Так казав Заратустра - Сторінка 9

– Це скарб, мені подарований, – невеличка істина, яку я несу з собою.

Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.

Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона мовила до душі моєї:

– Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи не казав він нам про жінку.

Але я заперечив:

– Про жінку слід говорити лише з чоловіками.

– Побалакай і зі мною про жінку, – сказала вона. – Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.

І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:

– Усе в жінці – загадка, і все в жінці має єдину розгадку, – зветься вона вагітністю.

Чоловік для жінки – лише засіб: метою є завжди дитина. Та що таке жінка для чоловіка?

Справжній чоловік поривається до небезпеки і гри. Тому й прагне він жінки як найнебезпечнішої іграшки.

Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку – для відпочинку воїна; все інше – глупство.

Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку – і в найсолодшій жінці є гіркота.

Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, ніж жінка.

У справжньому чоловікові приховане дитя – воно хоче бавитись. Гей, жінки, знайдіть дитя в чоловікові!

Нехай жінка буде іграшкою, чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяний чеснотами світу, якого ще немає.

Нехай у вашій любові світить промінь зірки! Нехай вашою надією буде: "Якби мені народити надлюдину!" – Нехай у вашій любові буде сміливість! Любов'ю своєю виступіть проти того, хто вам навіює страх.

Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай ваша честь полягає в тому, щоб любити міцніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другим.

Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо вона жертвує всім і все інше не має для неї вартості.

Нехай чоловік боїться жінки, коли та ненавидить – бо в глибині душі чоловік тільки злий, натомість жінка – погана.

"Кого ненавидить жінка найдужче?" – так спитало залізо в магніта. "Я тебе ненавиджу найдужче, бо ти притягуєш, але сили притягти тобі бракує".

Чоловіче щастя – "я хочу". Жіноче – "хоче він".

"Ти диви, який тепер світ довершений!" – так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.

І коритися повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні. Поверхня – то вдача жінки, ворухка, бурхлива плівка на мілкій воді.

А чоловікова вдача глибока, потік її у підземних печерах вирує, – жінка відчуває силу потоку, але не розуміє її.

Тоді озвалася до мене стара:

– Багато люб'язного сказав Заратустра, а надто для тих, хто для цього ще молодий.

Аж дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них усе-таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?

А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!

Загорни її і затули їй рота – а то на весь голос кричатиме ця невеличка істина.

– Дай мені, жінко, свою невеличку істину! – попросив я.

І стара промовила так:

– Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!

Так казав Заратустра.

ПРО ЗМІЇНИЙ УКУС

Якось Заратустра заснув під смоквою, а що була спека, то він поклав руку на обличчя. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він забрав руку з обличчя й подивився на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулася і хотіла втекти.

– Постривай, – сказав Заратустра, – я ще тобі не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога.

– Коротка вже в тебе дорога, – сумно озвалася змія. – Моя отрута вбиває.

Заратустра всміхнувся.

– Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? – спитав він. – Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.

Тоді змія знову припала до його шиї й зализала рану.

Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:

– У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?

Заратустра так відповів на це:

– Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі.

Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро.

Ліпше гнівайтесь, а не соромте! А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!

А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли несправедливість пригнічує когось одного.

Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими, – половина справедливості. І той хай бере на себе несправедливість, хто здатний її нести.

Вчинити маленьку помсту людяніше, ніж обійтися без помсти. І коли кара для порушника – ні честь, ні справедливість, то ваші кари мені не до душі.

Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, надто як те право за тобою. Тільки для цього слід бути досить заможним.

Я не люблю вашої холодної справедливості, у погляді суддів я завжди бачу ката і його холодне лезо.

Скажіть, де справедливість із видющими і повними любові очима?

То знайдіть же мені любов, що вбирає не тільки всі кари, а й усі провини!

То знайдіть же мені справедливість, що виправдовує кожного, крім суддів!

Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть брехня стає любов'ю до людини.

Та як можу я бути до кінця справедливий! Як я можу віддавати кожному своє! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.

І останнє, брати мої: остерігайтеся чинити несправедливість самітникам! Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?!

Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому схочеться його діставати звідти?

Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!

Так казав Заратустра.

ПРО ДИТИНУ І ШЛЮБ

Я маю до тебе одне запитання, брате мій: наче лот, я кидаю його в твою душу, щоб знати її глибину.

Ти молодий і мрієш про шлюб і дитину. Але я питаю тебе: чи та ти людина, яка має право хотіти дитину?

Чи ти – переможець, чи подолав самого себе, чи володар над почуттями, чи господар своїх чеснот? Так я питаю тебе.

Може, в бажанні твоєму звір промовляє й природна потреба? А може, самотність? А може, невдоволення самим собою?

Я хочу, щоб дитини прагнула твоя звитяга й твоя свобода. Живі пам'ятники повинен ти спорудити своїй звитязі й своєму визволенню.

Ти повинен будувати над собою. Та спершу ти маєш збудувати самого себе, випростаного тілом і душею.

