Тарзанів син - Сторінка 26

Окремо Бвана наказав провідникові розпитати Ковуду про дивну істоту, яку дівчина називає "Корак", і чи вони нічого не чули про мавполюда, якщо такий взагалі існує. Бвана був більш ніж цілком переконаний, що Корак — виплід хворобливої дівочої уяви. Він вважав, що тортури й злигодні, яких дівчина зазнала в чорношкірих, і страхітливі переживання полонянки двох шведів затьмарили її свідомість, але з плином часу і в культурних умовах спокійного життя в його африканському домі він мусив відзначити, що дівчина цілком нормальна, бо, крім її химерної розповіді, жодних інших ознак її психічної хвороби не було.

Дружина білого чоловіка, яку Меріем охрестила "Моя Люба", бо вперше почула таке звертання до неї від Бвани, не лише була надзвичайно уважною до маленької безпритульниці джунглів, самотньої і загубленої, але полюбила її усім серцем за її палку відданість і щирість. Меріем, так само глибоко зворушена приязним ставленням цієї ввічливої і культурної жінки, відповідала їй щирим захопленням і повагою.

Минали дні, а Меріем чекала, доки повернеться посланець із своїм загоном від Ковуду. Дні збігали швидко, бо були заповнені численними уроками, які давала самотня жінка неписьменній дитині. Спершу вона почала вчити дівчинку англійської мови, не ставлячи жодних завдань. Вона маскувала під уроки мови уроки життя та добрих манер, аж поки одного разу Меріем здогадалася, що це не гра. Навчання проходило легко, бо дівча виявилося здібним.

Таким чином вона навчилася робити чудовий одяг із звичайного хутра леопарда і в цьому виявляла таку саму старанність і захоплення, як,, певне, кожна цивілізована дівчинка її віку.

Посланець вернувся через місяць — за той місяць маленька напівгола дика Тармангані перетворилася на зграбну, чемну, виховану дівчину. Меріем дуже швидко вчилася англійської, бо Бвана і Моя Люба категорично відмовилися з початком навчання розмовляти з нею арабською вже через день-другий після появи Меріем у їхньому домі.

Звіт посланця на якийсь час дуже засмутив Меріем, бо селище Ковуду вони застали покинутим і, хоч скільки обстежували околиці, не знайшли жодного тубільця. Якийсь час вони таборували біля селища, щоденно виходячи на пошуки слідів Корака, про якого розповідала Меріем, але й тут успіхів не було жодних. Вони не бачили ані мавполюда, ані мавп. Меріем спершу знову сама ладна була-кинутися на пошуки Корака, але Бвана переконав її зачекати. Він запевнив, що найближчим часом піде на пошуки сам, щойно випаде нагода, і Церієм знову здалася на його умовлення. Але минули дні, місяці, перш ніж вона перестала безупинно тужити за своїм Кораком.

Моя Люба сумувала разом з дівчиною і намагалася хоч якось полегшити її страждання. Вона казала, що коли Корак живий, то він неодмінно знайде її. Однак подумкн вона також вважала, що Корак існує лише в дитячих мріях Меріем. Моя Люба намагалась якось відвернути увагу дівчини від причини її смутку і розпочала цілеспрямовано й наполегливо пояснювати дитині усі принади й переваги цивілізованого життя. Це було неважко, хоча, здавалося, їй уже запізно вчитися, і попередній дикий життєвий досвід дівчини міг би стати важкою перепоною на шляху до її нового життя, — але почуття смаку і звички вона дуже добре засвоювала від своєї вчительки.

Моя Люба була в захваті. Дітей вона не мала і полюбила маленьку чужинку материнською любов'ю, як власну дитину. Внаслідок усього цього, коли минув рік, ніхто б не міг сказати, що Меріем будь-коли була позбавлена вигод цивілізації і культури.

Тепер їй було шістнадцять, але вона виглядала на всі дев'ятнадцять, з гарним чорним волоссям, смаглявою шкірою, вона дихала свіжістю і чистотою, здоров'ям і цнотливістю. Вона старанно ховала свій причаєний смуток, але більше ніколи не говорила про це з Моєю Любою. Та не минало для неї самої й години без спогадів про Корака і бажання побачити його знову.

Меріем уже добре розмовляла англійською і непогано навчилася читати й писати. Одного дня Моя Люба жартома озвалася до неї французькою і, на її подив, Меріем відповіла тією самою мовою, щоправда, повільно й затинаючись, а проте, доброю французькою, хоч такою, якою звичайно говорять малі діти. Після цього випадку, вони потроху розмовляли французькою щодня, і Моя Люба часто дивувалася, з якою легкістю дівчина вчить мову, подеколи дуже нелегку. Спочатку Меріем супила гарненькі брівки, наче намагаючись щось пригадати, коли вивчала нові слова, а потім, на подив самій собі, а тим більше вчительці, вживала інші французькі слова, аніж ті, яких навчилася, — вживала правильно і з вимовою кращою, ніж у самої англійки. Втім, читала і писала Меріем значно гірше, і оскільки Моя Люба вирішила, що досконале знання англійської важливіше, то вдосконалення французької відклалося на потім.

— Напевне, ти чула, як іноді хтось розмовляв французькою в дуарі твого батька, — робила припущення Моя Люба, бо інакше вірогідних пояснень наче не було.

Меріем заперечливо похитала головою.

— Можливо, — сказала вона, — але я не пригадую, щоб колись бачила французів у батьковому товаристві. Він ненавидів їх і не хотів мати з ними нічого спільного, і я цілком переконана, що ніколи не чула всіх цих слів раніше, хоч водночас відчуваю, що ніби їх знаю. Я не можу цього зрозуміти.

