Тарзанів син - Сторінка 25

Обоє лишилися задоволені тим, що вчули, і кожен почухав іншому спину. Почалася розмова. Кораків приятель пояснив причину їхнього прибуття, і вперше Корак став перед очі цілого загалу. Досі він ховався в кущах. Подиву бабуїнів не було меж. Якусь мить Корак гадав, що його розірвуть на шматочки; але більше він боявся за Меріем. Якщо він помре, то ніхто не зможе їй допомогти.

Тим часом двоє королів угамували збудження своїх, і Коракові було дозволено наблизитись. Бабуїни повільно обступили його, обнюхуючи зусібіч. Коли він заговорив їхньою мовою, вони були надзвичайно і приємно здивовані і уважно все вислухали. Корак розповів про Меріем і їхнє життя в джунглях, приятелювання з усією мавпячою спільнотою — від маленьких Ману до великих мавп Мангані.

— Гомангані, які забрали від мене Меріем, ваші недруги, — казав він. — Вони вбивають вас. Бабуїни з долу надто нечисленні, щоб повстати на них. Долішні розповідали, що вас дуже багато і ви дуже хоробрі, що вас — як травинок у степу або листочків у лісі, і що навіть слон Тантор боїться вас, такі ви хоробрі. Казали, що ви будете щасливі піти разом з нами на селище Гомангані і покарати тих поганців, а я, Вбивця Корак, заберу назад свою Меріем.

Король мавп надувся і напівпідвівся, — досі він сидів навпочіпки. Його підлеглі й собі попідводилися. Вони були задоволені і під'юджені словами цього дивного Тармангані, який називав себе Мангані і розмовляв мовою волохатих пращурів людини.

— Так, — сказав один з них, — ми, горяни, славні бійці. Тантор боїться нас. Нума боїться нас. Шіта боїться нас. Гірські Гомангані щасливі, коли ми проходимо повз них і їх не зачіпаємо. Я власною персоною готовий іти з тобою в селище Гомангані, які живуть унизу. Я — старший син короля. Я сам повбиваю всіх Гомангані з долішніх земель. — І він напнув груди, гордовито походжаючи туди-сюди, щоб привернути до себе увагу всіх, хто там був.

— Мене звуть Губ, — закричав інший. — У мене довгі бойові ікла, гострі й міцні. Я вгороджував їх у м'яку плоть багатьох Гомангані. Я сам-один убив сестру Шіти. Губ також піде з тобою в долішню країну і вб'є стількох мангані, що годі буде перелічити. — І він також надувся а запишався, ловлячи на собі захоплені погляди самиць і дитинчат.

Корак запитально позирнув на короля.

— Твої бійці дуже хоробрі, — сказав він, — але король з-поміж них найхоробріший.

Волохатий мавпич, зачувши це, відповів громохким ревінням. Ліс помножив його поклик. Малі бабуїни злякано поховалися за волохаті спини своїх матерів. Розохочені мавпичі почали високо підстрибувати й собі заклично ревти слідом за королем. Видовище було страхітливе.

Корак підійшов до короля впритул і гукнув йому на вухо: "Ходімо!" І рушив просто з гір, через ліс і рівнину, на селище Гомангані Ковуду. Король з ревінням і вереском посунув услід за ним. Дорогою до них пристали бабуїни з долішніх земель і тисячі — з гірських кланів — диких, жорстоких, собакоподібних створінь, які прагнули крові.

Наприкінці другого дня вони дісталися селища Ковуду. Було по обіді. Селище розімліло під пекучим промінням тропічного сонця. Величезна орда мавп рухалась тепер зовсім нечутно. Тисячі лап ступали лісом не чутніше за вітрець, що час від часу гойдав листя на деревах.

Корак і двоє королів ішли попереду. Перед селищем вони зупинилися і зачекали, доки надійде решта. Запанувала цілковита тиша. Корак обережно зіп'явся на дерево, що нависало над загорожею, і придивився. Уся зграя вже була напоготові. Настав час діяти. Упродовж усього переходу Корак утовкмачував бабуїнам, що в жодному випадку не можна зачіпати білої самиці, ув'язненої в селищі. А всі інші — то їхня законна здобич. Він підвів обличчя до неба і пронизливо загарчав. Це був сигнал.

Три тисячі кошлатих бійців із завиванням і гавканням вдерлися в селище чорношкірих. Переляканих воїнів вихоплювали з кожної хатини. Матері хапали дітей на руки й бігли до воріт, бо несамовита орда вже мчала селищною вулицею. Ковуду об'єднав тих воїнів, яких пощастило зібрати, і, підбадьорюючи їх бойовими криками та вимахуючи списом, кинувся на зграю, що їх атакувала.

Корак очолював похід і тепер вів напасників. Панічний жах пойняв чорношкірих, коли вони побачили білого хлопця на чолі зграї страшних бабуїнів. Їм не довелося довго опиратися, вони встигли лише метнути списи в мавпячий натовп, що сунув на них, але перш ніж спромоглися, покласти стріли на тятиви луків, хвиля атакуючих затопила їх і закружляла в страшному вирі. Зусібіч їх рвали гострими кігтями, ікла впивалися в горлянки, і найперший серед кровожерних напасників, найжахливіший з них був Убивця Корак.

Чорношкірі панічно кинулися навтіки до воріт. Тож Корак облишив переслідування на волю своїм спільникам, а сам повернувся до хатини, в якій, як він пам'ятав була ув'язнена Меріем. Хатина виявилася порожньою. Він обстежив одну за одною всі будівлі, але наслідок буз так само невтішний — Меріем ніде не було. Чорношкірі н могли забрати її з селища під час бою, тому що Корак весь час пильно стежив, чи не майне вона поміж утікачів.

