Тарзанів син - Сторінка 12

Акут заверещав від страху і здивування. Лев стояв, хижо округливши очі, готовий відбити напад. Лапи його напружилися для стрибка, — ось-ось він стрибне і завдасть напасникові страшного удару, що проламав би череп і бикові.

Просто перед носом у лева хлопець угородив вістря списа в землю, творячи з нього потужну пружину, і перше ніж вражений хижак зміг добрати, що сталося, Джек перелетів через його голову просто в колючі обійми шпилькового дерева — обдертий, але живий.

Акут ніколи доти не бачив спортивного стрибка з жердиною. Тепер він гасав угору-вниз по гіллі дерева, де почувався безпечно, осипаючи лева прокльонами і радісно глузуючи з поганьбленого Нуми. Тим часом хлопець, весь поколотий і закривавлений, намагався примоститися на дереві якось так, щоб менш боліло. Він урятував своє життя, але коштом нестерпних мук. Йому здавалося, що лев уже ніколи не піде собі геть. Минула принаймні година, перше ніж розлючений звір покинув чатувати і величною ходою подався з галявини. Коли він відійшов уже далеко, хлопець почав злазити з дерева, завдаючи пекучого болю своєму зраненому тілові. Фізичні наслідки здобутого в цій сутичці ще довго давалися взнаки, але гіркий досвід запам'ятався Джекові навіки. Він більше ніколи не кидав виклику долі намарне.

В його подальшому житті траплялося чимало небезпечних випадків, та лише тоді виконував він свій стрибок з опорою на палицю, коли всі інші можливості були вичерпані.

Кілька днів хлопцеві й мавпі довелося вилежати, доки не загоїлися рани від гострих колючок шпилькового дерева. Великий мавпич зализував рани свого товариша з людського роду. Ото й було все лікування, а проте рани гоїлися швидко, бо хлопець був молодий і міцний. .

Коли Джек видужав, вони рушили далі в бік морського узбережжя, і знову юнацьке серце надихало передчуття близької радості.

Нарешті омріяна мить настала. Наші подорожні продиралися густими заростями тропічного лісу, коли пильні очі хлопця помітили крізь долішні гілки давній, але добре відбитий слід, що змусив затріпотіти його серце. То був слід людини, білої людини, який неможливо було сплутати з слідами ніг дикунів, бо лише європейці носили взуття. Сліди вели на північ, відхиляючись трохи праворуч'від напрямку, яким простували хлопець з мавпою, і свідчили, що тут пройшов чималий гурт людей.

Певна річ, ці білі люди знали, де розташоване найближче селище на узбережжі. Можливо, вони саме туди і йшли. В кожному разі, їх годилося перейняти, хоч би заради приємності зустріти одноплемінців. Хлопець був дуже збуджений: він тремтів від бажання негайно кинутися навздогін. Акут вагався. Він від людей нічого не хотів. Для нього хлопець був дружньою мавпою, як і він сам, а ще сином короля мавп. Він намагався збити хлопця з його наміру, доводячи, що невдовзі вони стрінуть своє кревне плем'я, і в майбутньому, коли він підросте, то . стане в них царем, як колись його батько. Але Джек не поступався. Він знов і знов твердив, що хоче побачити білих людей. Він хотів послати звістку своїм батькам. Акут слухав, і непомильне чуття звіра підказувало йому, Що хлопець намірявся вернутися до своїх.

Цей здогад засмутив старого мавпича. Він любив хлопця, як і його батька, свого пана, якому служив вірою і правдою. У своїй мавпячій голові і в серці він пригрів надію, що ніколи не розлучиться з хлопцем. Він бачив, як гинуть усі його найлюбіші сподівання, проте лишався вірлий хлопцеві й покірний його волі. Хоч і з важким серцем, він згодився разом із Джеком наздоганяти "сафарі" білих людей, бо передчував, що це їхня остання спільна мандрівка.

Сліди були кількаденної давності. А це означало, що неквапний караван перебуває в кількох годинах руху від них, дужих і тренованих перелітанням із гілки на гілку над рясно зарослим долом, який, власне, і сповільнював просування вперед обтяжених вантажем носіїв білих людей.

Хлопець вів перед, підганяло його радісне збудження, тимчасом як Акутові ця мандрівка віщувала лише смуток, і тому хлопець перший помітив ар'єргард каравану білих людей, яких він так прагнув перейняти.

Спотикаючись і плутаючись у заростях на своєму шляху, попереду простував понад десяток чорношкірих, навантажених понад усяку міру. Вони раз по раз падали від утоми й виснаження, але чорні вояки, що йшли позаду, копняками їх підводили і гнали далі. Обабіч ішли білі велетні. Світлий заріст на обличчях цілком ховав їхні риси. Хлопцеві губи ось-ось мали вигукнути вітальний поклик, коли його погляд зупинився на білих. Вітання вмить завмерло на його вустах, і замість радості душу затопив гнів — Джек побачив, як двоє білих шмагають важкими батогами по голих спинах бідолашних чорних мучеників, на яких було нав'ючено стільки вантажу, що годі піднести дужій людині після цілої ночі спочинку.

Обидва білі і чорна сторожа позаду щохвилини роззиралися довкола, немовби повсякчас остерігалися якоїсь небезпеки. Хлопець на мить причаївся в гущавині, а потім повільно пішов назирці, спостерігаючи брудне й брутальне дійство. Акут ішов поруч. Тварині не так страшно було на все те дивитися, як хлопцеві, але навіть мавпич трохи не гарчав, бачачи, як безглуздо б'ють безпорадних людей. Він зиркав на хлопця. Ось, мовляв, ти й зустрівся із одноплемінцями, чому ж не кидаєшся їм назустріч і не вітаєшся з ними? Він спитав про це свого друга.