— Я також, — сказала Моя Люба.

Невдовзі після цієї розмови прибув посланець з листом, зміст якого дуже схвилював Меріем. Гості їдуть! Кілька англійських пань і панів відгукнулися на запрошення Моєї Любої прибути на місяць полювати і досліджувати джунглі. Меріем пойняло нетерпіння. Які ж ці гості? Чи будуть вони з нею так само люб'язні, як Бвана і Моя Люба, а чи будуть, як інші досі знайомі їй білі, — жорстокими й безжальними? Моя Люба запевняла її, що вони дуже виховані і сподобаються їй своєю делікатністю та шляхетністю.

На превеликий подив Моїй Любій, Меріем не виказала ніякої сором'язливості, чекаючи на гостей, так що навіть не вірилось у її дике минуле.

Вона дивилася, як вони наближаються, з цікавістю та водночас і з деякою нехіттю, аж доки переконалася, що ніхто її не вкусить. По суті, вона зараз нічим не відрізнялася від гарненької цивілізованої молодої дівчини, яка очікувала візиту товариства.

Корак і далі був у її думках, але тепер його відсутність спричиняла менше відчуття важкої втрати. Меріем і далі сумувала, згадуючи його; але прикрий біль згуби .вже не доводив її до безнадії. Вона й далі була душею вірна йому. Сподівалась, що одного чудового дня Корак знайде її, бо ні на мить не сумнівалася, що він не припиняє пошуків, — коли, звичайно, ще живий. Оця остання думка найбільше непокоїла її. Корак може бути мертвий. Здавалося мало ймовірним, що він, такий молодий і звичний перемагати усі небезпеки джунглів, може піти з життя. Коли вона востаннє бачила його, оточеного юрбою озброєних воїнів, то зрозуміла, що якби він повернувся по неї в селище, його можуть убити. Навіть її Корак не міг голіруч дати собі ради з цілим племенем.

Нарешті приїхали гості. Троє чоловіків і дві їхні дружини. Наймолодшого звали пан Морісон Бейнс. Квітучий молодик, що встиг спізнати всі можливі втіхи європейських столиць, він тепер був радий пошукати пригод і переживань на іншому континенті.

На все неєвропейське він дивився, як на поспіль нe варте уваги, але, втім, був не від того, щоб насолодитися новизною незнайомих місць і витягти з нових незнайомих людей якнайбільше, як це він, незважаючи ні на що, чинив у себе вдома. Його манери вирізнялись чемністю й люб'язністю до всіх без винятку, — хіба що відчувалася легенька зверхність щодо тих, кого він вважав нижчими за себе. Проте слід зауважити, що як з рівнею він поводився з дуже небагатьма.

Природа не обділила його ні вродою, ані здоровим глуздом. Він добре розумів, що, зверхньо ставлячись до інших, можна сподіватись і зверхності щодо себе. Тому він легко здобував репутацію простого і симпатичного хлопця, — власне, таким і бувши. Звісно, його розумний егоїзм був помітний — але ніколи не ставав прикрим для оточення. Ось таким, коротко кажучи, був пан Морісон Бейнс, представник європейської цивілізації. Яким би був пан Морісон Бейнс, живучи у Центральній Африці, здогадатись було важко.

Меріем спершу нітилася при сторонніх. Її благодійники визнали за краще нікому не розповідати про дивне минуле дівчини, і всі мали її за вихованку лорда й леді Грейстоків, нічого не розпитуючи. Гості вподобали її веселу, дружню вдачу й дивувалися тому, як вона любить джунглі і як чудово знає їх закони.

За останній рік, що вона мешкала у Бвани й Моєї Любої, Меріем багато їздила верхи. Дівчина знала, де саме в очеретяних заростях біля річки любили ховатися буйволи, знала десятки лев'ячих лігвищ, кожне джерело, придатне для водопою на півсотні кілометрів довкола. Вона могла непомильно вистежити і найбільшого, і найменшого звіра, хай би там де він ховався. Але особливо дивувало гостей її вміння відчути присутність хижака тоді, коли інші не почували навіть натяку на нього.

Пан Морісон Бейнс оцінив товариство Меріем дуже високо. Він із самого початку був нею захоплений, очевидно, ще й тому, що не сподівався знайти таке приємне товариство в африканському маєтку своїх лондонських друзів. Їм доводилось часто бувати разом, оскільки це була єдина неодружена пара в невеличкому гурті тутешніх білих. Меріем, не звична до залицянь таких молодиків, як Бейнс, була від нього в захваті. Його розповіді про великі осяйні міста, які він дуже добре знав, зачаровували й дивували дівчину. Оскільки Морісон завжди виставляв себе в цих розповідях головною дійовою особою, то Меріем, природно, вважала його героєм.

У товаристві молодого англійця образ Корака помалу став тьмяніти. Якщо раніше він був для неї живою дійсністю, то тепер вона відчула, що Корак — лише спогад. Вона й далі була вірна цьому спогадові, але що важить спогад супроти реальної дійсності?

Меріем ніколи не супроводжувала новоприбулих чоловіків на полюванні. Вона не могла ставитися до вбивства, як до спорту. Висліджувати звірів дівчина любила, але вбивати заради самого вбивства було їй огидно — і тоді, коли вона була маленькою дикункою, і тепер. Коли Бвана йшов на полювання, щоб роздобути свіжини, вона завжди з радістю йому допомагала, але лондонські гості обернули полювання на звичайнісіньке вбивство.