Тарзанів син - Сторінка 8

— Доглянь, щоб вони негайно забралися звідси. Стріляйте в першого-ліпшого, хто підійде до табору сьогодні вночі.

Шейх Амор бен Хатур випростався на повен зріст. Його погляд палав люттю. Він підніс торбу з золотом до очей французького офіцера.

— Ти заплатиш набагато дорожче за життя Ахмета бен Худіна, сина моєї сестри, — сказав він. — І ще стільки — за слово, яким обізвав мене, заплатиш бідою і горем.

— Забирайся геть, — рикнув капітан Арман Жако, — поки я не вигнав тебе звідси копняками!

Усе це сталося за три роки до початку нашої історії. Справа Ахмета бен Худіна і її наслідки є в судових протоколах — ви можете самі пересвідчитись. Він справедливо був засуджений до смерті, яку зустрів з гідністю, притаманною арабам.

Через місяць опісля цього маленька Жанна Жако, семирічна донька капітана Армана Жако, загадково зникла. Ані багатство її батьків, ані могутність великої республіки не змогли вирвати таємниці місця її перебування з хижих лап пустелі, що поглинула її разом з викрадачем.

Обіцяна велика винагорода спонукала до пошуків чимало охочих. Та те завдання було зовсім не для сучасних детективів, — декотрі з яких розпочали своє розслідування, — їхні кістки, певно, ще й досі біліють під африканським сонцем серед мовчазних пісків Сахари.

Двоє шведів, Карл Єнсен та Свен Мальбін, після невдалих трирічних пошуків нарешті припинили цю марну роботу на півдні Сахари, щоб удатися до прибутковішого бізнесу — добування слонової кістки. Вони стали відомі на чималих обширах Африки завдяки своїй жорстокості та зажерливості у всьому, що стосувалося слонової кістки. Тубільці ненавиділи й боялися їх. Європейські уряди, на територіях чиїх колоній вони діяли, не один раз намагалися спіймати їх; але, поволі просуваючись на північ, ці двоє навчилися на безлюдді південної Сахари виживати і зникати шляхами, незнаними для їхніх переслідувачів, їхні наїзди були несподіваними й швидкими. Вони викрадали слонову кістку і верталися у непролазні хащі на півночі, перш ніж дозорці встигали зауважили їхню появу. Вони вибивали слонів так само нещадно, як і крали слонову кістку в тубільців. З ними завжди була сотня чи більше арабів або негрів-рабів — безжальна зграя зарізяк. Запам'ятайте ці імена — Карл Єнсен та Свен Мальбін, світлобороді шведські здоровані, — бо ми ще здибаємося з ними згодом.

У самому серці джунглів, сховане на березі маленької недослідженої притоки великої річки, яка впадає в Атлантику неподалік від екватора, розташувалося невеличке, міцно обгороджене селище. Двадцять хатин під пальмовим листям, схожі на вулики, в яких мешкало чорношкіре населення, стоять довкруж півдесятка наметів з козинячих шкур — житла арабів, що таборують тут, торгуючи й мандруючи з товарами, збираючи крам для своїх кораблів пустелі, якими двічі на рік вирушають на північ, у Тімбукту, на базар.

Перед одним з наметів бавилася десятирічна Меріем — темноволоса, чорноока маленька дівчинка, з горіхово-коричневою шкірою і зграбною постаттю, що відразу виказувала в ній доньку пустелі. Її пальчики заклопотано плели сорочку з трави для поламаної ляльки, яку зробив їй один з рабів-доброзичливців рік чи два тому. Голова ляльчина була грубо вирізьблена з слонової кістки, а тулуб змайстровано з пацючої шкіри, напханої травою. Руки й ноги ляльчині були з паличок, продірявлених із одного кінця й відтак лричеплених до тулуба з пацючої шкіри. Лялька була напрочуд потворна, а крім того, брудна, але Меріем думала, що це найпрекрасніша і найкоштовніша річ на свиті, і в тім не було великого дива, бо ж лялька була таки єдиною річчю в світі, якій дитина дарувала свою любов.

Всі, з ким Меріем зустрічалася, були як один або байдужі до неї, або жорстокі, як-от стара чорна потороча, яка. наглядала за нею, Мабуну, — беззуба, брудна й лихої вдачі. Вона не минала жодної нагоди вщипнути дівчинку чи навіть трохи познущатися, — приміром, двічі садовила її на гарячі жарини. А ще був сам шейх, її батько. Вона боялася його навіть дужче, ніж Мабуну. Він завжди чіплявся до неї через усякі дрібниці і завжди завершував свої довгі гнівні промови жорстоким лупцюванням, після чого її маленьке тільце ставало чорним і синім. Але на самоті вона була щаслива, бавилася з лялькою Джікою, прикрашаючи її волосся дикими квітами, або плела мотузки з трави. Вона завжди була чимось заклопотана і завжди співала — якщо її не зачіпали. Нічия жорстокість не могла позбавити щастя й насолоди її маленьке чуйне серце. Вона нишкла й хмурніла тільки тоді, коли поблизу був шейх. Його дівчинка боялася панічно. Вона також боялася і джунглів — жорстоких джунглів, які оточували маленьке селище, в яких удень верещали мавпи і кричали птахи, а вночі гарчали і завивали хижаки. Так, вона боялася джунглів; але страх перед шейхом був настільки дужчим, що в її дитячій голівці не раз з'являлася думка про втечу, — геть у жахливі джунглі, — краще туди, аніж постійно наражатися на батьків гнів.

