, – потворні, товсті, зелені, – коли старілися, повзли сюди помирати. Отож пастухи прозвали цю долину Гадюча Смерть.

Заратустра заглибився в похмурі спогади, бо мав таке враження, ніби колись уже був у цій долині. І чимало важкого спадало йому на думку, тому він ішов повільно, дедалі повільніше і врешті спинився. І тут, розплющивши очі, він побачив, що край дороги хтось сидить – наче людина і ніби й не людина, а щось таке, про що словами не скажеш. Одразу ж Заратустру охопив пекучий сором, що йому довелося побачити таке на власні очі: почервонівши по саме сиве волосся, він відвів погляд убік і вже було підняв ногу, щоб утекти з цього недоброго місця. Та несподівано мертва пустеля озвалася: від самої землі почулося шипіння і хрип – так шипить і хрипить уночі вода в забитому водогоні; а наостанок долинув людський голос і почулися отакі слова:

– Заратустро! Заратустро! Розгадай мою загадку! Тільки швидко! Що таке помста свідкові?

Застерігаю, я загнав тебе на слизьке! Пильнуй, пильнуй, щоб твоя гордість не зламала тут ногу!

Ти, гордий Заратустро, вважаєш себе мудрим! Тож розгадай, лускачу твердих горіхів, загадку, – загадку, котрою є я сам! Скажи: "Хто я?"

Та коли Заратустра почув ті слова, як ви гадаєте, що сталося з його душею? Її заполонило співчуття, і він раптом важко упав долілиць, мов дуб, що довго не падав від безлічі ударів сокирою, а тут несподівано злякався того, хто тільки збирався його зрубати. Та ось він знову підвівся з землі, і його обличчя посуворішало.

– Я впізнаю тебе, – сказав він голосом, у якому відлунювала мідь, – ти вбивця Бога! Зійди з дороги.

Ти не стерпів того, хто бачив тебе, – найбридкішу людину, – того, хто завжди і наскрізь тебе бачив! Ти помстився свідкові!

Так казав Заратустра і хотів рушати, але той, що словами про нього не скажеш, схопив його за полу і знову почав булькотіти, намагаючись здобутися на слово.

– Постривай! – сказав він нарешті.