Татарська пустеля - Сторінка 22

А тепер ось ця історія з вогнем на північній рівнині. Може, Сімеоні таки має рацію?

У Фортеці про це говорили мало. Надто болісним був недавній від'їзд колишніх товаришів, надто принизливою необхідність стерегти нікому не потрібну тверджу. Скорочення залоги засвідчило, що Генеральний штаб викреслив Фортецю зі списку стратегічних оборонних споруд.

Наступними ночами ніхто не спромігся побачити той загадковий вогонь. Удень теж не вдавалося помітити жодного руху на рівнині. З цікавості зійшовши на бастіон, майор Матті взяв із рук Сімеоні далекоглядну трубу й довго озирав пустелю.

— Візьміть свою трубу, лейтенанте, — байдужно мовив він. — Краще було б, якби ви даремно не псували очей, а більше піклувалися за своїх підлеглих. Я бачив вартового без шабельтаса. Ідіть подивіться, він отам ліворуч.

Разом із Матті був присутній лейтенант Мадерна, який потім у їдальні розповів під загальний регіт цю історію. Тепер усі мріяли лише про одне — коротати дні собі на втіху й забути про північний вогонь.

Лише Сімеоні продовжував розвивати перед Дроґо своє бачення. Чотири дні поспіль не було видно ні світла, ні плям у русі, а на п'ятий день вогні знову з'явилися. Сімеоні стверджував, що вони наближаються до Фортеці. Обидва почали нові спостереження, по черзі озираючи пустелю в далекоглядну трубу. Не було видно нічого, крім чотирьох малих плямочок, які пересувалися вкрай повільно. їхній рух здійснювався по одній лінії вгору і вниз. Сімеоні вважав, що це вантажівки, які підвозять каміння.

Ці спостереження спочатку були для Дроґо звичайною грою, та згодом стали єдиною гідною уваги справою. Хай він і не відчував до Сімеоні особливої симпатії через його похмуру вдачу, все ж проводив разом із ним вільні години в офіцерському клубі, де вони сперечалися до пізнього вечора.

Сімеоні робив сміливі припущення. Хоча будівництво ведеться повільно, через сім місяців, казав він, дорога наблизиться на відстань гарматного пострілу. На його думку, ворожі сили могли сховатися за піщаним валом, що перетинав рівнину.

Цей вал мав жовтий колір пустелі й тому зливався з нею, але вечірні тіні чи пасма туману іноді виявляли його існування. Від переднього краю валу до гір, де здіймався скелястий конус Нового редуту, стелилася пласка монотонна рівнина, на якій лише де-де видніли ями, якісь руїни, кволі зарості очерету.

Підвівши дорогу до валу, міркував Сімеоні, ворог зможе без особливих зусиль добудувати її кінцеву ділянку, скориставшись однією з темних ночей. Тоді по щільному і рівному ґрунту зможуть легко під'їхати гармати.

А якщо будують дорогу не для нападу? Якщо, скажімо, вона слугуватиме для освоєння безмежних піщаних просторів? Якщо зрештою, питався Дроґо, будівництво припиниться на другому кілометрі?

Сімеоні заперечливо хитав головою. Кам'яниста пустеля, стверджував він, не годиться для обробітку. Північна держава має досить родючих земель для посівів і випасів.

Поки Дроґо та Сімеоні сперечалися, одного дня раптом пішов сніг. Не встигло скінчитися літо, була перша думка Дроґо, а вже на порозі зима. Йому здавалося, що він тільки-но повернувся з міста і звикає до життя у Фортеці. Однак проминуло вже кілька місяців — на календарі було 25 листопада.

Лапатий сніг падав з неба, вкриваючи все білим килимом. Дивлячись на нього, Джованні відчув гострий напад уже звичного суму. Даремно він намагався подолати його, думаючи про свої молоді літа й довге життя попереду. Час із невідомих причин прискорює біг, поглинаючи день за днем. Сонце ходить низенько і квапиться на спадень, озоривши блідими променями засипаний снігом світ. Не встигнеш роззирнутись навколо, як уже западає ніч.

