Тарзанів син - Сторінка 9

Натомість він подався туди, де вкрай перелякана маленька Меріем лежала впритул до стіни з козинячої шкіри. Шейх зупинився і схопив її за руку. Роздратовано він підняв її на ноги, поволік до входу в намет і люто штовхнув усередину. Вступивши за нею, він вчепився за неї знову й почав немилосердно лупцювати.

— Сиди в наметі! — гарикнув він. — Ніколи не дозволяй, аби чужинець побачив твоє обличчя. Наступного разу, якщо ти виставиш своє обличчя перед чужинцем, то я тебе вб'ю!

Останнім лютим копняком він відкинув дитину в глибину намету, де вона лежала плачучи, а він походжав туди-сюди, шепочучи щось добі під носа. Біля входу до намету сиділа Мабуну, мурмочучи і посміхаючись.

У таборі чужинців один швидко казав другому:

— Це певнісінько, Мальбіне!

— Певнісінько, але я не можу зрозуміти, чому старий негідник не зажадав викупу.

— Є діло, дорожче серцю араба, ніж гроші, Єнсене, — вів далі перший. — Це помста.

— Можливо, — сказав Єнсен. — А все-таки треба почати з грошей.

Мальбін заперечливо похитав головою.

— Не з шейхом, — відповів він. — Ми могли б спробувати це з одним із його людей, але заради золота. Шейх ніколи не розлучиться з думкою про помсту. Запропонувати це йому зараз означає лише підтвердити підозру, яку ми розбудили в ньому, коли розмовляли біля його намету. Щастя наше, якщо відтак ми вбережемо своє життя.

— Гаразд, спробуймо тоді з іншим, — погодився Єнсен.

Але підкупити нікого так і не пощастило. Об'єкт, який вони обрали, стоячи кілька днів табором біля селища, був високий старий вождь тубільного шейхооого війська. Він спокусився блискучим металом, бо жив колись на узбережжі океану і знав силу золота. Вождь пообіцяв принести їм те, чого вони жадали, пізно вночі.

Щойно стемніло, двоє білих людей віддали наказ згортати табір. До півночі все було готове. Носії лежали біля своїх поклаж, готові скинути вантаж на плечі тої ж хвилини, коли їм накажуть. Озброєні аскери ховались у кущах між табором і арабським селищем, готові прикривати відступ, коли старий вождь принесе те, на що так чекали білі.

Аж ось на стежці, що вела від табору до селища, почулася хода. Аскери й білі враз насторожились. Наближалась не одна людина. Єнсен ступив уперед і приглушено прошепотів до тих, хто підходив:

— Хто йде?

— Мбіда, — пролунала відповідь.

То було ім'я вождя-зрадника. Єнсен був задоволений, хоч і дивувався, чому Мбіда привів ще когось із собою. Врешті він зрозумів. Те, що принесли ці люди, лежало на довгих ношах. Єнсен вилаявся крізь зуби. Невже цей дурень приніс її мертве тіло? Йому ж бо заплатили за живе!

Носії зупинились перед білим чоловіком.

— Це ціна вашого золота, — сказав один з них.

Вони поклали ноші на землю, повернулись і рушили в напрямку селища. Незабаром вони щезли в темряві. Мальбін зиркнув на Єнсена, крива посмішка спотворила йому губи. Те, що лежало на ношах, було прикрите клаптем тканини.

— Ну то що? — спитав Єнсен. — Підіймай тканину і дивись, що ти придбав. Чимало грошей ми викинули за мертве тіло — особливо якщо врахувати, що ми маємо його тягати шість місяців під палючим сонцем.

— Цей дурень мав знати, що ми жадаємо дівчинку живою, — пробурчав Мальбін.

Він схопився за край тканини і зісмикнув покривало з того, що лежало на ношах.

Побачивши те, що опинилось перед ними, обидва чоловіки відсахнулись, і прокляття несамохіть зірвалися з вуст кожного, бо перед ними лежало мертве тіло Мбіди, невірного вождя.

