Татарська пустеля - Сторінка 24

Вздовж лінії мурів летів оклик: "Пильнуй! Пильнуй!", але вартові ледь чули його — така велика відстань відділяла їх один від одного.

У цей час Дрого став свідком перших душевних мук лейтенанта Моро, які нагадали йому власну молодість. Пригнічений юнак так само спочатку побіг до начальства й повірив його запевнянням, що служитиме тут лише чотири місяці, але це була та сама давня принада, на яку знадився Дроґо колись. Моро теж із надмірною цікавістю почав удивлятися в північну рівнину й у нову дорогу, проймаючись бойовим духом. Джованні мав намір побалакати з ним, попередити, щоб був насторожі й поки не пізно подався звідси, але весь час якісь дрібниці заважали такій розмові і зрештою зробили її непотрібною.

Лягали одна на одну сірі сторінки днів і чорні сторінки ночей, а Дроґо, Ортіц і, мабуть, дехто з інших старих офіцерів відчували все більші докори сумління за те, що ладні миритися з марнотою свого життя. Чужоземці більше не з'являлись на обрії, наче були невмирущі й жартома розкидалися часом. У Фортеці ж тулилися немічні під тиском років кволі люди, чий кінець наближався фатально.

Зрештою настала пора, коли підполковник Ортіц теж був змушений піти у відставку. Передавши свої повноваження новому комендантові, востаннє зібрав на подвір'ї залогу, сяк-так виголосив промову і, сівши верхи, виїхав з Фортеці у супроводі ад'ютанта і двох солдатів.

Дроґо проводив Ортіца до краю плато, де вони попрощалися. Був ранок довгого літнього дня. Небом пливли хмари, чиї тіні лягали на землю чудернацькими плямами. Злізши з коня, Ортіц відійшов убік разом із Дроґо. Обидва мовчали, засмучені миттю розлуки. Відтак пролунали натужні і вбогі слова, значно бідніші за ті, що ховались у серці.

— Тепер моє життя стане інакшим, — мовив Дроґо. — Я б теж хотів поїхати звідси. Слід і собі подумати про відставку.

— Ти іще молодий, — зауважив Ортіц. — Не роби дурниць, у тебе є час.

— Час для чого?

— Повоювати. От побачиш, не мине й двох років...

— Які там два роки? — заперечив Дроґо. — Минуть віки, й нічого не станеться. Дорогу кинуто, з півночі ніхто не нагряне.

Обидва змовкли, розуміючи, що ця суперечка їх роз'єднує. Та й що вони могли сказати один одному, проживши пліч-о-пліч майже тридцять років, бачачи ті самі сни? їхні шляхи тепер розходились — один сюди, другий туди — до невідомих гонів.

— Яка спека! — гучно промовив Ортіц, дивлячись затьмареними очима на мури Фортеці, що їх назавжди полишав. Вони були такі ж романтичні на вигляд, знайомого жовтавого кольору. Ортіц позирав на них, і ніхто, крім Дроґо, не знав, як йому боляче.

— А таки жарко! — відповів Джованні, пригадавши Марію Вескові й ту давню зустріч у вітальні під сумні акорди піаніно.

— Ну й спечна днина! — продовжив Ортіц, й обидва посміхнулися.

Це був природний знак порозуміння, свідчення того, що вони добре знають справжній сенс тих недоладних слів. їх наздогнала тінь великої хмари, за кілька хвилин усе посіріло, від чого ще зловіснішим здавався жовтуватий колір Фортеці, зануреної в сонячне сяйво. Два чорних птахи кружляли над першим редутом. Десь далеко пролунав звук сурми.

— Ні, — збрехав Дроґо, гадаючи, що тим самим зробить приємність другові.

— Мабуть, я помилився, — тремтливим голосом мовив Ортіц. — Пригадуєш, як ти злякався, коли прибув сюди вперше? Не хотів залишатися, пам'ятаєш?