Ти повинен не тільки далі подовжувати свій рід, а й зводити його вгору! Хай тобі допоможе в цьому сад шлюбу!

Вищу плоть ти повинен створити, перший порух, колесо, що котиться само собою, – ти повинен створити того, хто творить.

Шлюб – так я називаю жадання двох створити єдність, більшу за них самих. Шлюбом я називаю глибоку взаємну повагу тих, що сповнені цим єдиним жаданням.

Нехай це буде сенсом і правдою твого шлюбу. Але як мені те назвати, що називає шлюбом ота зайвина – кого надто багато?

О, ця вбогість душ у парі! О, цей душевний бруд у парі! О, це жалюгідне самовдоволення у парі!

Все це вони називають шлюбом і кажуть, ніби шлюби їхні укладено на небесах.

А я не хочу небес зайвини цієї! Ні, не до вподоби мені й оті обплутані небесними тенетами звірі!

Хай далеко від мене лишається й Бог, який пришкандибує благословити те, що єднає докупи не він!

Але не насміхайтеся з шлюбів таких! Хіба є діти, які не плачуть через батьків своїх?

Гідним здавався мені цей чоловік і зрілим, щоб збагнути сенс світу, та коли я побачив його жону, світ видався мені божевільнею.

Так, я хотів, щоб земля здригалася в корчах, коли святий поєднується з гускою.

Один вирушив, як герой, шукати істини і зрештою здобув малу розмальовану брехню. І назвав те шлюбом.

Інший був обережний у спілкуванні і, вибираючи, перебирав. Але одного разу назавжди зіпсував собі товариство – і назвав те шлюбом.

Ще інший шукав служницю з чеснотами ангела. Але одного разу став служницею жінки й тепер мучиться, щоб самому стати ангелом.

Обачними здаються мені тепер усі покупці, і в кожного око лукаве. Та й найлукавіший з них жінку купує собі в мішку.

Багато трапляється скороминущих глупств – ви називаєте це коханням. І ваш шлюб, як тривале глупство, кладе край багатьом скороминущим глупствам.

Ваша любов до жінки й любов жінки до чоловіка – о, якби це було співчуттям до стражденних і потаємних богів! Та майже завжди натрапляють одне на одного два звірі.

Але навіть ваша найщиріша любов – тільки солодкава подоба справжньої і болісний шал. Любов – це смолоскип, що має світити вам на вищих дорогах.

Колись доведеться вам полюбити щось вище за вас самих! Тож учіться любити! Через те ви й мусите випити гіркий келих своєї любові.

Гіркота є в келиху навіть найщирішої любові: так пробуджується прагнення до надлюдини, так у тобі з'являється спрага – в тому, хто творить!

Дати спрагу тому, хто творить, стрілу й прагнення – надлюдині, – скажи, брате мій, чи таке в тебе жадання шлюбу?

Священні для мене такі жадання і шлюб.

Так казав Заратустра.

ПРО ВІЛЬНУ СМЕРТЬ

Чимало вмирає надто пізно, а дехто – надто рано. Ще незвично звучить повчання: "Вмирай своєчасно!"

"Вмирай своєчасно!" – так Заратустра повчає.

Певна річ, як умре своєчасно той, хто ніколи не жив своєчасно? Йому краще було б ніколи на світ не з'являтися! Так раджу я зайвим.

Але навіть зайві пишаються своєю смертю, і навіть найпорожніший горіх хоче, щоб його розгризли.

Поважно ставляться всі до смерті, але смерть – ще не свято. Люди ще не навчилися святкувати найсвітліші свята.

Довершену смерть я показую вам; жалом і обітницею вона для живих стає.

Власною смертю вмирає довершений – у сяйві звитяги, оточений тими, хто сподівається і дає обітницю.

Отак слід учитися умирати, і святу не місце там, де такий умирущий не освятив клятви живих.

Така смерть – найкраща, а на другому місці – смерть і марнування великої душі в боротьбі.

Та й борцеві, і переможцеві однаково ненависна ваша ошкірена смерть, що підкрадається, наче злодій, і все одно приходить володарем.

Я свою смерть хвалю перед вами – вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу.

А коли я захочу? Хто має мету й спадкоємця, той хоче смерті своєчасно для мети й спадкоємця.

З глибокої шани до мети й спадкоємця він не почепить сухих вінків у храмі життя.

Воістину, не хочу я бути схожим на тих, що мотузки сукають, – вони тягнуть пасма свої в довжину, а самі водночас завжди задкують.

Дехто стає надто старий навіть для власних істин і перемог; беззубий рот уже не має права на будь-яку істину.

І кожен, хто хоче слави, мусить завчасу попрощатися з шанобою і навчитись важкого мистецтва піти своєчасно.

Не дозволяй себе їсти, коли ти найбільше смакуєш, – це знає той, хто хоче, щоб його довго любили.

Є, звісно, яблука кислі, яким судилось чекати до останнього осіннього дня, – вони стають стиглі, жовті і зморщені водночас.

В одних старіє спочатку серце, в інших – дух.