Інші начебто цього не помічали. Байдужно несли свою службу й раділи, коли на дошці оголошень з'являвся заголовок із назвою нового місяця, ніби щось вигравали на цьому. Ще трохи скоротився час служби у Фортеці, втішались вони.

Майор Ортіц, якому невдовзі мало стукнути п'ятдесят, без хвилювання спостерігав за бігом тижнів і місяців. Він уже давно відмовився од колишніх надій і часто казав: "Іще десять років, і йду у відставку" Мав намір поїхати до старовинного провінційного міста, де жили далекі родичі. Джованні співчутливо дивився на нього, але не міг зрозуміти, що робитиме Ортіц сам душею і без будь-якої мети серед цивільного люду.

— Вдовольняюся тим, що маю, — казав майор, ніби читаючи думки Дроґо. — З роками навчився все менше вимагати від життя. Якщо пощастить, повернуся додому в чині полковника.

— А потім? — питав Дроґо.

— Потім нічого, — відповідав Ортіц з покірною усмішкою. — Ще трохи поживу...

— А чи не станеться тут, у Фортеці, за десять років...

— Що, війна? Ви й досі думаєте про війни? Хіба мало тут усього було?

На північній рівнині не помічалося нічого незвичного. Згасли навіть нічні вогні. Сімеоні з цього вельми радів. Це свідчило, що він мав рацію: там не було ні стоянки пастухів, ні циганського табору, а йшло будівництво дороги, яке припинилося з настанням холодів.

XXIII

Минуло багато часу, відколи у Фортецю Бастіані прийшла зима. Одного дня на дошці оголошень з'явився дивний наказ під назвою: "Безпідставна паніка та шкідливі чутки".

"Згідно з чіткими вказівками Вищого командування закликаю унтер-офіцерів, сержантів і солдатів не слухати, не повторювати і не розповсюджувати позбавлені будь-яких підстав панічні чутки щодо можливої загрози нашим кордонам. Такі чутки не лише порушують військову дисципліну, а й можуть зашкодити дружнім стосункам з сусідньою державою і викликати у вояків зайве нервове напруження, що заважатиме нормальному проходженню служби. Вимагаю, щоб сторожова охорона вела спостереження дозволеними засобами, в жодному разі не користуючись забороненими уставом оптичними приладами, які часто-густо застосовуються без потреби, що призводить до хибних висновків. Той, хто мав такі прилади, повинен доповісти про це командирові свого підрозділу, який зобов'язаний здійснити їх вилучення і подальше зберігання".

Слідом за наказом, підписаним комендантом Фортеці підполковником Ніколозі, йшли звичайні інструкції про порядок несення караульної служби на наступну добу.

Було зрозуміло, що цей суворий наказ, начебто звернутий до рядового складу залоги, стосується насамперед офіцерів. Тим самим Ніколозі досяг подвійної мети — нікого особисто не звинуватив і довів свої вимоги до відома всієї Фортеці. Всім стало ясно, що відтепер жоден офіцер не може прийти на вартування з крамольною далекоглядною трубою, а роздивлятися в неї пустелю й поготів. Казенні ж біноклі, які були у користуванні залоги, вже давно застаріли і повиходили з ладу.

Хто був виказувачем? Хто доповів про все Вищому командуванню? Кожний мимоволі подумав про майора Матті, єдину людину, яка зі статутом у руці псувала всім настрій, нещадно душила кожну спробу вільної ініціативи.

Більшість офіцерів не дуже цим переймалася. Вірне собі начальство, казали вони, втрутилося в справу з дворічним запізненням. Хто міг серйозно думати про навалу з півночі? Ах так, Дроґо й Сімеоні! Однак було б безглуздям видавати наказ лише для них двох. Хіба заважав комусь такий справний хлопець, як Дроґо, коли щодень стирчав на мурах з далекоглядною трубою в руці? Сімеоні теж ні в чому не завинив.