П'ять хвилин згодом караван Єнсена і Мальбіна швидко гнав у західному напрямку разом із знервованими аскерами, готовими захищатися від нападу, якого чекали кожної хвилини.

6

Першу свою ніч у джунглях Тарзанів син запам'ятав назавжди. Дикі,звірі не намагалися пожерти його. Ніде не з'явилось і сліду кровожерних дикунів. Певна річ, якщо вони й були неподалік, то біда, тягар якої впав на, душу хлопчака, не дозволяла йому бачити нічого. Джека опосі-ли думки про те, як переймається зараз усім його мати. Осмислення власної провини сповнювало хлопця глибоким стражданням. Убивство американця майже не будило в ньому жалю за сподіяним. Цей чоловік заслужив такої долі. Джек шкодував лише про те, що Кондонова смерть звела нанівець усі його плани. Тепер він не може вернутися просто додому, до своїх батьків, як планував. Страх перед примітивним законом дикого краю, про який він читав стільки барвистих, фантастичних оповідок, кинув його у джунглі, зробивши з нього втікача. Та не тільки через себе він боявся вернутися на океанське узбережжя. Він турбувався й про те, як уберегти свого батька й матір від ще більшого болю і хвилювань у тому випадку, коли їхнє добре ім'я виявиться втягнутим у принизливий судовий процес, пов'язаний з убивством.

З початком нового дня дух хлопчика піднісся. Схід сонця народжував у ньому нову надію. Він повернеться до цивілізації іншим шляхом. Ніхто не замислиться над тим, що він міг бути причетний до вбивства іноземця в маленькому готелі на далекому дикому узбережжі.

Горнучись до великої мавпи серед гілок дерева, хлопець ледве чи й склепив повіки впродовж ночі. Його легенька піжама була чисто символічним захистом від вологої прохолоди нічних джунглів, і лише з того боку, яким він тулився до теплого тіла свого волохатого товариша, йому було більш-менш зручно. Хлопчик зрадів сходові сонця, як сподіванці на прийдешнє тепло і світло — сонце завжди лікує від усіх розумових і фізичних негараздів.

Джек поторсав Акута, будячи його.

— Ходімо! — сказав він. — Я змерз і хочу їсти. Ми шукатимемо їжу там, де вже з'явилось сонце, — показав на відкриту галявину, порослу присадкуватими деревами й засипану уламками скелі.

З цими словами хлопчик скочив на землю, але мавпа обережно озирнулась довкола і понюхала повітря. Врешті, переконавшись, що поблизу немає ніякої небезпеки, Акут повільно спустився на землю до хлопця.

— Нума і Сабор, його подруга, поїдають тих, хто спершу спускається, а потім озирається довкола, тим часом ті, хто спершу озирається, а потім спускається на землю, їдять їх самі.

У такий спосіб стара мавпа дала Тарзановому синові перший урок виживання в нетрях джунглів. Спершу вони сиділи біч-о-біч на відкритій галявині, тому що головним бажанням хлопця було нагрітися. Мавпа показала йому кращі місця, де можна було викопувати черву і хробаків. Але хлопець тільки здригнувся від думки про те, щоб споживати таку гидоту. Вони знайшли кілька яєць, і їх він з'їв сирі, з'їв він і кілька їстівних коренів та бульб. Перетнувши галявину, а потім розлогі луки, вони дісталися до води — солонуватого, затхлого ставка, довкола якого усе було витоптане, позначене слідами численних звірів. Табун зебр помчав навтіки, коли хлопець із мавпою наблизились до води.

Хлопця змагала така спрага, що годі було вередувати біля цієї нібито питної води, — він так і кинувся пити, а тим часом Акут стояв, підвівши голову, й сторожко прислухався до кожного шелесту. Коли ж зібрався пити сам, то поставив на сторожі хлопця, але, п'ючи, час в|д часу підводив голову і швидко зиркав на кущі по той бік ставу. Напившись, він підвівся і спитав хлопця своєю звичайною мовою, тобто по-мавпячому:

— Чи все гаразд?