— То було так давно... — тільки й спромігся сказати Дроґо. Раптовий спазм перехопив йому горло.

— Хтозна, може, я ще повоюю, — задумливо звірився Ортіц. — Стану в пригоді новим генералам. Щодо іншого, зась!

Хмара попливла далі, проминула Фортецю й тепер рухалась на північ, у бік Татарської пустелі. Прощавай! Прощавай! Повернулося сонце, і на землю впали тіні двох чоловічих постатей. Неподалік од них нетерпляче били копитами коні Ортіца та його супровідників.

XXVII

Спливають місяці й роки, перегорнута ще одна сторінка життя. Колишні шкільні товариші Дроґо, стомлені працею сивочолі ветерани, статечно походжають містом, приймаючи знаки пошани, а їхні діти вже стали дійшлими людьми. Його давні друзі пишаються здобутим становищем, з радістю бачать у вируючому натовпі своїх нащадків, закликають їх діяти швидше, обганяти інших, скрізь бути першими. Дроґо ж усе на щось чекає, хоча його сподівання тануть із кожною хвилиною.

Зрештою, він теж змінився. Йому п'ятдесят чотири роки, має звання майора й посаду заступника коменданта Фортеці. Ще недавно почував себе бадьоро і час від часу, хоч і не без зусиль, вибирався на кінні прогулянки.

Відтак спав з тіла, обличчя набуло неприємного жовтавого кольору, м'язи послабшали. Хвороба печінки, казав старенький лікар Ровіна, який остаточно вирішив закінчити своє життя в цих мурах. Але порошки Ровіни не приносили полегшення, і Джованні прокидався вранці з гнітючим відчуттям утоми. А вдень, сидячи в своєму кабінеті, нетерпляче очікував вечора, щоб дотягтись до фотеля чи ліжка.

Так у житті Дроґо з'явилась іще одна турбота — надія одужати. Зрештою, він не виявляв нетерпіння. Північна пустеля була так само безлюдною й ніщо не віщувало можливого нападу ворогів.

— Ти виглядаєш значно краще, — майже щодня казали йому звідусіль, але Дроґо не помічав жодних прикмет одужання. Сімеоні, комендант Фортеці, часом напучував його:

— Бери відпустку і їдь на відпочинок до моря.

А коли Дроґо відмовлявся, запевняючи, що вже цілком здоровий і воліє перебувати на службі, Сімеоні несхвально хитав головою так, наче вважав, що Джованні з невдячності гребує щирою порадою, яка відповідає духові статуту, боєздатності залоги і його особистим інтересам.

Дроґо заприязнився з лікарем Ровіною, який підтримував його рішення нікуди не їхати. Підсвідоме чуття підказувало йому, що коли він у хворобливому стані залишить Фортецю, то вже ніколи сюди не повернеться. Думка про це сповнювала його журбою. Звичайно, років двадцять тому він охоче вхопився б за нагоду поїхати звідси, поринути в бурхливе життя столичного офіцерства з літніми маневрами, польовими стрільбами, кінними перегонами, театрами, балами, товариством гарних жінок. А що робити тепер, за кілька років до пенсії? Кар'єра закінчилась, лишається чекати, коли настане остання мить життя.

Аби прискорити одужання Дроґо, Ровіна радив йому не перевтомлюватися, більше лежати в ліжку, забираючи до кімнати потрібні для роботи папери. Стояв холодний дощовий березень, з гір зривалися потужні лавини й летіли у прірви, розбиваючись там з лиховісним гуком, що годинами лунав між ущелин.

Врешті-решт з великим запізненням прийшла весняна пора. Сніг на перевалі розтанув, але сирі тумани все ще облягали Фортецю. Розігнати їх могло тільки пекуче сонце — так уперто чіплялася зима за свої права.

Прокинувшись одного дня, Дроґо побачив на дерев'яній підлозі сонячного зайчика і відчув ніжний подих весни.

