Тато і море - Сторінка 15

Мю сиділа у хащі, згорнувшись клубочком.

– О, бачу, ти вдома, – ляпнув трохи по-дурному Мумі-троль. Він сів у мох, утупившись в неї поглядом.

– Що ти маєш в лапі? Мю.

– Нічого, – відповів Мумі-троль, втративши нагоду першим розпочати розмову. – Просто я проходив неподалік…

– Ха! – пирхнула Мю.

Він відводив убік очі, намагаючись уникнути її пронизливого насмішкуватого погляду. Он на гіллячці висить її дощовик. Он там – горнятко з чорносливом та родзинками. Пляшка з морсом…

Мумі-троль зірвався на лапи й нахилився. У гущавині, під гіллястими ялинками земля була усіяна блискучою брунатною глицею, і там, наскільки можна було розгледіти у сизому тумані, стояли рядками малесенькі хрести. Вони були зроблені з дерев'яних скіпок, перев'язаних нитями.

– Що ти зробила?! – скрикнув Мумі-троль.

– Може, гадаєш, що я поховала тут своїх ворогів, га? – запитала неймовірно потішена Мю. – Це могилки птахів. Хтось поховав тут купу птаства.

– А ти звідки знаєш? – здивувався Мумі-троль.

– Перевірила… Маленькі білі скелети, як той, що ми знайшли у день приїзду під маяком. Помста Забутих Кісток, пригадуєш…

– Це справа рук наглядача маяка, – озвався після довгої мовчанки Мумі-троль.

Маленька Мю закивала головою, аж застрибав вузлик волосся у неї на потилиці.

– Вони летіли на світло маяка, – вів поволі Мумі-троль. – Птахи часто так роблять. І розбивалися на смерть…

– Наглядач, мабуть, кожного ранку підбирав їхні тільця і з кожним днем ставав щораз смутнішим. А одного чудового дня замкнув маяк і подався геть…

– Але ж це жахливо! – не стримався Мумі-троль.

– То було так давно, – відказала, позіхаючи, Маленька Мю. – А тепер маяк погас…

Мумі-троль журно глянув на неї.

– Не можна жаліти геть усіх, – буркнула Маленька Мю. – А тепер забирайся! Мені треба трохи зайнятися плетивом…

Вибравшись із чагарів, Мумі-троль розтулив лапу й поглянув на срібну підківку. Він нічого не сказав! Зберіг таємницю про морську лошичку.

Ночі були безмісячні, штормового ліхтаря не засвічували. Та Мумі-троль все одно ходив на піщаний пляж, бо не міг інакше, і завжди брав із собою срібну підківку та подарунки для морських коників.

За час нічних прогулянок очі Мумі-троля звикли до темряви, тож він одразу побачив лошичку, коли та виринула з туману, схожа на неземну істоту з казки. Затамувавши подих, він поклав підківку на пісок.

Темна постать, вигнувши шию і ніби пританцьовуючи, підійшла дрібними крочками ближче. Розсіяно, як це властиво жінкам, вона вступила у підківку, наче в черевичок, і завмерла, відвернувшись від Мумі-троля, – чекала доки срібна підківка приросте до копитця.

– Тобі пасує гривка, – тихенько промовив Мумі-троль. – Я маю товаришку з гривкою. Може, колись вона провідає мене тут… У мене багато друзів, які тобі сподобаються.

Маленька лошичка мовчала, не виказуючи жодного зацікавлення.

Але Мумі-троль не втрачав надії.

– Острови уночі такі гарні! Це Татів острів, але я не знаю, чи ми житимемо тут усе життя. Інколи мені здається, що острів нас не любить, але, може, це мине. Головне, що острів починає відчувати симпатію до Тата…

Але лошичка навіть не слухала. Її не цікавила його родина.

Тоді Мумі-троль висипав на пісок подарунки. Морська лошичка підійшла ближче, понюхала їх, та все ж не озвалася ні словом.

Нарешті він знайшов необхідні слова:

– Ти чудово танцюєш!

– Справді? – озвалася лошичка. – Ти мене чекав? Чекав?