— Так, — відповів хлопець, — поки ти пив, ніщо ніде не ворухнулось.

— Тут, якщо хочеш бути живий, звіряйся не лише на свої очі, а й на свої вуха, й на свій ніс, — на ніс передусім. Коли ми йшли до води, я побачив, як зебри нюхали повітря, і зрозумів, що по цей бік ставка для нас немає ніякої загрози, — зебри відчули б її і втекли ще до нашого приходу. А по той бік якраз і могла критися небезпека, і ми б її не відчули, — адже вітер дме не звідти, і всі запахи нечутні нам. Тим-то я спрямовую за вітром свої очі й вуха, оскільки мій ніс не може дістатися аж на той бік.

— І ти не виявив там нічого? — запитав сміючись хлопець.

— Я виявив, що там причаївся Нума, — за кущами у високій траві. — Акут показав, де саме.

— Лев? — вигукнув хлопець. — Як ти знаєш? Я нічого там не бачу.

— Однак Нума саме там, — відповіла велика мавпа. — Спершу я почув, як він зітхає. Ти тепер іще не відрізняєш деяких тихих звуків від тих, які творить вітер між трав і дерев. Але згодом ти навчишся вирізняти зітхання Нуми. А далі я побачив, як трава гойднулася не за, а проти вітру. Поглянь — вона лягає навсебіч, отам — зовсім інакше, ніж під вітром.

Хлопець напружив очі — куди кращі, ніж у будь-якого хлопчака, — успадковані від батьків, і врешті легенько скрикнув — щось помітив.

— Так, — сказав він. — Я бачу. Він лежить там, — і показав де. — Головою до нас. Чи він на нас дивиться?

— Нума стежить за нами, — відповів Акут, — але ми в безпеці, поки не надто близько до нього, бо він лежить на своїй здобичі. Живіт його майже повний ущерть, а то до нас долинав би хряскіт кісток. Він стежить за нами просто з цікавості. Зараз він або доїдатиме здобич, або ж підведеться й піде до ставка пити. А що він не боїться нас і не хоче з'їсти, то не ховатиметься. Але тепер саме чудова нагода для тебе дізнатися дещо про Нуму. А тобі слід добре знати його звички, бо ти довго житимеш у джунглях. Коли нас, великих мавп, багато, Нума дає нам спокій. Наші ікла великі й міцні, і ми вміємо боротися. Але коли ми з'являємося перед ним де-небудь поодинці й він голодний, нам із ним не впоратися. Ходімо обминемо його ззаду й почуємо його запах. Що швидше ти вивчиш запах Нуми, то краще для тебе. Але тримайся ближче до дерев, бо Нума подеколи може утнути таке, чого від нього аж ніяк не сподіваєшся. Та тримай вуха, очі й ніс відкритими! Пам'ятай, що ворог завжди може ховатися за кожним, кущем, за будь-якими заростями, на кожному дереві або в густій траві джунглів. Коли обминаєш Нуму, не квапся попастися в зуби до Сабор, його подруги. Ходи за мною! — І Акут пішов кружка, обходячи ставок і причаєного біля нього лева.

Хлопець стулав слід у слід за мавпою, усі його чуття були напружені, нерви натягнуті вкрай від'великого захоплення. Оце життя! Він ураз забув про свій намір чимскоріше дістатися до берега і повернутися до Лондона. Він думав тепер тільки про зваби дикого життя, про боротьбу з могутніми мешканцями джунглів, що причаїлися в лісах і пустелях великої Дикої Землі. Він не відчув страху. Його батько не міг передати йому в спадок таких почуттів, але хлопець знав, що таке честь і совість, і уявляв собі, що таке боротьба в душі між вимогами совісті і вродженою любов'ю до волі.

Вони пройшли ще трохи, коли Джек уловив неприємний запах хижака.