Як на мавполюда, обізнаного із звичаями дикунів, лишалося тільки одне, найпростіше: Меріем убили й з'їли. На саму думку, що Меріем могла тут загинути, кров ринула Коракові в голову, і хвиля люті погнала його туди де, як він гадав, перебували її вбивці. До нього долинало гарчання бабуїнів і крики їхніх жертв, і він метнувся в той бік. Коли Корак дістався туди, бабуїни вже трохи притомилися від бою, а чорношкірі в цій новій позиції невеличким гуртом успішно відбивали бойовими палицями напад кількох самців, які вперто кидалися на них.

Корак стрибнув з дерева просто всередину — невпинний, нещадний, жахливий. Він сам зчепився з чорношкі рими воїнами Ковуду. Сліпа лють затопила його. Крім цього, його захищав забобонний страх дикунів. Він скидався на поранену левицю, майже водночас опиняючись в різних місцях, завдаючи смертельних ударів могутніми кулаками з точністю і вправністю тренованого бійця. Знов і знов його зуби рвали ворогів. Він кидався на всі боки і скрізь безжально нищив супротивників. Наслідки битви були такі страшні ще й тому, що страх сковував примітивну свідомість дикунів. Для чорношкірих білий воїн, спільник великих мавп і лютих бабуїнів, що гарчав і рикав, неначе звір, був нелюдом. Він був лісовим духом — страшним божеством зла, якому вони поклонялися і який прийшов з глибини джунглів карати за непослух. І завдяки цій вірі навіть ті, хто ще міг хоч трохи опиратися, були неспроможні до опору, відчуваючи, що мають справу з богоподібним носієм смертельної сили.

Ті, хто ще міг тікати, щоб уникнути смерті, яка витала зовсім поруч, скористалися з цієї можливості. Корак, весь закривавлений, зупинився, роззираючись довкола у пошуках нових жертв. Бабуїни зібралися біля нього. Спочиваючи, вони полягали на землю.

А далеко звідси Ковуду збирав решту розпорошених івплемінців, підраховуючи втрати і, збитки. Люди були перелякані в смерть. Ніхто не хотів лишатися довше в цій країні, ба навіть вернутися в селище по своє майно. Вони прагнули лише, щоб між ними і духом, який так несподі-вано напав на них, пролягала якомога більша відстань. Таким чином Корак вигнав із своїх домівок єдине плем'я, шо могло допомогти в пошуках Меріем, і обірвав єдину можливість зв'язку між собою та посланцями доброго бвани, який дав притулок його маленькому лісовому коханню.

Наступного ранку, похмурий і лютий, Корак прощався з своїми друзями бабуїнами. Вони запрошували його піти разом з ними, але мавполюд не мав жодного бажання спілкуватися будь з ким. Життя джунглів виробило в ньому почуття самотності. Смуток закорінився в Коракові так глибоко, що його не могло розвіяти навіть несамовите товариство шалених бабуїнів.

Зневірений і похмурий, він прямував сам-один у серці джунглів.. Він ішов по землі, коли знав, що недалеко звідси бродить голодний Нума. Він спинався саме на ті дерева, де звичайно чатувала пантера Шіта. Корак шукав зустрічі зі смертю у найрізноманітніших варіантах і у всіх її проявах. В пам'яті юнака без упину спливали спогади про Меріем і спільні роки їхнього щасливого буття. Лише зараз він до кінця усвідомив, чим саме вона була для нього. Прегарне обличчя, струнке зграбне тіло, сліпуча усмішка, що завжди зустрічала його після повернення з полювання...

Бездіяльність доводила його до нестями. Він мусив щось робити. Треба було заповнити дні якоюсь працею, щоб хоч трохи забути своє горе — тоді ніч давала б йому благословенний спочинок, забуття денної гіркоти і жалю аж до самого ранку.

Він ніби вже геть зневірився, навіть на думку йому не спадало, що Меріем досі жива.

А проте, десь у глибині його душі таки жила навіжена надія, що Меріем жива і врешті знайдеться. Корак й далі П шукав день у день, але це лише зміцнювало ймовірність того, що вона мертва.

Роками він жив самітником. Якось випадково зустрівся з Акутом та його плем'ям, полювали разом день чи два. Заходив до гірських бабуїнів, де його приймали з належною гостинністю. Але найчастіше він бував із слоном Тантором — великим сірим панцерником джунглів, су-перкрейсером його дикого світу.

Миролюбність велетнів-слонів, заклопотані погляди слоних, підліткова грайливість слоненят дивувала, ціка&и-ла й захоплювала Корака. Життя цих величезних тварин полонило його настільки, що дозволяло на якийсь час забути про свої власні жалі. Корак полюбив слонів так, як не любив навіть великих мавп. Серед інших там був один величезний слон, поведінка якого особливо бавила Корака. То був вождь племені, що оберігав його, чужинця, від будь-яких несподіванок чи нападів. Але з Кораком це грізне втілення руйнувань було таким лагідним і приязним, як хатній песик.

Цей слон завжди приходив на поклик Корака, обвивав його хоботом, підіймав і садовив собі на спину, а відтак Корак, поганяючи його п'ятами й лоскочучи чутливі вуха тварини листком щойно зламаної гілки, їхав верхи на Танторі, куди заманеться.

І весь цей час Меріем перебувала десь за сотню кілометрів звідти.

16

Для Меріем у її новій домівці дні збігали швидко. Спершу вона повсякчас поривалася в джунглі шукати Корака. Бвана, як вона й досі називала свого благодійника, стримав її тим, що послав на чолі з довіреною людиною невеличкий загін чорношкірих до селища Кову-ду й наказав їм розпитати у старого дикуна, і то з усіма подробицями, яким чином дісталася йому біла дівчина.