Він перейнявся надією, що разрм із приходом тепла теж почне здоровішати. Годинами думав про це, відновлюючи в пам'яті слова видатних людей про кругообіг сил у природі. Наважився встати з ліжка й, заточуючись, попрямував до вікна. Його пойняло легке запаморочення, але він заспокоївся, згадавши, що подібне часто трапляється після довгого перебування без руху.

Здавалося, в світі панує безмежна радість. Дроґо не міг у цьому пересвідчитись, бо перед ним височів мур, але виразно її відчував. Навіть старі фортечні споруди, червоняста земля подвір'я, сірі дерев'яні лави, порожній візок, солдат, що поволі дибав кудись, теж неначе раділи весні. А що ж відбувалося там, за мурами?

Дроґо вирішив був одягтись і посидіти у фотелі на сонці, однак ледь відчутний дрож стривожив його, змусивши повернутись до ліжка. І все ж сьогодні я почуваюся краще, набагато краще, думав він, упевнений, що не обманює себе.

Неквапливо минав чудовий весняний ранок, сонячний промінь посувався підлогою. Надо всім панувала глибока врочиста тиша, якій не заважали ні сигнали сурми, ні капотіння води. Ставши майором, Дроґо не схотів переселятися в іншу кімнату, побоюючись, що це принесе нещастя. А звуки крапель вже давно стали звичними.

Дроґо дивився на муху, що повзала в сонячній смузі. Рідкісна гостя о цій порі року, як вона вижила взимку? Раптом постукали в двері.

Якийсь дивний стук, подумки відзначив Джованні. Це напевно не ординарець Лука, не капітан Корраді, який завжди питав дозволу зайти, ні хтось інший з постійних відвідувачів.

— Прошу! — гукнув Дроґо.

Двері відчинились, і на порозі постав старий кравець Просдочімо, вже геть згорблений, у заношеному одязі, який колись був сержантським мундиром. Він одсапуючись ступив уперед і зробив жест правицею, адресований комусь за муром.

— Ідуть! Ідуть! — крикнув кравець здушеним голосом, наче повідомляв таємницю.

— Хто? — спитав Дроґо, здивований його незвичною поведінкою. От халепа, подумав він, зараз почне свої теревені.

— Боже мій! Вони ідуть дорогою з півночі. Всі побігли на мури дивитися.

— Дорогою з півночі? Вояки?

— Батальйонами! Батальйонами! — кричав у нестямі кравець, стискаючи кулаки. — Цього разу насправді. А ще прибуло повідомлення з Генерального штабу про надання нам підмоги. Війна, війна!

— То їх уже видно? — запитав Дроґо. — Без далекоглядної труби?

— Авжеж! І гармати з ними. Вісімнадцять штук.

— Коли ж вони нападуть? Скільки часу їм треба?

— Ідуть дуже швидко. За два дні, гадаю, опиняться тут.

Чорти б ухопили це ліжко, сказав собі Дроґо, підвела клята хвороба. Йому навіть на думку не спало, що Просдочімо міг набрехати. Він одразу повірив, що це чиста правда, відчув, як усе навколо змінилося, навіть сонячне світло.

— Просдочімо, — насилу мовив Дроґо. — Піди поклич Луку, мого ординарця. Він чекає у канцелярії, коли йому дадуть папери. Прошу тебе, поквапся.

— Буде зроблено, пане майоре! — відповів Просдочімо. — Не переймайтеся своєю хворобою, теж ідіть і побачите.

Він вибіг із кімнати, не зачинивши дверей. Звуки його квапливих кроків швидко завмерли в глибині коридору, і знову запала тиша.

— Господи, допоможи мені! — прошепотів Дроґо, не в змозі стримати збудження. Хотілося негайно скочити з ліжка, погнати на бастіони, довести всім, що він разом із ними й аж ніяк не хворий.

"Трах!" Наглий повів вітру з силою грюкнув дверима. В мертвій тиші удар пролунав гучно і підступно, мов відповідь на благання Дроґо.