І ось коли вона сиділа перед батьківським наметом з козинячої шкіри, приміряючи Джіці сорочку з трави, несподівано з'явився шейх. Щасливий вираз вмить зник із дитячого обличчя. Вона кинулася вбік, сподіваючись не потрапити під ноги похмурому старому арабові, але не встигла. Шейх жорстоко копнув її в обличчя, і вона впала долілиць, тремтячи, але мовчки. Кленучи її, він увійшов до намету. Стара чорна потороча зайшлася гидким сміхом, показуючи своє єдине вціліле жовте ікло.

Коли дівчинка переконалася, що шейх пішов, вона прокралася в затінок намету і принишкла, тулячи Джіку до грудей. Тіло її здригалося від нечутного ридання. Вона не насмілювалася плакати вголос, щоб знову не привернути увагу шейха. Страждання в її маленькому серці не йуло лише наслідком фізичного болю; воно було стражданням набагато глибшим, — спричиняв його ще й брак любові, якої ніколи не зазнала дитина.

Маленька Меріем майже не пам'ятала іншого життя, аніж те, в якому панувала уперта жорстокість шейха і Мабуну. У глибині дитячої свідомості, мов крізь туман, ледь-ледь проступали спогади про її любу, ніжну маму, але Меріем інколи здавалося, що то не спогад про справжнє життя, а сон, в якому втілилась її власна потреба ніжності й ласки, що їх вона щедро віддавала своїй любій Джіці. Важко уявити більш розпещену дитину, аніж Джіка. Її маленька мама аж ніяк не наслідувала прикладу батька й няньки, виховуючи Джіку з винятковою поблажливістю до дитини. Джіку вона цілувала тисячу разів на день. Подеколи, бавлячись, Джіка поводилась не найкраще, але маленька мама ніколи не карала її. Навпаки, вона пестила й пригортала дитину; бо ж їй самій так відчайдушно бракувало любові.

Зараз, коли вона щільно тулила Джіку до себе, її ридання поступово затихло, аж поки врешті вона змогла опанувати себе і вилити своє горе у смагляве вухо єдиної істоти, якій довіряла.

— Джіка любить Меріем, — шепотіла вона. — Але чому шейх, мій батько, не любить мене також? Хіба я поводжуся погано? Я намагаюсь бути доброю і не знаю, за що ж він б'є мене, і тому не знаю, що ж робити, аби не дратувати його. Ось і зараз він ударив мене дуже боляче, Джіко, але ж я нічого поганого не вчинила, сиділа собі перед наметом і шила тобі спідницю. Мабуть, це недобре, що я шила, бо ж він побив мене за це. Але чому це недобре, Джіко? О, моя люба! Я не знаю, я не знаю! Мені хочеться померти, Джіко! Учора мисливці принесли впольованого лева Ель-Адреа. Ель-Адреа був мертвий. Ніколи більше його велика кошлата голова і його могутні плечі не жахатимуть травоїдних тварин, коли ті вночі йтимуть на водопій. Ніколи більше його громове рикання не стрясатиме землю. Ель-Адреа мертвий. Мисливці лупцювали його тіло з усієї сили, коли принесли в селище, але йому було байдуже. Він не відчував цих ударів, бо був мертвий. Коли я помру, Джіко, я не відчуватиму штовханів Мабуну чи копняків шейха, мого батька. Тоді я буду щаслива! Ой, Джіко, як я хочу померти!

Якщо Джіка й хотіла якось утішити Меріем, то це їй не вдалося, бо раптом від селищних воріт почулися роздратовані крики. Меріем прислухалась. Як і кожній дитині в таких випадках, їй стало цікаво й закортіло побігти туди й подивитися, що ж діється. Селищні мешканці вже бігли в той бік, звідки чувся гамір. Але Меріем не насмілювалась і собі податися туди. Шейх, напевне, якщо помітить її там, знов матиме привід вибити. Отож Меріем лежала тихо й прислухалася.

Нарешті вона почула, що натовп посувається до намету шейха. Обережненько вона висунула голову з намету й озирнулась. Їй так хотілося довідатись, що сталося. Вона не могла стримати бажання дізнатися, що діється, бо селищне життя текло одноманітно, і Меріем прагнула хоч якоїсь розваги. Вона побачила двох незнайомців — двох білих людей. Їх було лише двоє, але коли вони наблизились, Меріем з їхньої розповіді мешканцям селища, які оточили їх, зрозуміла, що їх приїхав великий гурт і став табором неподалік звідси. Вони прийшли перебалакати з шейхом.

Старий араб зустрів їх біля входу до намету. Його очі недобре звузились, коли він вийшов до прибулих. Вони зупинились біля нього з привітанням. Білі прибульці сказали, що хотіли б купити слонової кістки. Шейх насупився. У нього немає слонової кістки.

Меріем здивувалась. Вона знала, що хатина поруч вщерть набита слоновою кісткою, аж до стелі. Меріем вистромила свою маленьку голівку трохи далі з намету, намагаючись роздивитись незнайомців краще. Яка ж біла була у них шкіра! Які світлі були їхні пишні бороди!

Раптом один із прибульців позирнув у її бік. Вона хотіла сховатись від його очей, але страх скував її, бо дівчинка боялась усіх чоловіків, отож він її побачив. Меріем помітила вираз надзвичайного здивування, який з'явився раптом на обличчі в білого. Шейх помітив це також і запитав, у чім справа.

— Я не маю слонової кістки, — повторив він. — Я не хочу торгувати. Забирайтесь звідси геть. Одразу ж.

Він ступив крок уперед із свого намету і майже підштовхнув незнайомців у напрямку селищних воріт. Прибульці завагались, і тоді шейх почав їм погрожувати. Для них було б самогубством опиратися, отож двоє білих повернулися і залишили селище, прямуючи до свого табору.

Шейх повернувся до свого намету, але не ввійшов до нього.