– О, як я тебе чекав! – скрикнув Мумі-троль. – То було нестерпне чекання, я хвилювався за тебе, коли здіймався вітер… Я прагнув порятувати тебе від жахливих небезпек! Я маю власну домівку, і там висить твій портрет. Там ніколи не висітиме нічого іншого, окрім нього…

Морська лошичка уважно слухала.

– Ти найгарніша у світі! – вів далі Мумі-троль, та цієї миті завила Мара.

Вона сиділа десь у тумані і вила за світлом своєї ліхтарні.

Маленька лошичка сахнулася убік і зникла з очей у морі. Залишився тільки її сміх, ніби розсипалася низанка перлів.

Мара рішуче виплила з туману і попрямувала просто до Мумі-троля. Мумі-троль кинувся навтьоки. Однак цієї ночі Мара не спинилася на березі, вона брела за ним через увесь острів, вересовою лукою аж до підніжжя маякової гори. Мумі-троль бачив, як вона, схожа на велику сіру ляпку, дотрюхикала до підніжжя і, згорнувшись клубком, налаштувалася чекати.

Мумі-троль хряснув за собою дверима, вихопився нагору сходами, а в животі у нього аж пекло вогнем від страху – ось воно й сталося, Мара на острові!

Мама й Тато не прокинулися, у кімнаті панували тиша й спокій. Але крізь відчинене вікно досередини вповзала марудна тривога – острів спав неспокійно, крутився й бурмотів уві сні. Мумі-троль чув, як шарудять перелякані осики, враз розкричалися чайки.

– Не можеш заснути? – озвалася Мумі-мама.

Мумі-троль зачинив вікно.

– Я прокинувся, – мовив він, заповзаючи в своє ліжечко. Ніс у нього аж стерпнув від холоду.

– Похолодніло… – сказала Мама. – Як добре, що я наготувала багато дров… Мерзнеш?

– Ні, – відказав Мумі-троль.

Там, під маяком, сиділа Мара і мерзла. Вона так страшенно мерзла, що земля під нею вкривалася кригою… Ось знову найшло… Воно наповзало на нього, і годі його було струсити. Надто легко уявити собі істоту, яка ніколи не може зігрітися, яку ніхто не любить і яка нищить усе, чого лиш торкається. Це несправедливо! Чому саме йому суджено панькатися з цієї Марою, не комусь іншому! Її ж неможливо зігріти!

– Тебе щось засмучує? – знову озвалася Мама.

– Ні.

– Завтра знову буде новий довгий день, – втішала малого Мама. – Новий і неповторний від початку й до кінця. Приємно думати про це…

За якийсь час Мумі-троль відчув, що Мама заснула. Він квапно вимів з голови всі думки і почав бавитися у свою нічну гру. Якусь мить він вагався, що вибрати: Пригоди чи Акцію Порятунку. Зрештою, вибрав гру з порятунком, зараз вона видавалася актуальнішою. Він заплющив очі й очистив голову від зайвого, натомість викликав в уяві шторм.

О, на пустельному скелястому узбережжі, що дуже нагадувало берег острова, шаленіла Буря. Хтось бігав берегом, заламуючи лапи, бо у морі хтось зазнав Біди. Ніхто не наважувався кинутись на порятунок, та це було й неможливо – човни умить розбилися б на тріски.

Цього разу Мумі-троль рятував не Маму, а морську лошичку. То була крихітна Лошичка зі Срібного Підківкою, яка розпачливо билася у морі. Може, з морським змієм? Ні-ні. Достатньо й самого шторму…