Проте Джованні негайно зробив висновок, що наказ дотикає особисто його. Знову життя підтинає йому крила. Яке зло він чинив, озираючи пустелю в трубу? Нащо позбавляти його такої розваги? Дроґо думав про це, і в душі закипала злість. Він уже готувався зустрічати весну, гадаючи, що коли на півночі розтануть сніги, знову з'явиться таємничий вогонь, чорні крапки почнуть сновигати туди і сюди й відродиться давня надія.

Все внутрішнє життя Джованні зосереджувалося на цій надії, а його спільником залишався один Сімеоні. Було щось прекрасне в тому, як ревно вони берегли свою таємницю.

Але тепер слід забути про далекоглядну трубу. Навіть якщо загадкові вогні знов спалахнуть біля вічних туманів і почнеться пожвавлений рух невідомих істот, вони все одно не побачать їх неозброєним оком, як не побачить цього найкращий вартівник, взірцевий стрілець, що помічає пташку на відстані кілометра.

Того дня Дроґо з хвилюванням готувався почути думку Сімеоні, але ніде не міг його знайти. Той з'явився лише на обід, та й ще пізніше, ніж звичайно, швидко поїв і поквапився до грального столу. Невже він боявся залишитися віч-на-віч із Дроґо?

Джованні сів у фотель біля дверей, щоб чатувати на приятеля, й помітив, що той під час гри скоса позирає в його бік. Сімеоні грав допізна, чого не робив раніше, мабуть, сподівався, що Дроґо втомиться чекати. Нарешті, коли всі картярі пішли, йому теж довелося залишити залу. Дроґо підвівся і рушив слідом за ним.

Вони попрямували одним із тих нескінченних хмурних коридорів, які перетинають Фортецю. Обидва мовчали. Інші офіцери йшли далеко попереду. Із напівтемряви чулися їхні невиразні голоси. Була глупа ніч, ставало холодно.

— Читав наказ? — спитав Дроґо. — Чортзна-що. Цікаво, хто про це доніс?

— Звідки мені знати? — неприязно відповів Сімеоні, зупиняючись коло сходів. — Ти нагору?

— А далекоглядна труба? — наполягав Дроґо. — Тепер нею не можна користуватися...

— Я віддав її начальнику, — перебив Сімеоні. — Так буде краще. Вони все одно не зводитимуть з нас очей.

— Міг би й почекати. Через три місяці, коли зійде сніг, ніхто б про неї не згадав. Як можна тепер побачити дорогу, про яку ти кажеш?

— А, дорога! — в голосі Сімеоні залунали зневажливі нотки. — Я переконався, що ти був правий.

— У чому?

— Там немає жодної дороги. Можливо, це притулок пастухів чи циганський табір.

— Ти гадаєш, що помилився? А твої розрахунки? — сторопів Дроґо.

— Це робилося, аби згаяти час, — мовив Сімеоні, прагнучи обернути все на жарт. — Сподіваюсь, ти теж не сприймав це серйозно.

— Скажи правду, ти злякався? — спитав обурено Дроґо. — Прочитав наказ і в душі похололо.

— Не знаю, чого ти до мене чіпляєшся, — відповів Сімеоні. — Наче жартів не розумієш. Дитина, справжня дитина.

Обидва замовкли, стоячи в холодному коридорі, але пауза затягнулася.

— Ну, я піду спати, — пробурмотів Сімеоні й подався нагору сходами, освітленими тьмяним ліхтарем. На площадці другого поверху він завернув за ріг, його тінь пропливла стінкою, потім зникла й вона.

Ну й хробак, подумав Дроґо.

XXIV

Час спливає й безмовно відмірює прискорений біг життя, який годі стримати бодай на однісіньку мить, аби кинути оком назад.