— То дияволи! — промурмотів хлопець. — Я не можу мандрувати з такими, як вони, бо повбивав би їх, тільки-но спробували б ще підняти руку на своїх людей.

— Проте, — додав він трохи згодом, — я можу розпитати їх, як дістатися до найближчого порту, а потім, Акуте, ми собі підемо далі.

Мавпа промовчала, і хлопець, зістрибнувши додолу, швидко рушив назустріч "сафарі". Він подолав якусь сотню метрів, коли один з білих, помітивши його, подав сигнал тривоги, а відразу, потому навів рушницю на хлопця й стрілив. Куля вдарила в землю якраз перед Джеком, здійнявши догори шматочки торфу та опалого листя, що обсипали хлопцеві ноги. За мить другий білий, а слідом і чорношкірі вояки сторожі й собі відкрили по Джекові безладний вогонь.

Джек, неушкоджений, сховався за деревом. Напевне дні панічної гонитви джунглями геть розхитали нерви Карлу Єнсенові та Свенові Мальбіну, як і їхнім тубільним спільникам, бо вони повсякчас чогось боялися. Кожен несподіваний звук, що долинав до їхнього наляканого слуху, означав, як їм здавалось, наближення шейха з його кровожерним почтом. Вони жили в постійному напруженні, і вигляд голого білого воїна, що мовчки вийшов із заростів, які вони щойно проминули, не на жарт їх перелякав. Крик і постріл Мальбіна, що першим завважив Джека, викликав рясну й безглузду стрілянину інших.

Коли нервова напруга в каравані спала й почали з'ясовувати, проти кого вони, власне, б'ються, виявилось, що навіть Мальбін нічого до ладу не міг сказати. Кілька чорношкірих твердили, що дуже добре роздивилися непрохану появу, але їхні словесні описи так відрізнялися один від одного, що Єнсен, котрий сам нічого не помітив, вислухав їх вельми недовірливо. Хтось із чорношкірих казав, що проява була на зріст понад десять метрів і мала людський тулуб і слонячу голову. Інший бачив трьох дивних арабів з довгими чорними бородами. Та коли переполох минувся, сторожа пішла на розвідку в той бік, де нібито вони бачили ворога, і нікого там не знайшли, бо хлопець з Акутом були вже поза межами досяжності їхніх рушниць.

Джек був зневірений і сумний. Він ще не встиг забути, яку гостинну зустріч влаштували йому чорношкірі, а тут тобі отаке вітання від людей одного з ним кольору шкіри.

— Менші звірі тікають від мене, — промурмотів він собі під ніс, — а більші ладні негайно розірвати мене на шматки. Чорні люди хотіли вбити мене своїми списами і стрілами. А тепер білі люди, люди мого ж таки роду, стріляють у мене, женучи геть. Невже всі створіння в світі мої вороги? Невже Тарзанів син не має друзів, окрім Акута?

Старий мавпич підступив до хлопця.

— У світі є великі мавпи, — сказав він. — Тільки вони будуть вірними друзями того, хто є другом Акута. Тільки великі мавпи радо стрінуть Тарзанового сина. Ти сам бачив, людям до тебе немає діла. Рушаймо знов на пошуки великих мавп — наших родичів.

Мова великих мавп складається з коротких горлових звуків-слів, що супроводжуються жестами та знаками. Її неможливо літературно перекласти людською мовою, але приблизно таким був зміст Акутового звернення до хлопця. .

Обоє деякий час ішли мовчки, перше ніж Акут вимовив наболіле. Хлопець поринув у роздуми — гіркі роздуми, перейняті ненавистю й жадобою помсти. Врешті він сказав:

— Гаразд, Акуте! Ми шукатимемо наших друзів — великих мавп!

Акут був на сьомому небі від щастя, але нічим не виказав своєї радості. Він лише басовито крекнув у відповідь, а в наступну мить легко спіймав нещасливого пацюка, який, здивовано дивлячись на них, висунувся із своєї нори.

Минув рік відтоді, як двоє шведів, гнані страхом, утекли з дикої країни, де владарював шейх. Маленька Меріем далі бавилася Джікою, віддаючи усю свою дитячу любов непотрібній речі, яка й за кращих часів свого існування не могла сприйняти навіть дрібки цієї любові. Але для Меріем Джіка була втіленням ніжності й краси. Вона звіряла її глухим вухам із слонової кості всі свої жалі, сподівання й прагнення, бо перед лицем безнадії, у лещатах безмірного самодурства, від якого не було рятунку, маленька Меріем далі жила надією і мріяла. Щоправда, її мрії були дуже невиразні, здебільшого в основі їх було бажання утекти разом із Джікою в якесь віддалене невідоме місце, де не буде шейха, ні Мабуну, куди навіть "ель адреа", лев, не знайде, як утрапити, і де вона зможе цілоденно бавитися, оточена квітами, пташками і нешкідливими малими мавпочками, які розважатимуться на верхівках дерев.

Тривалий час шейх був відсутній, бо провадив далеко на північ караван із слоновою кісткою, шкірою та каучуком. Цей недовгий перепочинок для Меріем був справжнім святом. Щоправда, Мабуну й далі наглядала за нею, щипаючи та б'ючи малу, щойно дівчинка опинялася під владою старої злюки. Але ж Мабуну була тепер одна. Коли шейх сидів на місці повсякчас, то їх ставало вже двоє, та й шейх був дужчий і брутальніший за Мабуну.