Угорі нависало жовте небо, Штормове небо. І ось, ось він сам виходить на берег, Відважно кидається до одного з човнів… усі кричать, намагаються його спинити, мовляв, йому це не під силу, море Поглине його! Він відштовхує їх від себе, спускає на воду човна, веслує, веслує, навколо нього стримлять з води гострі скелі, немов Чорні Зуби… але він неймовірно Сміливий. Позаду, на березі, гукає Маленька Мю: "Щойно тепер я збагнула, який він Мужній! Як я каюся за свої вчинки, та вже надто пізно!" Нюхмумрик судомно закусує чубук своєї люльки: "Старий Друже… Прощавай!" Але він далі Бореться з хвилями, підпливає до морської лошички, яка ось-ось піде на дно, піднімає її в човен, вона лежить на днищі непритомна, огорнена мокрою Золотистою Гривою. Він щасливо добирається з нею до суходолу, пристає до пустельного пляжу, далеко від усіх, і виносить її на берег. Вона шепоче: "Який ти Відважний! Ти Ризикував своїм Життям задля мене!" Він розсіяно усміхається і каже: "Я покину тебе тут. Моя доля – Самотність. Прощавай!" Морська лошичка дивиться йому вслід, розгублена і Вражена. "Але ж…" – каже вона. А він, Мумі-троль, махає їй мимохідь лапою і йде, Самотній, простує через скелясті гори назустріч Штормові, його постать маліє і врешті зникає з овиду… Усі на березі чудуються і кажуть одне одному…

На цьому місці Мумі-троль заснув. Він щасливо зітхнув і поринув у сон, згорнувшись клубочком під теплою червоною ковдрою.

– А де ж настінний календар? – запитав Мумі-тато. – Я мушу зробити на ньому позначку. Це дуже важливо.

– Навіщо? – поцікавилася Маленька Мю, залазячи досередини через вікно.

– Повинні ж ми знати, який сьогодні день, – пояснив Тато. – Настінного годинника ми з собою не взяли, що вже само по собі дуже зле. Але не знати, що сьогодні за день, неділя чи середа, просто неприпустимо. Ніхто так не живе.

Маленька Мю вдихнула носом повітря і видмухнула його через зуби у досить зухвалий спосіб, що мало би означати: "Ніколи-не-чула-нічого-безглуздішого-за– все-своє-життя!"

Мумі-тато здогадався, що вона мала на увазі і вже наготувався розсердитись, коли втрутився Мумі-троль:

– Я його ненадовго позичив.

– Є певні речі, які надзвичайно важливі на пустельному острові, – суворо зауважив Тато. – Скажімо, спостереження. Необхідно вести своєрідний судновий журнал і все в ньому записувати, усі спостереження. Ніколи не можна покладатися на випадок! Тож, будь ласка, негайно повісь календар на місце!

– Добре, добре, добре, – невдоволено пробурчав Мумі-троль.

Він поспіхом випив каву і потупотів униз крученими сходами у прохолоду осіннього ранку. Туман ще не розвіявся. Маяк губився у сизій імлі, схожий на велетенський стовп, ліхтарної вежі не було видно. Угорі лише вигойдувався та хвилювався туман, а всередині маяка сиділа родина мумі-тролів і нічого не могла збагнути. Мумі-троль був злий і сонний, його нітрохи не цікавила Мара, морські конячки чи навіть батьки. Цієї миті…

Біля підніжжя маякової гори він трохи прийшов до тями. Ага, можна було сподіватися. Саме так і не інакше… З усіх можливих місць на острові Мара обрала собі для посиденьок Мамин садок. Цікаво, скільки часу вона там просиділа. Сподіваюся, не понад годину. Однак троянда зовсім почорніла. На якусь мить сумління Мумі-троля ожило і навіть ляснуло хвостом, та ненадовго, до малого знову повернулась злість і сонливість. Оці вже тати! Настінні календарі! Позначки на полях їм, бачте, треба робити! Звідки старому тролеві знати, що портрет Морської лошички – це образ справжньої, істинної Краси!

Мумі-троль доповз до галявинки в ялиннику і зняв з гілки календар. Від вологого туману він покоробився. Мумі-троль відкинув убік обрамлення із зів'ялих квітів і якийсь час мовчки сидів, утупившись поперед себе відсутнім поглядом. У його голові метушилися якісь невиразні, недодумані думки.

Раптом на Мумі-троля ніби найшло просвітління: "Я переберуся сюди! Хай собі живуть у своєму старому маяку з жахливими сходами і рахують дні!"

То була бунтівна думка – нова, небезпечна, спокуслива.